(Рубрика «Точка зору»)
Старт року в умовах помітної кризи державного управління, який продемонструвала Україна на початку 2020-го, ставить руба питання про наші спільні козирі у внутрішній та зовнішній політиці. Козирі, які виглядають необхідними зараз не так для успіху, як для виживання у бурхливому конкурентному світі.
Міф про успішну Україну, який існував на початку нашої незалежності, остаточно зник. Ми вже не цікавимося «Хто з’їв наше сало», натомість шостий рік перебуваємо у стані гібридного протистояння з Росією, яка прагне повернути нашу країну до сфери власного монопольного впливу і досягнула у цьому питанні останнім часом помітних успіхів. «Дружба народів» на пострадянському просторі давно пішла у небуття, зруйновано старі економічні зв’язки, проте гучно заявляють про себе економічні інтереси наших «господарів життя», які часом ховаються під масками «генералів економіки».
Інструмент «русского мира»
Зауважу, що запізніла та не завжди рішуча дерусифікація суспільного життя в Україні стикається останнім часом з помітним опором. Не вірю, що захисники російської мови на території Української держави не розуміють, що вона часто виступає як інструмент «русского мира», який несе смертельну небезпеку нашій державності.
На цьому тлі вплив Росії на Україну став помітно слабшим, якщо порівнювати з початком 2014 року, але у ньому, порівняно з початком 2019-го, все більше ознак «порозуміння». І ці ознаки щонайменше є тривожними.
Пройдено гібридний краш-тест
В сучасному світі, як виявилося – значною міро несподівано для українських політиків – значення мають не географічне розташування чи обсяг природніх ресурсів, а історія успіху. В українському випадку маємо констатувати, що наше суспільство не повністю усвідомило власного досягнення: ми зуміли вистояти у 2014–2015 роках під найбільш потужним тиском Росії.
Про це треба говорити, осмислювати, робити висновки. Ця історія успіху заслуговує не лише на внутрішнє використання, вона повинна стати елементом української зовнішньополітичної стратегії. Ми зуміли пройти гібридний краш-тест на міцність української державності, і його результати мають стати помітними в сучасному світі.
Система міфів та поганий сигнал
Ми продовжуємо жити у системі міфів про потужні знання про наших сусідів. Безвізовий режим з ЄС збільшив інтенсивність та кількість закордонних поїздок українців, проте не збільшив обсягу наших знань про сусідів, як і їхніх – про нас. У нас не формується центральноєвропейська ідентичність, Україна залишається на геополітичному шпагаті між Заходом та Сходом, які деякі сателіти Кремля воліють бачити «мостом». Проте ніхто з них не задається питанням, яким має бути «міст» у центрі континенту?
Тому для України сьогодні вкрай важливо не перетворитися на «сіру зону» для геополітичних ДРГ із різних боків. Якщо ми демонструємо слабкість, як це сталося у перші дні січня 2020 року, то наче даємо сигнал: у центрі Європи є територія з поганим управлінням та значним обсягом ресурсів. Сигнал цей зараз розшифровують не лише в Росії, адже сильна та успішна Україна потрібна виключно її громадянам. Хоча, звісно, не всім.
Потрібні успіхи і досягнення
Сьогодні складно говорити про консолідацію суспільства, практика показує, що цьому процесу сприяє зовнішня агресія. Проте треба шукати можливості не збільшувати кількість та глибину ліній поділу, яких в Україні не бракує.
Зростає попит на асиметрію відповідей гібридним викликам, які продукує насамперед Росія, але вона не має монополії на них. Варто зрозуміти: досягнення минулих років та герої вчорашніх днів практично нічого не важать, зараз потрібні успіхи і досягнення, асиметричні дії та проривні рішення у режимі нон-стоп. До цього підштовхують виклики, які стоять перед Україною, та апетити її опонентів.
Євген Магда – директор Інституту світової політики
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
