Доступність посилання

ТОП новини

Частина людей з оточення Зеленського може мати подвійне дно (огляд преси)


Під час акції «Імпічмент Коломойському» під стінами Офісу президента України. Київ, 20 вересня 2019 року
Під час акції «Імпічмент Коломойському» під стінами Офісу президента України. Київ, 20 вересня 2019 року

Петра Порошенка часто звинувачували в схильності до мікроменеджменту й нездатності делегувати повноваження. За Володимира Зеленського все діаметрально протилежно, стверджує «Український тиждень». Чинний президент дедалі більше демонструє, що, по суті, є лише франшизою для гравців із різними інтересами в тому конгломераті, який дописувачу вкрай важко назвати командою. Дехто з них фактично грає у власну гру, яка часто породжує питання: на чиєму боці – України чи Росії вони насправді ведуть війну? Автор статті Дмитро Крамар зазначає, що в оточенні Зеленського давно помітний кадровий вплив двох найбільших олігархів – Ігоря Коломойського та Віктора Пінчука.

Так, «юрист Коломойського» Андрій Богдан очолив Офіс президента (ОП) Зеленського, а діти менеджерів зі структур Коломойського – Дмитро Дубілет та Андрій Загороднюк – сіли в крісла міністрів Кабінету міністрів та оборони. Тісно пов’язаний із Сергієм Тігіпком багаторічною співпрацею і лідер «Слуги народу» на виборах та нинішній голова Верховної Ради Дмитро Разумков. Водночас чимало людей, які працюють на ключових посадах у нинішній владі, попри публічне асоціювання з тими чи іншими групами впливу, насправді можуть мати щонайменше подвійне дно. Наприклад, чинний голова ОП Андрій Богдан має історію тісних стосунків із 2007 року з одіозним юристом Януковича Андрієм Портновим.

Автор наголошує, що попри публічні обіцянки якісних змін у кадровій політиці, фактично у часи Зеленського в ній ще більше розквітнув фаворитизм і залежність від олігархів. Принаймні кістяк становлять люди, які не мають жодного державницького підходу, орієнтуються на персональні вимоги та електоральні реакції виборця. Тісно переплетені бізнес-інтересами з Росією, вони не мають уявлень про національну ідентичність та ключові для розвитку й збереження держави питання. А головним пріоритетом бачать повернення до безперешкодного ведення бізнесу з Росією. На цьому наголошується в статті «Президентська франшиза, або Хто й для чого керує Україною від імені Зеленського».

Після авантюри навколо «формули Штайнмаєра», яку підписав у Мінську Леонід Кучма, президент Зеленський урочисто обіцяв, що жодних виборів на окупованих територіях не буде, допоки з ОРДіЛО не виведуть усі іноземні війська. Якби президент був послідовним і знав реальну ситуацію та адекватно її розумів, то визнав би, що вибори в ОРДіЛО неможливі в принципі. Там можлива лише комедія «виборів», що цілком влаштовує Кремль, стверджує дописувач «Українського тижня» Ігор Лосєв.

Він переконаний, що Росія не стане виводити війська зі створених нею «ДНР-ЛНР», бо це основа їхнього існування. Після виведення військових формувань «республіки» швидко впадуть, бо озброєні Росією люди є «хребтом» цих псевдоутворень. Та й абсолютний російський вплив на сході України буде втрачено. Чому Зеленський та його радники вирішили, що Путін на це погодиться? Для таких висновків немає жодних підстав, стверджує автор. А на всі зойки Зеленського про «виведення військ» лунатиме стабільна відповідь: «Их там нет». Докладніше йдеться в публікації «Донбаська армія Росії».

«Почую кожного» – у статті під таким заголовком «Український тиждень» пише, що на відміну від ситуації, в якій опинився Віктор Янукович у листопаді 2014-го, у нинішнього президента є ще досить простору для маневру. Найгірше, що він може робити зараз: намагатися й далі сподобатися всім, заспокоювати, що все буде гаразд і він подбає про кожного. Бо є одна вельми помітна суперечність: догодити Путіну й українському народу одночасно не вийде. Власне, найактивніша частина суспільства доволі недвозначно пояснила, що мир на умовах капітуляції є неприйнятним, а Росію інші умови навряд чи цікавлять. Раз уже Зеленський назвав себе слугою, то йому варто було б знати, що слуга двох панів – вибір не найкращий і українське життя мало чим подібне до італійської комедії.

Хоча за всіма зовнішніми ознаками ухвалення українською владою «формули Штайнмаєра» здається капітуляцією, шанси на її реалізацію вкрай малі. І це по суті не змінить ситуацію війни між Україною і Росією, стверджує в тижневику «Новое время» російський журналіст Семен Новопрудський. Виглядає, ніби Росія, заручившись підтримкою Німеччини і Франції, легко і невимушено «розвела» наївного і недосвідченого українського президента Володимира Зеленського. Але в реальності все набагато складніше, переконаний автор.

Новопрудський вважає, що мета Путіна в цій війні – не легалізація «народних республік», не визнання їх незалежності і тим більше не їх анексія на кшталт Криму. Головне – не дати Україні існувати як незалежній державі, мати всередині її території постійно діючий анклав під фактичним контролем Москви, не пустити Україну в ЄС і НАТО. Простіше кажучи, Путін хоче, щоб в Україні не було миру і національної єдності, але сама Росія була б ніби ні при чому. Журналіст стверджує, що Путіну потрібно мати свою «п'яту колону» саме всередині України. І вже точно не хочеться брати на повне утримання спустошену війною велику територію з усе ще значним населенням. Україні ж в її нинішньому економічному і політичному стані немає резону брати на себе повну відповідальність за зміст ОРДЛО і вже тим більше давати цій території особливий статус, вважає автор.

  • Зображення 16x9

    Ірина Біла

    На Радіо Свобода працюю з кінця 1990-х. Закінчила Київський університет культури і мистецтв – інформаційна, бібліотечна та архівна справа.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG