(Рубрика «Точка зору»)
Починаючи десь так зі століття шістнадцятого, Україна, як окрема сутність, фактично трималася на війську. Спочатку козацтво сформувалося, як військовий стан, потім вихідці з нього почали відновлювати соціальні та політичні структури. Не дивно, що й свою державу вони назвали «Військо Запорозьке», а її адміністративний поділ з полками та сотнями автоматично відсилав до поділу козацтва на окремі підрозділи.
На початку ХХ століття, попри всі зусилля і щедрі плоди діяльності культурників – чітких інституційних обрисів перспективи відновлення державності набрали з моменту формування першої модерної української військової формації – Легіону Українських Січових Стрільців. Ті, у свою чергу, стали скелетом Української Галицької армії.
На Наддніпрянщині революційний імпульс розбудив не тільки політичні інституції і всеможливі культурні починання, а й військову традицію – рушила українізація армії. Українці – вояки та офіцери царської армії – гуртувалися, формували окремі українізовані частини і рушали – за можливості і потреби – ближче до своїх.
Час наступної спроби прийшов через 20 років. Хоча «у загашнику» ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська. Ще до початку війни з СРСР з-поміж членів ОУН було сформовано два підрозділи – Дружини Українських Націоналістів, більше відомі, як батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Солдати та офіцери цих батальйонів пізніше склали кістяк Української повстанської армії. Яка становила собою не просто армію а, по суті, паралельну структуру, альтернативу тоталітарній системі. І в такій якості УПА проіснувала у боєздатному стані 10 років.
Можна подумати, що українці останні півтисячоліття те тільки і робили, що воювали. Нітрохи, і кращий тому доказ – той факт, що ми чимало знаємо про перипетії боротьби і маємо «ззаду голови» чимало символічних образів. До чеснот лицаря належали не тільки хоробрість, а й освіта, уміння тримати себе. Такі речі неможливі без доброго і багатошарового культурного підґрунтя. Наявність лицарів (не лише у військовому значенні) – гарантія збереження пам’яті про військо і продовження традиції.
Українська козацька старшина жертвувала на церкви та школи, меценатом Києво-Могилянської академії був гетьман Іван Мазепа. Сини козацької старшини навчалися в європейських університетах. Володіння латиною серед старшини було на порядку денному, поширеною звичкою було ведення діаріушів, листування – а воно у ті часи було мистецтвом, вимагало знання і чуття мови та етикету. Дехто, як Іван Мазепа, писав вірші, які дійшли до нашого часу.
Багато хто з-поміж солдатів та офіцерів «усусусів» рушив у стрілецьку лаву з-за лави студентської. Як згадував Роман Купчинський, «серед стрільців що другий – докторош, себто інтелігент». Така специфіка підрозділу пізніше дала несподівані побічні ефекти – у 1916 році, під час відносно тривалого перебування на Волині, «усусуси» засновували та відновлювали школи і видавали своїм коштом популярні книжки для юнацтва. Цікаво, що одну зі згадок про ці зусилля січовиків пропустила навіть радянська цензура – у тексті Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» серед лектури головного героя згадано «книжечки, видані «січовими стрільцями».
Серед членів ОУН можна знайти щонайменше двох класиків української поезії – Олега Ольжича та Олену Телігу, причому обоє загинули від рук нацистських окупантів.
У архівах можна знайти цілу купу довідок про виключення з Львівського університету людей, про яких ми зараз знаємо, як про командирів УПА різних ланок. Уже після сформування підпільної армії, пропаганда стала одною з найефективніших систем зброї підпілля. Листівки, памфлети, підпільна преса, цілі філософські та політичні трактати – усе це продукувалося рік за роком у підпільних умовах у обсягах, доступних не кожному сучасному видавництву. І за найменшу листівку можна було стати в’язнем ГУЛАГу на десять років за статтею «антирадянська пропаганда».
Таке поєднання, здавалося б, непоєднуваного, яке повторювалося у кожному етапі боротьби за незалежність, вимагало від тих, хто ставав на чолі цієї боротьби, бути не тільки обдарованим військовиком, а й достатньо здібним стратегом. Іван Мазепа одночасно був майстром політичної інтриги та здібним поетом, Євген Коновалець, військовий багато в чому самоук, зумів збудувати організацію, яка стала базою для спротиву двом тоталітарним системам майже на два десятиліття – такого не вдавалося, здається, нікому. Степан Бандера виявився здібним політиком і – просто у силу характеру – здібним витримати вагу символу визвольного руху. Адже це ті самі «мідні труби», які дуже легко роблять з людини тирана.
