Одним із маловідомих аспектів Української революції 1917–1921 років є участь вояків неукраїнської національності в українській національно-визвольній боротьбі. Про це Радіо Свобода поговорило з істориком, дослідником українського військового руху Андрієм Рукасом.
– Мій львівський колега Олег Стецишин написав книжку «Бандерівський інтернаціонал» – про бійців УПА неукраїнської національності. За аналогією запропонував би поговорити про «петлюрівський інтернаціонал». До речі, інтернаціонал якраз постав у 1919 році.
Якщо говорили про бійців неукраїнської національності, то чи це були іноземці? Бо боєць міг бути сам родом з України і просто не належати до титульної національності.
Євреї, поляки, чехи, німці, вірмени з України брали участь у національно-визвольній боротьбі за незалежність України
– Мені не зовсім подобається формулювання «титульна національність». Ці люди жили на одній землі, вони були друзями, сусідами й колегами. Тому нема чого дивуватися, що євреї, поляки, чехи чи німці, чи вірмени з України брали участь у національно-визвольній боротьбі за незалежність України.
Тобто, можна розділити ці два питання. Говорити про місцеве населення неукраїнського походження, яке брало участь спільно зі своїми друзями, колегами, сусідами, однокурсниками. І другий момент – це люди, які з Україною напряму не пов’язані, які теж включилися в національно-визвольну боротьбу і волею долі пов’язали себе з майбутнім України.
– Кого було більше?
– Звичайно, було більше місцевого населення. Тут і євреї, і поляки, чехи, вірмени, які споконвіку тут проживали.
– А як ці люди з’являлися у війську УНР? Це був їхній свідомий вибір чи це була мобілізація?
Семен Якерсон з Одеси у своїх анкетних картках писав, що він національності української, але віри юдейської. Тобто, він був євреєм
– По-різному: і свідомий вибір, і мобілізація. Так складалися життєві обставини, що спокій і безпеку можна було знайти, перебуваючи в рамках якоїсь військової частини, що забезпечувало надійний захист від буремного навколишнього світу.
На жаль, не всі життєві траєкторії таких людей сьогодні відомі. Тому зробити якусь таку аналітичну викладку важко. Але можна навести кілька прикладів. Скажімо, Семен Якерсон з Одеси. У своїх анкетних картках він писав, що він національності української, але віри юдейської. Тобто, він був євреєм. Він воював під час Першої світової, а в 1917 році він включився в український військовий рух.
– Він був офіцером чи солдатом?
– Був офіцером, хорунжим, двічі поранений в боях. І вже на інтернуванні був підвищений з хорунжого в сотники. Тобто перестрибнув через поручника, як нагорода, його підвищили на дві ранги вгору. З тієї інформації, яку ми маємо – це був свідомий вибір Семена Якерсона. Важко сказати, що вплинуло на цей свідомий вибір. Але це була його життєва позиція.
– Він почав боротьбу за українську справу в 1917 році, а коли закінчилася його боротьба?
– Я б не сказав, що вона закінчувалася. Тому що далі він мешкав у таборах для інтернованих, залишаючись на службі. Не дезертирував, а виїхав з дозволу на територію Чехословаччини, вчився в Українській господарській академії. Тобто, пов’язав свою долю з українською еміграцією. Залишився в Чехії. Дослідники розкопали інформацію, що він пережив Другу світову війну і помер десь у другій половині 1950-х років.
– Український військовий рух розпочався у 1917 році в лавах російської армії після революції. А багато неукраїнців до нього долучилися?
– Звичайно, долучалися й не етнічні українці. Але от питання: що таке етнічний українець? Скажімо, Всеволод Петрів – етнічний українець?
– Це полковник російської імператорської армії, в українській армії став генералом. Хто він, до речі?
– Я не знаю, хто він. Він писався українцем, вважав себе українцем, ототожнював себе з Україною.
– Хоча його предки були з полонених шведів, які під час Північної війни потрапили в полон.
1917 рік дуже сильно вплинув на свідомість багатьох, і люди робили свій життєвий вибір
– Так. Або генерал Сергій Дельвіг, теж родина була скандинавського походження. От хто він – українець чи не українець? Багато було людей з російським корінням, які до останнього моменту навіть не замислювалися про те, що вони можуть належати до України. Але 1917 рік дуже сильно вплинув на свідомість багатьох, і люди робили свій життєвий вибір. Тому ми не можемо так чітко визначити, провести, це ми тоді будемо займатися дослідженнями крові, генів.
