Хочу принести в українську політику нові правила – Святослав Вакарчук

Гість програми «Ньюзрум-спецвипуск»: Святослав Вакарчук, очільник партії «Голос», кандидат у народні депутати України, лідер рок-гурту «Океан Ельзи», композитор.

​– Пане Вакарчук, Михайло Добкін зауважив, що в 2012–2013 роках в Харкові на день міста та на День Незалежності ви давали платні концерти, а зараз почали давати безкоштовні. Вас звинувачують в агітації, яку ви робите за допомогою своїх концертів.

– У Краматорську буквально два роки тому ми давали величезний концерт на стадіоні, який був не просто безкоштовний, а в цей концерт я вклав власні гроші. Це коштувало нам в районі 40-50 тисяч доларів. Такий самий концерт ми робили для жителів Сєвєродонецька і Маріуполя. Ніякої політики тоді не було. І тоді ніхто їх не коментував. Насправді ми робили їх тоді, робили їх на Майдані, коли виступали перед сотнями тисяч людей, і будемо робити їх після того, як закінчиться політична агітація, тому що це абсолютно наш принцип. Ми робимо концерти в тих регіонах і в той момент, коли відчуваємо, що людям потрібна підтримка.

З приводу Харкова, ми робили там також різні концерти і будемо робити їх далі. Я вважаю, що ми доносимо до людей наші позитивні емоції і даємо їм те, що їм потрібно. Якщо концерт «Океану Ельзи» є агітацією, то це агітація за якісну українську європейську музику, і ми готові їх робити скільки завгодно.

​– Ви є прибічником кримськотатарської автономії. Ви можете пояснити чому? Які плюси у цьому бачите?

– Я прибічник того, щоб кримськотатарське питання розглядалося в контексті загальноукраїнського питання. Кримські татари як спільнота дуже патріотично по відношенню України та її інтересів себе повели. Кримські татари своїм прикладом показують, що політична українська нація про яку ми говоримо – це люди різних етносів та національностей, це люди, які мають різний культурний бекграунд, але разом відчувають себе частиною України. Я впевнений, що в цьому сенсі права кожного етнічного народу на своє самовираження, культуру і плекання свого походження та своєї ідентичності є дуже важливими для України.

Політична українська нація – це ідея, коли в тебе є спільний спосіб життя, коли в тебе є спільні цінності, Конституція, яку ти захищаєш, є спільна території, а в рамках цього кожен має право на самовизначення, право на вільне функціонування своєї культури, своєї національної мови і так далі. Це право, яке є в українській Конституції, і ми його шануємо.

– А у вас взагалі є план деокупації Криму? Хтось каже, що це може бути дипломатичний шлях, а хтось каже, що військовий. Ви прибічник якого шляху?

– Коли ви задаєте таке питання комусь із політиків, то, я розумію, ви всі хочете почути відповідь: ось вам пункт один, пункт два, пункт три, пункт чотири.

У нас на півночі сусід, політичне керівництво якого не сприймає саму ідею де-факто існування незалежної держави України. По всіх їхніх діях це видно. Як мінімум, вони не сприймають ідею успішної держави України. Тому, якщо ви думаєте, що вони, маючи другу найсильнішу армію в світі, будуть спокійно дивитися, як ми військовим способом щось там звільняємо, то мені здається, що той, хто про це говорить, або наївний або свідомий провокатор.

Перше, що ми маємо сьогодні зробити – це створювати великий міжнародний дипломатичний санкційний тиск на Росію, з другого боку, робити все, щоб ситуація на контрольованій нами території ставала все кращою – економічно і політично. Щоб в нас ставало менше корупції, щоб в нас були чесні суди, щоб в нас ставала краща конкуренція в бізнесі, чесніша, щоб продуктивність праці зросла. Щоб приходило більше інвестицій як внутрішніх українських, так і прозорих західних інвестицій. Чим більше та територія, яку ми контролюємо, буде успішною, чим більше будуть відчувати українці щоденно, що їхнє життя покращується, тим сильнішою буде переговорна позиція України.

