(Рубрика «Точка зору»)
15 грудня буде рік від того дня, коли відбувся об’єднавчий собор, на якому була створена Православна церква України (ПЦУ). Це була важлива подія для нашої держави, значення якої усвідомлено далеко не всіма її громадянами. Зате це значення чудово розуміє керівництво Росії. Адже Україна, завдячуючи виникненню ПЦУ, значною мірою усамостійнилась духовно, кинувши виклик ідеї «русского мира».
Звідси такий шалений опір з боку Російської православної церкви (РПЦ), тісно пов’язаної з нинішнім московським керівництвом, намагання її ієрархів вплинути на Вселенський патріархат та інші православні церкви, щоб вони не допустили створення й визнання ПЦУ. Не даремно ж предстоятель РПЦ Кирило навіть спеціально їздив до Константинополя, щоб умовити Вселенського патріарха Варфоломія не робити цього. Але Вселенський патріархат, попри шалений тиск Москви, надав томос для помісної автокефальної церкви в Україні.
Головне досягнення ПЦУ
Становлення ПЦУ було справою непростою. Окрім зовнішнього чинника (тиску Москви), існували й чинники внутрішнього характеру, що гальмували цей процес. Адже ПЦУ мала об’єднати церкви, які майже три десятиліття існували окремо. І між якими, м’яко кажучи, не було єдності. Маються на увазі Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) й Українська православна церква (Московського патріархату) (УПЦ (МП)). Непростим було питання, хто очолить ПЦУ. На це передусім претендував патріарх Філарет, предстоятель УПЦ КП. Але ця фігура була неприйнятною для ієрархів УПЦ (МП) та УАПЦ. Зрештою, у Вселенському патріархаті теж бачили іншу особу на чолі української автокефалії.
Напередодні об’єднавчого собору і навіть на самому соборі відбувалися непрості узгодження. До останнього моменту зберігалося побоювання, що собор буде зірваний. І все ж він відбувся. На нього прибули всі архієреї УПЦ КП й УАПЦ, а також два ієрархи УПЦ (МП). Був досягнутий компроміс.
Предстоятелем ПЦУ, митрополитом Київським став Епіфаній (Думенко), який до того був митрополитом Переяслав-Хмельницьким і Білоцерківським УПЦ КП, а також патріаршим намісником. Так, його лобіював Філарет. Так, не всі архієреї, що були присутні на об’єднавчому соборі, підтримували Епіфанія. Навіть у середовищі УПЦ КП з цього питання не існувало єдності.
Було зрозуміло, що предстоятелю ПЦУ легко не буде. І взагалі чи вдасться зберегти єдність церкви, чи не відбудеться розкол? Викликом для цієї єдності стали дії патріарха Філарета, який після президентських виборів та зміни влади вирішив відновити УПЦ КП, ставши на її чолі. Однак у цій ситуації архієреї ПЦУ виявили згуртованість і не пішли на розкол. Варто також оцінити в цій ситуації дії митрополита Епіфанія, який не робив різких рухів, намагаючись врегулювати ситуацію.
Зрештою, патріарх Філарет не отримав підтримки в ПЦУ. Зате, наскільки можна судити, зріс авторитет і вплив Епіфанія. На сьогодні він є консолідуючою фігурою в Церкві. До того ж це відносно молодий архієрей (йому 40 років), який демонструє відкритість і бажання розвивати Церкву. При цьому митрополит Епіфаній уміє виявляти дипломатичність й поміркованість. Виглядає так, що на сьогодні він є одним із найавторитетніших релігійних лідерів України.
«Проблема Філарета» ще залишається. Однак вона не становить серйозної загрози для ПЦУ. Якийсь десяток парафій, що пішли за цим архієреєм, «погоди не роблять».
Натомість маємо згуртованість ієрархів новопосталої автокефалії, їхню «командну гру». Перший рік існування ПЦУ начебто спростовує поширену думку, що «де два українці – там три гетьмани». Маємо одного церковного «гетьмана». І сподіваємося, що так буде далі.
Здобутки
Попри проблеми, що виникли (і це цілком закономірно!) під час становлення української автокефалії, вона має й добутки.
Були сподівання, що парафії УПЦ (МП), а, можливо, навіть деякі її архієреї почнуть переходити до новопосталої Церкви. Адже напередодні об’єднавчого собору близько десятка ієрархів УПЦ (МП) виявляли підтримку щодо створення православної автокефалії в Україні. Однак у РПЦ знайшли важелі, щоб натиснути на цих «непокірних». На об’єднавчий собор прибуло лише два архієрея УПЦ (МП). Інші не ризикнули. Не ризикнули вони перейти до ПЦУ і після об’єднавчого собору. Спрацювали різні чинники. Але головний серед них – тиск Москви.
І все ж понад 500 парафій УПЦ (МП) захотіли перейти до ПЦУ. Не можна сказати, що це «критична маса». Та все ж число немале. На жаль, юридичне оформлення цих переходів усіляко гальмується. Гальмується, зокрема, через судові інстанції, де, чого гріха таїти, працює чимало симпатиків УПЦ (МП). Зрештою, залежить цей процес і від влади, серед представників якої теж є адепти Московського патріархату. А додайте до цього ще активність проросійських політиків в Україні, котрі не стоять осторонь цих подій.
Однак, незважаючи на таке гальмування, процес триває…
Ще одним здобутком цієї Церкви є поступовий процес її визнання. Знову ж таки, хотілось би більшого. Але те, що маємо на день сьогоднішній, теж немало. Спочатку ПЦУ, окрім, зрозуміло, Вселенського патріархату, визнала Елладська церква. Щодо неї великих сумнівів не було. Хоча Росія має певні впливи у Греції, але її Православна церква підтримує Вселенський патріархат.
Несподіванкою стало визнання ПЦУ з боку Александрійського патріархату. Справа не лише в тому, що це одна з найдавніших православних церков, яка зараз динамічно розвивається. Її нинішній предстоятель, патріарх Феодор ІІ сприймався як проросійський церковний діяч. Свого часу він навчався в Радянському Союзі, у 2009 році був нагороджений російським Орденом Дружби, мав також нагороди від РПЦ та УПЦ (МП). Однак він і очолювана ним Церква пішла на визнання ПЦУ. Чим не приклад для інших православних церков? Будемо сподіватися, що наступного року деякі з них долучаться до визнання ПЦУ. І не оглядатимуться на Москву.
Загалом можемо з оптимізмом дивитися на подальшу долю молодої української автокефалії. ПЦУ як така відбулася. Вона отримала томос від Вселенського патріархату, її почали визнавати православні церкви, до неї переходять парафії УПЦ (МП). Головне, щоб ці тенденції мали подовження.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
