«Нас у мами 10 дітей. Майже всі – від різних батьків». Історія однієї з авторок сценарію п’єси «Схід-Захід»

«Бабусю зрадили. Машу відштовхнули. Баба Надя сама по собі залишилася. І лише котик Марсік радує їхні душі», – розповідає 18-річна Оксана Тарасюк. Слова дівчини насправді розкривають суть п’єси, до якої вона написала сценарій ще у 2016-му. Тоді разом з Оксаною авторами постановок у соціальному проекті «Class Act: Схід та Захід» стали ще одинадцятеро підлітків з Донбасу та Волині. Найстаршому з них в той час було 17, наймолодшій – 12. На тексти підлітків поставили 11 театральних мініатюр, які виконали професійні актори.

Минуло три роки. Проект завершився, а зовсім не дитячі історії залишилися. П’ять з них об’єднали у п’єсу «Схід-Захід», яку тепер практично щомісяця показують у столичному театрі «Актор».

Радіо Донбас.Реалії розповідає історію Оксани Тарасюк – дівчини, чий сценарій й досі використовують у п’єсі, і чиє життя, за збігом обставин, кардинально змінилося після участі у театральному проекті.

«Діти з Донбасу мали явно виражений страх»

«У 2016 році у мою школу в смт. Клесів Рівненської області приїхала режисерка Наталія Ворожбит. Нас попросили написати твори, щоб потім автори найкращих з них поїхали у Київ та створили сценарії для справжніх п’єс. Я обрала темою власне дитинство. І мою роботу помітили», – пригадує дівчина.

Тоді ще 15-річній Оксані та іншим учасникам проекту виділили у столиці 10 днів. П’ять, щоб написати сценарій, і стільки ж, щоб професійна театральна команда могла оживити кожен в окрему мініатюру. Більшість підлітків працювали над сценаріями у групах. Оксана – одна з небагатьох, хто розробляв текст самотужки.

«Вистава у мене, – підкреслює дівчина, – вийшла більш-менш легкою та кумедною. А от у інших були й сумні історії. Мене, наприклад, вразила мініатюра, сценарій до якої написав один з хлопців з Донбасу. Попри боротьбу та сильний характер, в кінці п’єси головна героїня помирає. Коли таке передають професійні актори – й справді стає не по собі».

За задумом, три роки тому підлітків зумисне не обмежували у жанрах і темах. Діти зі Сходу та Заходу могли взяти в основу сценарію будь-яку історію. Ті, хто на собі відчув бойові дії, не оминав тему війни. Говорили про неї підлітки і поза сценою – просто між собою.

«Але, – продовжує дівчина, – бойові дії ми згадували вкрай обережно. Діти, які приїхали з Донбасу, мали явно виражений страх. Важко пояснити, як саме від проявлявся… Просто вони були зацьковані війною. Наприклад, один хлопчик розповідав, як сильно бомбили, і як вони з мамою мусили ховатися. Страшно це все».

«Здрастє»

Хоч Оксана і не росла на території, де велися бойові дії, з її життя також можна було би поставити драматичну п’єсу. Тему власного дитинства на перший твір дівчина обрала невипадково. Ще малою рідні батьки віддали її у дитбудинок, у чотири рочки знайшлася прийомна родина, але й та, врешті, відправила дівчинку в інтернат.

«Діти, – розповідає Оксана, – цькували мене у школі, мовляв, чужа, тебе вдочерили. Я не розуміла, в чому суть, аж поки у дев’ять років мама сама не розповіла мені, що я й справді з дитбудинку. А, отже, і братики, одноліток Ваня і Паша, якому зараз 15, мені насправді нерідні. Чи плакала я тоді? Ні. І, коли через декілька років після тієї розмови (прийомні) батьки розлучилися, мама захворіла, батько почав ще більше пиячити, а нас із братами віддали в інтернат, я теж не проявляла слабкість. Боляче було вже у старшому віці – коли усвідомлюєш, що насправді дорослі зробили з тобою і твоїм дитинством».

Дуже непросто, за словами дівчини, було й під час роботи над сценарієм у 2016-му. Підлітковий вік та важке дитинство спліталися у гримучу суміш. Три з п’яти днів, відведених на сценарій, Оксана писала зовсім про інше. А потім з допомогою режисерки Ворожбит за день і ніч створила історію, яка й стала основою мініатюри.

Врешті, театр й справді змінив Оксанчине життя. Після проекту дівчина вирішила вступити на режисуру. І, хоч цього року потрапити в університет не вийшло, планує влітку спробувати вступити іще раз.

«Зараз, – ділиться дівчина, – я живу і працюю у Києві. Відвідую тут театральні курси, граю на гітарі, приймаю участь у тематичних конкурсах. На вихідних люблю ходити у кіно, а ще мрію написати сценарій до п’єси, яку колись поставлю і покажу в інтернаті, де жила з братами з шостого по дев’ятий клас. У нас там була дуже класна вихователька. Вона була і є для мене справжнім авторитетом».

Півроку тому Оксана випадково познайомилися зі своєю справжньою родиною. Виявилося, що прийомні батьки і біологічні – далекі родичі, які колись мешкали в одному селі на Рівненщині. Там-таки, у Карпилівці, Оксана жила у бабці з другого класу до інтернату, туди ж після розлучення переїхав її названий батько. Саме до нього дівчина приїхала півроку тому в гості. А потім люди у селі почали казати: «Як вона схожа на свою матір! Подивіться!».

«Прийомний батько, – ділиться Оксана, – познайомив нас із двоюрідною сестрою. Завдяки чуткам, біологічна мати дізналася, що я у селі, і декілька разів намагалася зв’язатися зі мною. Проте я відмовлялася говорити телефоном. А одного разу, коли я була в гостях у сестри, мама просто зайшла в її хату. Найперше вона сказала: «Здрастє». Потім сіла поруч, почала щось розповідати. Виявилося, що нас у мами десятеро. Майже всі – від різних батьків».

Про п’ятьох братів і чотирьох сестер Оксана знає небагато. Принаймні, один брат воював на Донбасі, і лише з однією сестричкою, 14-річною Софією, дівчина має спільного батька. З їх матір’ю, попри двійко дітей, він так і не одружився. Нині живе одинаком, а жінка має черговий шлюб і мешкає десь під Києвом.

«Я, – підсумовує Оксана, – попри все, вірю, що вступлю на режисуру, зможу поставити п’єсу для інтернату, а моя театральна кар’єра, що почалася з соціального проекту, обов’язково стане по-справжньому успішною».