Цю спадкоємність рис добре зауважив ворог – що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю. У цій системі називання ворогів імперії «бандерівець» змінив «петлюрівця», а той, у свою чергу – «мазепинця». Серед менш боязкої частини старшого покоління був популярний метод «вибивання з сідла» противників – у відповідь на сердито-агресивне «бандьора!» – відповідати: «Думаєте, що ви мене тим образили?».
Також виявилася на диво живучою символіка Переяславської ради у різних тлумаченнях. Після порівняно короткого періоду флірту Москви з націями 30-і роки її реанімували у вигляді «споконвічної дружби народів», а 1954 року помпезно відзначили трьохсотріччя Ради. Ще за тридцять років до того юрист і вчений Сергій Шелухин ствердив, що Переяславська рада повністю втратила сенс і силу з моментом зречення Ніколая ІІ, оскільки укладалася не між двома державами, а була формою союзу між двома керівниками. Навіть якщо трактувати сторону царя Алєксєя Міхайловіча розширено, як свого роду втілення його династії, разом у усіма «царенятами», все одно, за логікою того, як укладалися такі угоди у відповідні часи та хто у принципі міг вважатися контрагентом міжнародних договорів, дія Переяславської ради закінчувалася разом з моментом закінчення влади Романових.
Було б дивно, якби серед самих українців не знайшлося культурних слідів, які «прив’язують» один етап до другого. Ще задовго до 1917 року козак став архетипом української ідентичності. Солдати Армії УНР іменували себе козаками, а своїх офіцерів – «отаманами». Зрештою, і офіцери називалися спільною назвою «старшина» – як і в гетьманські часи. «Петлюрівці» наслідували крої та кольори одягу тих часів, у назви підрозділів додавали імена попередників з козацької доби.
Зрештою, приспів однієї з пісень періоду Національної революції 1917–1921 років звучав, як:
Ми йдемо в бій, Земля гуде,
Радіють гори, степи
Бо нас у бій благословить
Могутній дух Мазепи
Одними з символічних дат наступного етапу боротьби стало взяття Києва військами УНР 31 серпня 1919 року, коли в УПА відзначали День зброї та загибель Симона Петлюри у Парижі 25 травня. Зовсім по сусідству і день загибелі Євгена Коновальця – 23 травня. До обох скорботних дат був приурочений День героїв.
Найвідоміша політична акція ОУН – правда, тільки її бандерівської гілки – Акт відновлення Української держави – позиціонувалася, як спадкоємна відносно зусиль старшого покоління здобути незалежність. Як до уряду нововідновленої держави, так і до керівництва підпіллям бандерівці охоче залучали представників старшого покоління – Леоніда Ступницького, Всеволода Петріва та інших.
Інколи військова «чуйка» передавалася не тільки культурно, а й генетично – не один боєць та офіцер Армії УНР згадував у спогадах про далекого прапредка-козака. Один з них, Євген Маланюк, оформив це у поетичній строфі:
Мізерний правнук козака,
Січовика блідий праправнук,
Я закохавсь у гучних мріях,
Я волю полюбив державну
Закінчується ця строфа теж промовисто:
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських
І по паркету наших саль
Ступати лаптю буде ховзко
Один із генералів епохи УНР, Всеволод Петрів, був далеким нащадком захопленого у полон під Полтавою шведського офіцера. Серед повстанців не бракувало таких, чиї батьки воювали в Українській Галицькій армії або в Дієвій Армії УНР.
Природнича наука знає тільки один спосіб надійної перевірки гіпотези – практика. Зрозуміло, у гуманітарних та суспільних дисциплінах такий метод мало застосовний з обмежених причин, але інколи доля все ж підкидає матеріал для перевірки.
П’ять років тому не переставала дивуватися тим, наскільки швидко, наче з-під землі, «полізли» символічні маркери попередніх етапів боротьби. Не йшлося про сам по собі державний прапор, герб, гімн – їхня присутність була зрозуміла. «Звідкись» взялися, згадалися, поширилися стрілецькі пісні, традиція добровольців (досі незрозуміло, з чого дивуватися – таж у нас всі армії у притомному вигляді починалися з добровольців – проблеми починалися, коли добровольці переставали розуміти, що для ефективності і перемог самої доблесті мало, треба ще системність, яку може дати лише армійська система), знайшлися люди, які повернули у війська петлюрівські тризуби, символи українських полків, деякі з яких пам’ятають ще докозацькі часи.
На тлі всього цього «Коли ви вмирали» на концерті з нагоди Дня пам’яті і примирення та «Зродились ми великої години» виглядають просто-таки символічним прибиванням печатки під фактом відродження українців. Як завжди – починаючи з армії, одночасно у війську і слові.
Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим – імперія програла. А для нас – нічого ще не пропало.
Олеся Ісаюк – історик
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода