27 січня минає 75 років відтоді, як війська радянського Першого українського фронту звільнили «Аушвіц». Один із найбільших нациських концтаборів, який також називають «фабрикою» зі знищення людей та символом Голокосту. Серед його ув’язнених була Ганна Стрижкова. Вона потрапила туди, коли їй не було і трьох років. Витатуйований номер 69929 замінив їй усе. Вона і досі не знає дату та місце свого народження. І хоч жінка вже давно вивела тавро, утім, каже, страшні спогади супроводжують її усе життя. Свою історію вона розповіла Радіо Свобода.

Нациський табір смерті «Аушвіц» поблизу польського міста Освенцим існував з 1940-го до 1945 року. За оцінками дослідників, за цей час через нього пройшли щонайменше 1,3 мільйона людей, з яких приблизно 1,1 мільйона знищили. Їх вбивали у газових камерах, крематоріях, голодом, нестерпними умовами праці, хворобами та медичними експериментами. Окрім євреїв та поляків, які найбільше постраждали, у таборі були українці, білоруси, роми.

Коли 27 січня 1945 року радянські військові відчинили браму «Аушвіцу», там на них чекали понад сім тисяч замучених в’язнів, зокрема 600 дітей. Серед них – і чотирирічна Ганна Стрижкова.

– 27 січня 1945 року, коли бійці Першого українського фронту звільнили табір, я, в принципі, вже перебувала на межі смерті.

Тому в мене три дні народження. Перший – я не знаю. Другий, вважаю, 27 січня 1945 року, коли мене повернули до життя. І третій – день, який мені дали названі батьки, коли забрали мене з дитячого будинку. Вік мені вже у Києві встановлювала експертна комісія.

Про своє дитинство до концтабору я нічого не знаю. Де народилася: ні країни, ні родини, ні дому – я не знаю. Ім’я – кажуть, що моє. Ніби так називали мене в таборі. Все це мені було замінено номером 69929, який я отримала в концтаборі «Освенцим».

Судячи з архівних даних музею «Аушвіц-Біркенау», привезли нас туди 4 грудня 1943 року.

Саме у 1943-му почалася зачистка партизан у білоруських лісах і селах. Знищували все – повинна була залишитися «спалена земля». Забирали дітей і дорослих – усіх, хто якось міг знадобитися.

За Женевською конвенцією, захист дітей і мирного населення під час війни – відповідальність держави. У нас цього не було. Бо, на жаль, мабуть, держава не була підготовлена.

В концтаборі «Аушвіц»

Архіви говорять, що я прибула до концтабору 4 грудня 1943 року потягом, який збирався у Мінську командою СС чи то 69, чи то 68. Але чи з Мінська я, чи з Білорусі взагалі – це, на жаль, незрозуміло.

Коли з «Освенциму» відступали німці, вони підірвали основний архів, залишився лише транспортний – в’язні, які прибули, і їхні номери. Жодних довідок про моїх батьків в архівах, на жаль, немає.

Я не можу забути біль, коли наколювали номер, як ми заходили в цю кімнату, і цей постійний дитячий крик. Хоча дуже не кричали, тому що за це били.

Зараз на місці номера – лише шрам. Мені його вивели перед тим, як я пішла до школи. Батьки робили все, щоб я забувала жахи війни. Але, на жаль, в пам’яті все залишається.

Коли я потрапила в концтабір, мені було приблизно два з половиною роки. Із архівних довідок я з’ясувала, що діти перебували в 15 і 16 бараках. Ми жили усі разом – і маленькі, і старші.

Пам’ятаю, як деякі жінки, попри небезпеку, примудрялися приносити нам шматочки хліба.

Дітей переважно тримали як донорів крові. Цю кров забирали для німецьких госпіталів і медичних експериментів. Йозеф Менгеле був головним лікарем «Аушвіцу» і проводив медичні експерименти. Тобто, маленькі діти там не працювали, а слугували суто біологічним матеріалом. Відомо, що дитяча кров швидше генерує, поповнюється, оживляє.

Вже після звільнення ночами я дуже часто кричала, бо снилося обличчя медсестри-наглядачки, яка нас водила на забір крові. Вона була схожа на клоуна «Петрушку». Мені було страшно, бо я знала, до чого це призведе.

У мене кров третьої групи – менш затребувана, ніж, скажімо, перша. А ті діти, які мали першу групу, дуже швидко зникали…

Коли привозили ешелони євреїв, їх просто без номерів, без запису одразу заганяли в газову камеру. Це дійсно була фабрика смерті.

27 січня 1945 року: звільнення

А звільнили табір 27 січня 1945 року війська Першого українського фронту. В таборі в цей час залишилися переважно старі, хворі і діти.

Спочатку нас всіх забрали у військові госпіталі, а потім потягом відправили у Ташкент – хлібне місто. Коли потяг проходив повз Київ, там залишили дітей-українців і тих, хто не доїде до Ташкента. Серед них була і я.

Кияни знали, що приїде поїзд із дітьми-в’язнями і чимало людей з їжею і одягом вийшли його зустрічати. Прийшли туди і мої майбутні батьки. Вони не мали власних дітей, тож вирішили узяти хлопчика на виховання.