Я вже багато разів говорив, що я прибічник того, що Україна буде прикладом, як може існувати справді вільна держава з рівними правилами гри для всіх. Повірте, тоді нам буде простіше повернути і Крим, і Донбас. Плюс нам потрібно підсилювати українську армію. Повертати військовим способом Крим чи Донбас – це одне, а не давати ворогу ступити зайвого метра території – це зовсім інше.

– Як вам, до речі, це відведення військ, що відбулося?

– Дуже важливо, щоб всі кроки, які робить українська влада і президент, який здійснює міжнародну політику, є верховним головнокомандувачем, дуже чітко артикулювали, що робиться, навіщо і як. Тому що в перші дні це було щось таке – хтось про щось говорить, є певні слухи, українська сторона ніби відвела, а сторона, афілійована з Росією, не відвела чи не відвели – ми не знаємо. Тобто має бути дуже прозоро, чітко, зрозуміло артикульовано. Я вважаю, що це основна задача української влади – бути чітким та артикульованим у своїх діях.

Будь-що, що зупинить активну фазу вогню і при цьому не приведе до втрат українських позицій, не приведе до таких поступок з української сторони, які насправді будуть програшем з нашого боку, будь-що, що насправді буде взаємним компромісом – сьогодні треба шукати такий компроміс.

– В одному зі своїх останніх інтерв’ю глава адміністрації президента Андрій Богдан допустив можливість, що в регіонах Донецької та Луганської області російська мова може отримати статус регіональної. Чи підтримуєте ви таку ідею?

– Спочатку – відновлення контролю над кордоном. Потім, зрозуміло, перехідний період. А далі з цими людьми, які зараз залишаються на тій території, яку ми зараз не контролюємо, безумовно, потрібно буде вести серйозний діалог про те, як буде відбуватись майбутнє. Зараз параметри цього діалогу дуже складно окреслити. Я би не поспішав з передчасними висновками, що і як має бути зроблено. Україні потрібно відстоювати власні інтереси.

– Ми були на вашому концерті в Харкові, спілкувалися там з людьми. Люди пам’ятають, що ви були у Верховній Раді. І ті, хто не голосуватиме за «Голос», або ще не визначився, кажуть : «Ну він уже був... І що?». Що ви можете сказати таким людям?

– Одна справа – іти у Верховну Раду, будучи частиною команди, яка декларує одне, а робить насправді інше, будучи фактично «білою вороною», бачачи, як твої ж колеги по твоїй фракції займаються корупцією, говорять неправду або фактично займаються лобіюванням власних інтересів. І зовсім інша історія – мати власну потужну команду, мати фракцію в парламенті і партію, яка повністю відповідає твоїм принципам та бажанням щось змінити. Це абсолютно дві великі різниці.

Більше того, я пишаюся тим, що тоді вперше в історії українського парламенту відмовився від мандату. Я показав людям, що мені мандат не цікавий. Зараз всі говорять про депутатську недоторканність і її зняття, я показав, що мені не потрібен мандат, щоб не ховатися ні за недоторканністю, ні за якимись привілеями, ні за преференціями. Я міг робити справу у парламенті, але в той момент зрозумів, що один я буду ефективніший поза парламентом. Коли нас буде 50, 70, 100 і більше людей, ми будемо впливати на ситуацію в країні.

Ми зробимо все для того, щоб впливати на владу в Україні. Хто буде в коаліції – покаже час. Тільки конфігурація сил після 22 липня покаже, що, хто і де насправді. Перефразовуючи відомих класиків політичних, «літо покаже, хто скільки взяв». Усі, хто відкидають публічно або де-факто європейський шлях України, маємо великі сумніви, що з ними можна буде знайти якісь спільні позиції, щоб можна було створити коаліційну угоду.

Парламент – це місце для компромісів. Але є межа. Для нас «червона лінія» – ті політичні сили, які прямо підтримують або капітуляцію перед ворогом, або «ставання на коліна» перед ворогом. З тими, хто виступає проти європейського шляху України, хто так чи інакше був замішаний у корупційних злочинах, або хто мав відношення до того, що Україна опинилася в тій ситуації, в тому числі і у війні з Росією сьогодні, ми не збираємося ні про що домовлятися. З іншими політичними силами треба розмовляти. Політика – це мистецтво можливого.