– Ви згадали Всеволода Петріва. Він згадував, як у 1918 році, на початку конфлікту з більшовиками, зустрів товариша офіцера, якого раніше добре знав по службі. А той опинився у польській військовій формації. І Петрів йому каже, мовляв, ти ж ніколи поляком не був. А той відповів, що аби не з більшовиками.
– Відомий польський генерал Люціан Желіговський не дуже добре володів польською мовою, йому там періодично на це вказували. Справді, чимало польських офіцерів до того служили в російській армії, і їхня польськість була певною мірою сумнівною, тому що вони нормально не володіли мовою і за тривалий час служби в царському війську в далеких гарнізонах відірвалися від польської культури. Але 1917 рік дуже сильно вплинув на свідомість багатьох. І люди згадували, якого вони роду-племені і на який бік у цей буремний час краще пристати.
– Ми з вашим колегою, істориком Михайлом Ковальчуком говорили про такий момент в українсько-більшовицькій війні, коли на український бік перейшла суто російська формація – бригада, сформована із селян Тульської губернії і певний час вона воювала в складі армії УНР.
– Це був ситуативний союз.
– А чи були ще підрозділи, подібні до Тульської бригади, в складі армії УНР?
– Були. Наприклад, у 1920 році на бік армії УНР перейшов 42-й Донський козачий полк отамана Фролова, який потім воював у складі 3-ї Залізної стрілецької дивізії – 3-й Залізний кінний полк, так звані фроловці.
Кубанці переходили на бік армії УНР. Наприкінці регулярної боротьби в листопаді 1920 року в складі армії УНР була окрема козача дивізія осавула Яковлєва в складі трьох полків: Донського, Терського і так званий Вовчанський полк.
Плюс союзником армії УНР, не входячи в склад армії, була так звана Третя російська армія генерала Бориса Пермикіна. Це союзники, а фроловці й яковлівці були безпосередньою складовою частиною з більшим або меншим ступенем автономії.
– Як складалися відносини між козаками донськими, терськими, кубанськими з українцями?
– Якщо говорити про фроловців, про 3-й Залізний кінний полк, то, за документами і за спогадами, цей полк воював гарно. Є свідчення, як його інспектував Петлюра й залишився в позитивному вражені від боєздатності цієї частини.
З іншими важче складалося, з тим самим Яковлевим були певні непорозуміння. Це пов’язано з тим, що у 1919 році Яковлев керував партизанським загоном, який зажив собі лихої слави, відзначившись в каральних акціях і вбивствах мирного населення. В бойових операціях йому щось закинути важко, але своєрідне ставлення до місцевого населення давалося взнаки. А це викликало негативну реакцію.
– З тих документів, які ви вивчаєте, ці люди вели якусь свою війну чи вони воювали за українську справу?
– Якщо говорити про генерала Пермикіна, то це була абсолютно своя війна. Це була складова частина армії Врангеля. У Яковлева теж була своя війна. Домовленість була така, що ми дійдемо до Півдня України і б’ємо спільного ворога, але як тільки наближаємося до кордонів козацьких областей, то підемо воювати за звільнення рідного краю.
До речі, на це дивилися абсолютно нормально, і ніхто не вимагав лояльності до останнього моменту.
Якщо йшлося про уродженців України, то уряд УНР і військове міністерство дивилися на них як на військовозобов’язаних. Інша справа, коли проводилася мобілізація, то єврейське населення не палало особливим бажанням служити, а українське командування теж не очікувало від них ефективної служби. Тому домовлялися на якихось взаємовигідних умовах. Армія як не мала грошей, то мала цукор – тоді це була найтвердіша валюта. І хто обшивав українську армію – єврейські приватні кравці.
– Ви оприлюднювали документи – і у спогадах інколи трапляються згадки, що серед козаків армії УНР були люди з китайськими прізвищами. Як опинилися китайці в армії УНР і наскільки їх було багато?
