Ви прямуєте ніби до лінії фронту. Перетинаєте, як завжди, кілька блокпостів, попереду – край вільної території та окупована Горлівка. Перед вами відкриваються краєвиди заповідного Клебан-Бика, на обрії видніються копри торецьких шахт, один поворот – і ви потрапляєте у село, яке руйнує «відкатане» роками уявлення про Донбас. Олександро-Калинове зовні виглядає так, ніби тут «загалом усе добре». Немає стагнуючих заводів і розрухи, якимось дивом відчувається господарський, навіть комерційний, дух та панує українська мова.
В Олександро-Калиновому діє музей народної архітектури і побуту, тільки не такий великий, як київське «Пирогове». Це одне подвір'я, викуплене ентузіастами десять років тому та перетворене на «Довкілля» – музей історії села, але насправді – історії усього Донецького краю. Коли ви потрапите сюди, то одразу відчуєте, що, на відміну від усіх ближніх міст, тут вас чекали саме як туриста.
Історія одного трактора
На постаменті у подвір'ї музею стоїть старий трактор – той самий, що з фільмів 30-х років про колективізацію. У 2009-му його хотіли забрати з села, але місцеві жителі не віддали. З цього епізоду і почалась новітня історія села.
«Цей трактор з 1934 до 1972 року працював у нашому колгоспі, і за ним був закріплений Іван Баглай. Він дуже любив цей трактор, навіть казав своїм дітям, що це його дитина. В народі цей трактор називався «Удик». Потім хлопці з тракторної бригади зробили постамент і встановили цей трактор, коли він став непотрібним для сільгоспробіт. Але у 2009-му районна влада забрала його у нас: вони робили музей історії району і побачили, що дуже гарна «цяцька» стоїть в Олександрово-Калиново», – розповідає Андрій Тараман, організатор музею, місцевий житель і ветеринар за основною спеціальністю.
Андрій пригадує, що «експропріація» пам'ятки спровокувала у селі ґвалт. Люди обурювались в магазинах і згадували, що трактор є навіть на гербі села. «А цим сучасним тракторам і в страшних снах те не присниться, скільки наш Удик пропахав, і скільки він скосив пшениці», – цитує Андрій локальну творчість на цю тему. У місті ретро-машину почали грабувати: вирубали радіатор, відірвали кермо, зняли картерну кришку.
Я повернувся в село, кажу: колеги, так і так. Давайте свій музей робить!
«Я тоді мало цікавився соціальними питаннями, працював у колгоспі ветеринаром», – каже Андрій. Він спробував писати статті в газету і скарги, та коли довгий час це нічого не давало, селяни оформили свою активність у громадську організацію. До неї вступила 50 місцевих жителів.
«Одного разу керівництво зронило фразу: «А куди ви його будете забирати, знов на свою розікрадену тракторну бригаду?» Я кажу: ні, ми свій музей зробимо. «От коли зробите, тоді й віддамо». Я повернувся в село, кажу: колеги, так і так. Давайте свій музей робить!»
Навіть коли музей був створений, машину повернули не одразу, але тут вже варто перейти до більш масштабної історії.
Музей в 360°:
«Не судіть моєї роботи, вишивала без охоти»
Експонати спершу складали вдома у Андрія. Пізніше громада викупила за півтори тисячі гривень місцеву хату, а школа подарувала свою стару будівлю, яка не використовувалась.
Сьогодні комплекс музею складається з етнохати, у якій відтворена обстановка 19-го століття, подвір'я та музейних залів, які розташовані у приміщенні першої сільської школи. Сучасна стоїть поряд, і у ній навчається 76 дітей.
Ми починаємо із зали, де зібране хатнє і робоче начиння: усім цим користувалися селяни сучасної Донеччини.
У державних музеях на одну праску півтора квадратних метри виділяють. А у нас – дуже всього багато, а експонати вже ніде скласти
«Ось, дивіться: тут і експонати з Другої світової війни, і ковальський інструмент лежить, і ножиці, якими баранчиків стригли, удила різні. Дрель, наприклад, про яку мало вже хто і знає, що вона така була. Прасок багато. Годинник трофейний німецький – дідусь з фронту притягнув. Усе це потрібно систематизувати. У державних музеях на одну праску півтора квадратних метри виділяють. А у нас – дуже всього багато, а експонати вже ніде скласти», – розповідає Андрій Тараман.
Усі експонати принесли місцеві, каже Андрій. Саме тому він хоче, щоб у музеї працював експерт, який зможе описати всі речі, поки «люди, які все це приносили, ще живі».
Серед експонатів рушники – ручної роботи. Більшість з них – повоєнні, 50-х років. Але окреме місце займає справжня гордість музею – полотно 1911 року. Майстриня вишивала, звісно, українською.
«У нас ще є велика колекція черепиці. Кожна з різних фабрик. Ось тут Нью-Йорк написано, – розповідає Андрій, – Це, якщо ви знаєте, Новгородське раніше так називалося. А нам ближча Костянтинівка. Там робили скляну черепицю. Це унікальна річ».
Є зала, присвячена війні на Донбасі. До неї тут недалеко, Олександро-Калинове і саме (правда, недовго) побувало під окупацією, й було звільнене разом з Костянтинівкою і Краматорськом у липні 2014 року. У боях загинув житель Костянтинівки, що неподалік – Сергій Ісаєв, командир інженерно-саперного взводу 122-го аеромобільного батальйону 81 бригади. Йому присвячена тут частина експозиції.
Є також радянська зала. «Був у нас осередок комуністів, коли вони ще були не заборонені, – розповідає Андрій, – я їм запропонував: якщо хочете, ладнайте тут кімнату для історії. І що ви думаєте? Вони нічого не зробили. Їм тільки попіаритися. Воно їм все непотрібне».
«Діти кажуть: як класно, все можна чіпати руками!» – каже Тараманов.
На старовинній мапі 1865 року неважко показати сучасний Донбас. Звичних назв міст ще не вказано, але ось Бахмут знайти можна. Цікаво, що й саме Олександро-Калинове на цій мапі зображене, адже перша згадка про село – 1795 рік.
«Якщо подивитися по прізвищах, хто тоді тут жив, то це німці та євреї. І була лише одна Хоменко», – каже Тараманов.
Попри те, що зібрані у музеї експонати розповідають про українську історію, підтримки тут від держави не отримують. Обласне управління культури, розповідає Андрій, збиралося взяти заклад на баланс, проте через бюрократичні перепони цього ще не відбулось.
Як сюди доїхати
До війни музей в Олександро-Калиновому був особливо популярний серед донеччан, адже це всього 50 кілометрів від Донецька прямим шляхом. Зараз ним і не скористаєшся – виходить на авдіївську промзону. Але дістатися сюди – проблема не стільки фізична, скільки психологічна: просто людям досі незвично подорожувати Донеччиною не задля волонтерства, а з туристичною метою.
Але ми наполягаємо, що якщо ви живете у Києві чи Львові – або ж особливо якщо у Києві чи Львові – вам потрібно тут побувати.
Маршрутки до Олександро-Калинового ходять з Костянтинівки – це районний центр. Їхати близько півгодини. Можна взяти таксі, це обійдеться приблизно у 200 грн. До самої Костянтинівки ходить столичний «Інтерсіті» та звичайні пасажирські поїзди – це один із найактивніших залізничних напрямків сходу України.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите).