Якби я міг отримати ситуацію, при якій партія «Голос» отримала б абсолютну більшість у парламенті і могла б формувати уряд, знали б, як багато на нас відповідальності. І ми готові до цього. Розуміємо, що політичні реалії інші. Тому нам доведеться знаходити так чи інакше конфігурації. Я особисто проти того, щоб ті партії, які вже 28 років крутять світом в Україні і так ні до чого й не довели, насправді мали вплив на прийняття рішень далі. Треба давати дорогу новим політикам.

​– На останніх дебатах Юлія Тимошенко до вас – у неї надія така: «Ми зі Святославом Івановичем... Обов’язково все буде добре». А Святослав Іванович так не дуже...

– Святослав Іванович хоче принести в українську політику нові правила – стара політика має піти, а має з’явитися нова. Нова політика – це стверджувати з телеканалів, на зустрічах з виборцями, записувати у свої програми тільки те, у чому ти впевнений, що ти готовий обіцяти. Дуже відповідальна річ – сьогодні щось заявити. Якби ми вірили старим політикам, які йдуть у Верховну Раду, то, можливо, я туди не йшов би.

Ви що, думаєте, що я йду на вибори до Верховної Ради тому, що раптом мені захотілося політичної кар’єри? У мене все добре в житті. Я отримав визнання людей. Велика кількість людей мене любить і підтримує за те, що я робив. Я отримую задоволення від тієї роботи, яку я роблю. Більше того, мені здається, я один з небагатьох в цій країні, хто може чесно сказати, що я заробив достатньо пристойні гроші, можу показати, як, звідки, і спокійно сплю вночі. Яка причина для мене йти в політику, крім того, щоб щось змінити? Єдина моя амбіція – це зміна на краще країни.

– У списках «Голосу» і «Слуги народу» дуже багато людей, яким поза їхнім партійним життям немає чого ділити. Є люди з антикорупційних ініціатив і організацій. Більше того, ці люди працювали поруч, у спільному напрямку, а зараз по два боки у плані політичних партій...

– По відношенню до нового президента політика партії дуже проста – ми готові підтримувати всі його позитивні ініціативи, які відповідають нашій програмі. Ми виступаємо за ще більш радикальні зміни. Тому що будь-яка влада в якомусь сенсі заколисує. Коли ти отримуєш владні повноваження, стаєш більш обережним. Ми бачимо свою місію у тому, щоб не боятися і робити радикальні зміни. Наприклад, наша ідея щодо того, що той, хто прогуляв 50% засідань, має здати мандат, мабуть, є радикальною для сьогодні. Ще до того, як ми зможемо організувати зміни до законодавства з цього приводу, беремо на себе публічне зобов’язання, що наші депутати так вчинять. Ті, хто прийшли у «Голос», точно не триматимуться за мандат. У них можуть змінитися пріоритети або можуть побачити інші якісь речі, то нехай чесно зроблять – здадуть мандат і хтось інший за них зайде.

Але якщо президент або його політична сила раптом будуть займатися чимось іншим, не тим, що декларують, ми вважаємо, що наша місія стримувати, балансувати, зупиняти. Я це називаю «політично бити по руках».

– У Харкові на концерті ми бачили у натовпі вашу дружину. Вона так спеціально тримається у тіні від вас?

– Я – людина, яка дуже цінує свою сім’ю, яка завжди дуже ревниво оберігала її, будучи людиною, яка постійно в увазі тільки у сфері шоу-бізнесу. Буду намагатися сповідувати цей принцип і зараз. На камеру демонструвати спеціально своє життя я не збираюся. Для мене сімейні цінності – це те, у чому я живу. Мене моя дружина завжди підтримує. Де це буде абсолютно доречно, а не нарочито, ми збираємося бути разом і в публічному сенсі теж. Але я не з тих політиків, які використовують сім’ю заради певного позитивного іміджу чи заради піару. Я взагалі не люблю дешевий піар.

​– А що ви робили у Стенфорді, в Єльському університеті? Ви ж вивчали державне управління у США.

– У Єльському університеті це було 5 місяців – один семестр. А в Стенфорді – два семестри. Я був слухачем. Формально це «запрошеним вченим». Але я був і вченим, і учнем, тому що я і сам проводив семінари, і сам навчався. У сумі – рік. За Стенфорд я сплачував сам не тільки собі. Вклав вже більше 150 тисяч доларів власних коштів за те, щоб й інші студенти туди їхали. Деякі з цих людей зараз у нас в команді. І буду продовжувати це робити. У нас пул-донорів. Це програма.