Можемо говорити про непоодинокі випадки участі китайців як козаків армії УНР. Я думаю, не буде перебільшенням говорити про сотні таких людей
– Дуже важко зараз визначити навіть приблизну чисельність. Це пов’язано з тим, що найкраще зберігся документальний масив 1920–1921 років і періоду інтернування. А якщо говорити про інтернування, то тоді армія вже чисельно зменшилася – залишилися найбільш стійкі. Про 1919 рік говорити важко через брак документів. Але принаймні з того, що видно, можемо говорити про непоодинокі випадки участі китайців як козаків армії УНР. Я думаю, не буде перебільшенням говорити про сотні таких людей.
Наприклад, козак Монзаліт був учасником Другого зимового походу і був розстріляний червоними поблизу містечка Базар. Тобто він є серед 359 героїв Базару.
– А як вони потрапляли в армію УНР?
– Під час Першої світової війни Російська імперія потребувала дешевої робочої сили. Завозили китайців на важкі фізичні роботи, і таким чином багато китайців опинилися на промислових підприємствах в Україні. А далі вже як складалася їхня доля: могли потрапити й у червоні інтернаціональні загони, а могли й до армії УНР.
– Дуже поширений стереотип з часів російської громадянської війни, про це писала білогвардійська пропаганда, що китайці у більшовиків служили переважно в каральних загонах. В українській армії вони чимось відзначилися?
– В українській армії окремих китайських загонів не було. Вони були розпорошені по різних частинах. Я не бачив згадок щодо участі китайців в якихось таких негативних акціях. Тому що не було відділу, де б вони концентрувалися. Тут вони розчинялися серед інших і становили абсолютну меншість.
Переважна більшість китайців не мобілізовані, а добровільно вступили в українську армію
Китайці були учасниками Першого і Другого зимового походів. У списках козаків, де є інформація біографічного характеру, то там цікавий момент: переважна більшість китайців не мобілізовані, а добровільно вступили в українську армію.
Деякі китайці записувалися під подвійними прізвищами, вони могли вже бути Володимирами, Василями, з такими трошки характерними прізвищами Лянкін, Лямкін. Могло навіть бути подвійне місце народження чи місце приналежності: Канів Київської губернії та Харбін, Китай. Він родом з Харбіна, але опинився у Каневі під час Першої світової війни. Вони починали українізуватися, асимілюватися.
– У спогадах одного з членів Директорії УНР Опанаса Андрієвського йдеться про спробу німців вступити на українську службу. Німецькі війська прийшли на початку 1918-го в Україну, але наприкінці року там сталася революція, і вони поверталися до Німеччини. Якийсь німецький солдатський комітет прислав до Директорії делегацію з пропозицією: дайте нам землю, а ми будемо воювати проти більшовиків. Але їхню пропозицію не взяли до уваги. У той час у Латвії німецьких добровольців брали на службу, обіцяли їм землю. Здається, землю так і не дали, але німці відіграли там велику роль. Чому українсько-німецька співпраця тоді не склалася?
– Директорія тоді не потребувала допомоги іноземних найманців. Це був початок влади Директорії. Окрилені успіхом антигетьманського повстання, вони знаходилися в зеніті слави, розраховуючи на понад 100 тисяч революційної армії. Мали місце ідеалістичні уявлення, що власними силами вдасться вийти на широкий шлях.
Якби така пропозиція надійшла пізніше, можливо, нею скористалися б. Згодом такі пропозиції надходили, але професійні найманці вимагали за свої послуги великі гроші. Український уряд, добре порахувавши, казав, що за такі гроші можна сформувати не бригаду у кілька тисяч людей, а декілька дивізій поставити з нашого населення.
Була пропозиція влітку 1920-го створити так звану Нормандську бригаду. Датчани, шведи, норвежці воювали за Естонію. Там війна закінчилася, і вони себе запропонували українцям, які продовжували воювати. Але тут порахували і сказали, що це занадто дорого, краще брати своїх, які воюватимуть не за гроші, а за ідею.
НА ДОТИЧНУ ТЕМУ:
Україна-Ізраїль: від Жидівського куреня УГА і загонів «Хагани» – до Єврейської чоти УДА
Кубань – це Україна: Київ повертає країні національну пам’ять
На Кубані серед чорноморських козаків було 83-86 відсотків українців – історик
Паризька мирна конференція 1919 року: на мапі України були Крим і Кубань
