(Рубрика «Точка зору»)
Військова операція Туреччини на території Сирії, проти якої протестує весь світ, вкотре доводить: у геополітично нестабільній ситуації покладатися можна тільки на власні сили.
«Джерело миру»?
Ми живемо в часи, коли війни починають із мотивацією «припинити страждання» й «принести мир». А військові вторгнення на територію інших держав, фактично війну, називають вишуканими словосполученнями «військова операція».
Уже сама назва турецької військової операції – «Джерело миру» – вражає цинізмом. Здавалося б, існують міжнародні домовленості й пакти, геополітична розкладка сил, обмеження, які накладає на державу членство в НАТО й багаторічні запевнення в євроінтеграційному курсі, але коли справа доходить до відстоювання власних інтересів, жоден із цих стримувальних факторів не працює.
Інтерес Туреччини простий і зрозумілий – послабити курдський рух опору і створити для себе безпечну буферну зону на кордоні з Сирією. Ще й пояснити це турботою про сирійських мігрантів і біженців, яких у такий спосіб можна буде відселити на батьківщину. Немає сумніву, що така політика хоч і є агресивною, але грає на руку Туреччині.
Інша справа, що інтерес Туреччини прямо протилежний інтересам курдської меншини в регіоні та порушує державний суверенітет Сирії. Саме на це нарікали численні світові лідери, що висловлювали своє традиційне «глибоке занепокоєння», виголошували заяви й писали листи до Ердогана.
У жорстокому світі ми завжди наодинці з ворогом
Курди, одна з найбільших бездержавних націй світу, знову виявилися зрадженими. Поки вони воювали проти «Ісламської держави», західні союзники їх всіляко підтримували й озброювали, та коли вони виконали своє завдання – їх залишили наодинці з власними проблемами. Нині їхнє майбутнє вирішується за їхніми спинами, без них – переговори ведуться між лідерами великих світових держав. І можна бути впевненими, що США, Туреччина й навіть Росія вкотре зможуть відстояти свої інтереси, а курди знову опиняться на обочині світової політики.
Який висновок із цього варто зробити Україні? Зрештою, кілька століть власної бездержавної історії мали давно навчити нас, що в суворому світі геополітики покладатися можна тільки на власні сили. Бо сильніші гравці завжди домовляться між собою за нашою спиною і нашим коштом.
Поразка Української Народної Республіки 100 років тому, винищення народу Голодомором і сталінські розстріли української інтелігенції, сумнозвісний Будапештський меморандум, який мав гарантувати нашу безпеку, ‒ все це мало стати щепленням для українських політиків, які досі вірять у міжнародні запевняння й різноманітні «формули».
Інтереси великих держав змінюються, світові лідери приходять і відходять, вони хочуть Нобелівських премій миру і швидкого вирішення конфліктів, у них, врешті-решт, може бути поганий настрій і після чергової телефонної розмови вони можуть відвернутися від дієвої підтримки України. Так само, як світ використав і в підсумку зрадив курдів.
У цьому цинічному світі ми можемо покладатися не на міжнародні пакти і партнерів, а тільки на Збройні сили України. А також на єдність всередині країни, коли тих, що турбуються за майбутнє держави, не називають «проплаченими» чи «звезеними». Адже патріоти України – це надійніші союзники, ніж швидкозмінні інтереси великих світових потуг. І було б добре цього разу вчитися на прикладі курдів, а не на власному горі.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
