Медицина як наука та як мережа закладів для оздоровлення на сході Європи активно розвивалися у Русі-Україні: з різних письмових джерел відомо, що з 11-го століття при монастирях відкривали лікарні, монахи лікували «тілесні недуги», промовляючи при цьому молитви. «Монастирська медицина» розвивалась у пізніший час, Церква опікувалась також соціально незахищеними верстами українського населення. А за Радянського Союзу система соціального служіння Православної церкви була фактично знищена. Православна церква України (ПЦУ) дотепер відроджує свою діяльність у цій царині. Про це Радіо Свобода розповів керівник Управління соціального служіння ПЦУ, капелан Сергій Дмитрієв.
– Давайте говорити відверто: радянська система не лише «заборонила» Церкву, а й намагалася ліквідувати усе, пов’язане з релігією. І ця «битва» точилась десятиліттями – тож процес відродження ПЦУ, як і відновлення та розвиток її гуманітарних «проектів» також триватиме певний час. Добре, що це усвідомлюють і керівники Церкви, і пересічні її священнослужителі.
Радянська намагалася ліквідувати усе, пов’язане з релігією
У липні 2014 року ми представили новостворене Управління соціального служіння ПЦУ – Eleos-Ukraine. Ми починали роботу в Києві, а нині наші осередки відкриті у Дніпрі, Одесі, Рівному, Харкові, Херсоні, у Черкасах на Закарпатті та на Донбасі.
– Які гуманітарні проекти вже запрацювали?
– З ініціативи Eleos-Ukraine було створено «Будинок Марфи і Марії» – це центр духовно-психологічної підтримки людей, які мають важкі хронічні інфекційні захворювання (ВІЛ/СНІД, хронічні гепатити та інші), та їхніх близьких і спеціалістів, які працюють у цій сфері. Центр – це маленька міжконфесійна каплиця на території Інституту епідеміології та інфекційних хвороб імені Громашевського, в Києві.
– Наскільки складно було відновлювати і традиції, і систему соціального служіння після відновлення Незалежності України?
– Цей складний процес триває дотепер. Наші священники відвідують медичні заклади, й останніми роками я бачу, що усе частіше і сам пацієнт, і його рідні просять священника приходити до хворого, поспілкуватись з ним, підтримати його. І це при тому, що система «монастирської медицини» та церковних лікарень була знищена радянською владою.
На Донеччині при нашій Церкві понад 17 років працює «Дім милосердя», на жаль, це нині окупована територія
Добре, що традиція соціальної опіки з боку Церкви залишилась, ми її розвиваємо, іноді усупереч обставинам: наприклад, на Донеччині при нашій Церкві понад 17 років працює «Дім милосердя», але, на жаль, це нині окупована територія. Тим не менше, там дотепер перебувають більше ніж сотня пацієнтів, з якими, крім священника, працює лікар. Свої програми з підтримки нужденних працювали у Криму, а нині це анексована Росією частина України.
– З якими ще труднощами стикаються священники, працюючи у лікарнях?
– На жаль, ПЦУ дотепер не має фінансування, щоб відновити оцю свою гуманітарну інфраструктуру. Без цього складно залучати до наших проектів професійних менеджерів, хіба що тих, хто готовий працювати на волонтерських засадах. Без цього говорити про відновлення медичних закладів при монастирях також не доводиться: храми та інфраструктуру при них будують та утримують за кошти громад. Та і запросити священника до медичної установи, побудувати, наприклад, капличку при лікарні – це спільна ініціатива священника, пацієнтів, медиків. Я у таких випадках кажу, що це ініціатива відважних людей, котрі хочуть, аби на території лікарні працював храм.
– Чи співпрацює ПЦУ з іншими конфесіями, щоб підтримати хворих і соціально вразливих людей?
– Так, як приклад, можу розповісти наступну історію: представники християнських конфесій, мусульманської та юдейської спільнот підписали міжконфесійну «Хартію релігійних організацій про надання паліативної допомоги людям старшого віку». Цей документ ініціювали члени Комісії з питань соціального служіння Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, яку підтримали у міністерствах соціальної політики та охорони здоров'я України, а також в офісі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Перед цим, упродовж кількох років священники, народні депутати, експерти різних державних інституцій та громадських організацій збирали та аналізували інформацію з усього світу – як зменшити біль і страждання людей літнього віку. Ухвалення хартії стало результатом цієї складної і кропіткої праці.
