(Рубрика «Точка зору»)
Ось сьогодні багато хто говорить про реванш. Дехто з неприхованими істеричними нотками, дехто з так само неприхованими сарказмом та зловтіхою. Регулярно десь вилізають повідомлення про тріумфальне повернення того чи іншого персонажа, за яким, по совісті кажучи, п’ять років плакав кримінальний кодекс, постійно наш розтерзаний інформаційний простір наповнюють новини про чергові вияви тотальної зради. І можна було б із цього приводу поіронізувати, якби ці прояви в дуже багатьох випадках не мали під собою цілком конкретне й реальне підґрунтя.
Країна перебуває в погано керованому стані. Ейфорію від приходу до влади нового обличчя підтримувати все важче. Натомість відчуття того, що президент не надто керує ситуацією – лише посилюється. Зрозуміло, що слабкість центру особливо тонко й гостро відчувається тими політичними персонажами, котрі останні п’ять років «сиділи в засаді», чекаючи найменшої можливості повернутись. І так само зрозуміло, що зараз вони спробують використати цю можливість по максимуму. Тому не треба бути великим експертом, аби передбачити, що саме можливість реваншу (в усіх можливих його проявах – від реабілітації «друзів Януковича» до можливих телемостів із Росією) буде найбільшим подразником суспільного життя. На цьому тлі, боюсь, усі можливі прогресивні ініціативи президентської команди просто загубляться. Країна вже сьогодні потребує відповідей на питання, які стосуються її безпеки, які, за великим рахунком, стосуються її подальшого існування. І відсутність чітких сигналів із боку ОП (це ж так тепер треба називати?) сприятиме хіба швидкому зростанню незадоволення цим самим П.
А саме від нової влади в цьому випадку навряд чи слід очікувати на якусь чітку позицію. З тієї простої причини, що немає в них жодної позиції. І не було від початку. Були загальна критика «попередників», були загальні популістські заяви про припинення вогню чи боротьбу з хабарниками, загалом – усе було доволі обтічно. Тож тепер будь-яка спроба більш чіткого окреслення президентської позиції, будь-яка спроба переходу до практики та конкретики обов’язково тягнутиме за собою розчарування громадян, чиї сподівання вкотре не були виправдані. Розчарованих ставатиме тим більше, чим менше у гаранта буде можливості ховатись за командою незрозумілих людей, що продукують суперечливі послання, які часто заперечують одне інше.
Можна припустити, що навіть на цих, дострокових, виборах, попри здавалося б зовсім короткий термін перебування при владі, партія нового президента (насправді – список доволі випадкових людей, які ідуть в парламент від імені президента) вже втратить.
Частина громадян (назовімо їх громадянами з проросійськими поглядами) встигнуть зрозуміти (що не складно) – в сонцесяйному Кремлі з нашим гарантом поки що ніхто не збирається «домовлятися посередині», тому краще поставити на більш перевірені багнети п’ятої колони (тим більше – таких багнетів у нас більше, ніж достатньо).
Громадяни, умовно кажучи, патріотичної орієнтації, які на президентських виборах займали нейтральну позицію чи підтримували «народного президента», виходячи з нехитрої мотивації «будь-хто, лише не Порох», теж, гадаю, мали можливість із перших практичних кроків «молодої команди» зрозуміти, що про жодне народовладдя поки що не йдеться – йдеться поки що про доволі сумнівну кадрову політику, доволі підозрілі партійні списки й доволі невиразну зовнішньополітичну позицію. Можна собі лише уявити, яким був би парламент, якби вибори відбулися восени.
Тому, говорячи про загрозу реваншу, мені здається, суспільству вже тепер слід покладатись виключно на себе. Позиція президента в цьому випадку може бути хіба що такою, якою була у випадку з харківською історією про проспект Жукова. Мовляв, розбирайтесь як можете, ви самі ковалі свого щастя, я в це не втручаюсь. Себто, якщо називати речі своїми іменами, президент продемонстрував не просто відсутність чіткої позиції – він продемонстрував відсутність можливостей вплинути на ситуацію. Фактично, він умив руки. Можливо, конкретно в цій ситуації для нього це й не найгірше, проте складно собі уявити подібну безпорадність гаранта протягом п’яти років каденції.
Можу припустити, що напруга в суспільстві ніде не подінеться ні з завершенням парламентської передвиборчої кампанії, ні з кінцевим формуванням «нової владної вертикалі». З тієї простої причини, що вже тепер стає очевидною неприйнятність параметрів цієї вертикалі для тієї частини суспільства, яка не голосувала за можливість «домовитись посередині». І смішного в цьому насправді немає нічого.
Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