Із потяга мене виносила медсестра і сказала, що у мене шість разів брали кров, знайшли мене у «відпрацьованих матеріалах» і взагалі невідомо, чи виживу. Мама розповідала, що я їй нагадала тоді ромашку, в якої поопадали всі пелюстки. Батьки одразу хотіли мене забрати, але їм не дозволили, бо спершу потрібно було відправити до лікарні.

Я була зовсім знекровленою – мені тричі вливали кров. І донором завжди була моя мама. Тому коли кажуть про рідну чи не рідну кров... По-перше, у мене кров мами, а це означає, що вже рідна. А по-друге, я не розумію цього поняття «спорідненість по крові». Спорідненість скоріше буває по душі, ніж по крові.

Я пам’ятаю, як до мене вперше прийшли мама з бабусею. Вони розповідали, що я довго не розмовляла і взагалі не посміхалася. А коли заходив лікар, починала дрібно трястися і зіщулюватися.

До того ж, я не знала мови. Мама розповідала, що я довго вживала білоруські, польські, німецькі слова. Наприклад, хліб я завжди називала «брот», молоко – «млеко». Потім поступово це забулося.

«Рідна кров»

Розмови про те, що я – не рідна дочка, я чула ще в дитинстві від знайомих та сусідів, але я не сприймала цього тоді. А коли я закінчувала школу в 1958 році, з Москви приїхали знімати фільм «Незвичайні зустрічі». Режисери дуже хотіли, щоб відбулася така розмова: ніби мама мені зізнається, що я – не рідна дочка. Знімали у яблуневому саду. Мама так переживала! Я все зрозуміла, і щойно вона почала говорити, я відсунула мікрофон, кинулася їй на шию і сказала: «Мамо, не треба, я все знаю». І ми на цю тему більше ніколи не говорили. Ніколи.

Під час зйомок нам казали, що, може, хтось із моїх рідних відгукнеться. Мама дуже хвилювалася, тому я при ній цього питання ніколи не підіймала. Я вже казала, що поняття «рідної крові» я не дуже розумію.

І знаєте, мені пощастило з батьками. У мене були такі батьки, яким я дякую не тільки за те, що вони повернули мене до життя, дали освіту, а й навчили правильно ставитися до людей – з добром.

Життя після «фабрики смерті»

До 1988 року, поки колишні в’язні не зібралися у Києві, про це взагалі було не прийнято говорити – ні в школі, ні в університеті, ні в інституті, де я потім працювала. Але я й сама про це не розповідала.

Зважаючи на те, що номер мені вивели доволі рано, я не можу сказати, що відчувала якийсь тиск. Я була дуже маленькою і називати мене «ворогом народу» чи «зрадницею» було б безглуздо.

А ось тим, які були дорослішими, доводилося туго, бо їх не приймали у вищі навчальні заклади. Їм не давали можливостей, скажімо, просуватися на роботі. Вони були людьми «другого сорту». І повинні були довести, що не зрадники… Тому серед наших бранців було не дуже багато людей з вищою освітою і, тим більше, не так багато тих, хто досяг якихось успіхів.

Я ж закінчила Київський університет, потім аспірантуру, кандидат біологічних наук. Все життя я пропрацювала в Інституті біології і вірусології Академії наук. У мене дуже цікава професія – мікробіолог-генетик. Все життя займалася нашими «друзями»-мікробами. Моя донька – головне моє досягнення в житті. Оля – теж мікробіолог, вона працює в університеті.

«Я – щаслива людина»

Відвідування «Аушвіцу» – для мене це струс для душі, який потім обертається біллю в серці.

Коли я приїхала на 60-річчя звільнення табору і ми зібралися усі разом, раптом заревіла сирена табору. Як вона ревіла в ув’язненні, я не пам’ятала, але тоді я вся вкрилася мурахами і думала, що знепритомнію. Деякі жінки, які стояли поряд зі мною, втрачали свідомість.

Це місце залите кров’ю. І коли ти йдеш табором, то враження, що йдеш по живих. Це відчуття навіть не можна передати. Це страшно.

Молодим хлопцям, які нас зараз захищають, і всім я завжди кажу, що загиблим – пам’ять, а живим треба надавати всю допомогу, яку тільки можливо. І підтримувати їх. Не можна жити за принципом «моя хата скраю».

Мене завжди дивувало, коли люди завчасно, нічого не знаючи, недоброзичливо ставляться до інших. Я цього не розумію. Тому що тільки завдяки доброті ми в концтаборі і вижили. Доброті старших дітей, які нас підтримували. Жінок, які, незважаючи ні на що, прибігали і залишали нам шматочок хліба, підтримували. Тих лікарів, які взяли тіло помираючої дитини, вклали всю душу і підняли. Душевній доброті моїх батьків і друзів.

Я вважаю, що я – щаслива людина, я повинна була загинути у війну, я залишилася живою. Я повинна була залишитися без родини, без батьківщини, без нічого. Україна стала мені батьківщиною, українська родина дала мені цей теплий дім, виховання. Мені якось щастило, завжди біля мене були хороші люди. Я – по життю щаслива людина!