(Рубрика «Точка зору»)
13 жовтня на польських загальних виборах легко перемогла владна націоналістична партія «Право і справедливість» (ПіС). Це означає, що Польща, скоріш за все, залишатиметься складним партнером для ЄС та непохитним другом для президента США Дональда Трампа. Але це також може означати кінець для іншого Дональда – і, як би дивно це не виглядало, – навіть остаточну імплозію «Права та справедливості».
Що зрозуміло, так це те, що ніч виборів належала бойовому лідеру ПіС Ярославу Качинському. Який політичний поворот пережив він у свої 70 років. З нього глузували в ролі прем’єр-міністра у 2006–2007 роках, і він провів початок цього десятиліття як політичний вигнанець після того, як в 2010 році його брат-близнюк та президент країни Лех Качинський загинув в авіакатастрофі в російському Смоленську. У катастрофі загинули й кілька інших провідних представників еліти, включаючи багатьох найяскравіших умів ПіС. Ярослав Качинський залишився посеред теорій змов нібито про те, як все підлаштували президент Росії Володимир Путін та внутрішній суперник Качинського, колишній прем’єр-міністр та чинний президент Європейської ради, Дональд Туск.
У 2015 році партія ПіС несподівано повернулася до влади з більшістю у Сеймі та 37% голосів, після того, як люди втомилися від восьми років правління «Громадянської платформи» та збільшення кількості політичних скандалів із залученням її членів. Це був ПіС із новими, більш свіжими обличчями. Але за лаштунками за ниточки смикав Качинський. Цього разу йому навіть не потрібно було ховатися. Він був головною вабою, і отримав ще більшу перемогу. Після підрахунку 90% голосів, ПіС отримала майже 45%. Цього разу опозиція не може сказати, що їхні виборці не мобілізувались. Рівень участі на виборах в країні був високим, 61%, що майже на 11 відсоткових пунктів більше, ніж чотири роки тому. Ба більше, «Право і справедливість» виграла кожну вікову групу в усіх, за виключенням двох, із 16 регіонів країни. Все просто: Польща є ПіС-землею, а Качинський – її король.
Безумовно, допомогло його рішення «напихати» державні компанії та ЗМІ друзями. Широко висвітлений конфлікт з ЄС після нападів ПіС на правосуддя гуркотітиме як політично, так і в різних судах ЄС. Але, швидше за все, це вплинуло на терпіння ЄС більше, ніж виборчі результати партії. Тріумфальний польський уряд не відступить, і є певні вказівки, що нова Європейська комісія під керівництвом Урсули Фон дер Ляєн може знизити критику на адресу Польщі.
Але справді майстерним ходом Качинського була соціальна програма «500+», названа так, тому що кожна польська родина щомісяця отримує 500 злотих (130 доларів) на дитину. Це був великий успіх і стосувалося чогось важливого: а саме того, що, хоча й поляки були щасливі реінтеграцією із Заходом протягом останніх десятиліть, багато людей також відчували себе позаду на тлі глобалізації та економічної шокової терапії. Це поєднувалося з відчуттям серед багатьох представників польського суспільства, що їм чужі деякі західні цінності, такі як різкий секуляризм, права ЛГБТ та екологізм – тобто те, що Качинський відчув і використав із великим успіхом. Це суспільство, де, наприклад, свіжу лауреатку Нобелівської премії Ольгу Токарчук поважають у космополітичних колах, але багато хто критикує як «антипольську» та «мейнстрим».
Мова йде також і про середовище, схоже на те, в якому процвітає президент США Дональд Трамп, і не випадково ПіС і Трамп так добре ладнають. Сполучені Штати завжди вважалися у Варшаві найстійкішим союзником, а Польща може взагалі бути єдиною європейською країною, де суперечливий президент США може розраховувати на теплий прийом як на вулицях, так і в органах влади.
Зрештою, вибори можуть свідчити про сильну потребу зміни покоління у польській політиці. У грудні Дональд Туск закінчує роботу на своїй посаді у Брюсселі. Він залишається найбільшою зіркою опозиції, і не секрет, що він має одне око на виборах у Польщі в першій половині 2020 року. Але після поразки його сторони на виборах він зіштовхнеться з нерівними шансами проти діючого в ПіС Анджея Дуди. Якщо він балотуватиметься і зрештою програє, це кінець. А якщо ні, то нинішньому 62-річному політику дійсно більше нікуди діватися.
Але за іронією долі, це може бути останнім ривком Качинського. В нього вразливий стан здоров’я і він зазначав, що не буде залишатися в політиці занадто довго. Бійка за спадкоємність позаду нього вже розпалюється з двома «улюбленцями» – чинним прем’єр-міністром Матеушем Моравецьким та міністром внутрішніх справ Йоахімом Брудзінським. Ні в кого з них немає ні особистої харизми, ні єдиної підтримки в партії, якою користується Качинський. Нове покоління може стати свідком подальшої фрагментації польського політичного ландшафту, поки країна продовжує шукати своє місце на бурхливому континенті.
Рікард Юзвяк – кореспондент Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода в Брюсселі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