Не існує жодного готового рецепту, який вже хтось пройшов, який Україна може взяти і використати. Я їхав туди зрозуміти, чий приклад нам використати, щоб стати успішними. Погана новина в тому, що немає такого прикладу. Хороша новина в тому, що є десятки маленьких конкретних успішних прикладів, з яких кожен ми можемо використати. Наприклад, успіх країн Балтії у тому, як повністю викорінити бюрократію і змінити судову систему, але при цьому використати інтелектуальний потенціал, який є у людей.

Є приклади азійських країн, які свого часу, навпаки, отримували постколоніальну бюрократію, але абсолютно міняли правила гри. Вони нам сьогодні не підходять. Але нам підходить, наприклад, їхня боротьба з корупцією. В освіті я використовував би ті речі, які є успішними зараз у Кореї, Фінляндії або Канаді. Є речі в побудові української армії, які я використовував би, взявши приклад Ізраїлю.

Насправді можна брати приклад і зі Старої Європи, зі старого західного світу. Наприклад, те, як боровся з монополіями Теодор Рузвельт в Америці, у тому числі зі знаменитим Джоном Рокфеллером. Це великий кейс, так звана «прогресивна ера». (Як боротися з олігархами – ред.) абсолютно!

Коли говоримо про боротьбу з олігархами, всі уявляють собі, що це така «Коліївщина». Ні! Нам не потрібно забирати все. Якщо ми шануємо приватну власність, то не можемо прийти і все забрати. Це більшовизм і комунізм, проти якого насправді ми всі виступаємо. Важливо зробити так, щоб всі, починаючи від олігархів і закінчуючи власниками маленьких кав’ярень, жили за одними і тими ж правилами. Закон був один для всіх. Зараз олігархи через контроль над фракціями у Верховній Раді, через своїх людей у міністерствах, через вплив на ті чи інші регулятори живуть за окремими правилами. І їм краще жити, ніж іншим, і простіше. Це треба змінити.

​– А коли ви востаннє з Пінчуком зустрічалися? Бо з цим олігархом вас найчастіше пов’язують.

– Ми обоє є членами наглядової ради музею Голокосту «Бабин Яр». Ми хочемо у Києві зробити великий історичний меморіал і музей Голокосту. Ми зустрічалися – це було у травні. Говорили тільки в рамках цього. Ми говорили приватно, може, хвилину. Ну, і в рамках ще декількох людей. Плюс я провів дві години за круглим столом. Ми говорили про те, якою має бути наступна наша стратегія.

Я не говорю з ним про це (політику – ред.). Я не говорю з жодним олігархом про те, йти мені в політику чи ні. Мене, при всій повазі, цікавить думка звичайних людей. Найбільше я радився зі своїм сумлінням, зі своєю сім’єю, з багатьма людьми, які для мене є моральними авторитетами. Йти в політику – це порада не професійна, це більше порада емоційна або моральна. Це міф, нам нав’язаний кимось, що є професійні і непрофесійні політики. Я добре пам’ятаю момент, коли я 19-річним хлопцем вирішив, що хочу бути рок-музикантом. Я тоді нічого в цьому не розумів. Нічого, крім любові до музики, у мене не було. Але в мене було щире бажання, велика працездатність, аналітичний розум, пробивний характер (я не приховую). Було найбільше – віра в те, що я хочу зробити, тобто створити якісну українську музику. Результат ви бачите.

(Батько – ред.) сказав, що повністю підтримує моє бажання щось змінювати в політиці. Він сам є автором дуже успішної реформи. Він був міністром освіти, коли було введене ЗНО. І він знає, що таке політична воля і бажання щось змінити. І воно працює. Його приклад мене надихає. Він сказав: «Славо, якщо ти будеш не один, то йди, тому що, крім вас, немає кому це робити. Ми зробили свій вклад тоді. Тепер робіть ви».

Якщо буду у законодавчій владі, то так (продовжуватиму концертний графік – ред.). Закон це дозволяє. Якщо це буде виконавча влада, то дуже сумніваюся, тому що, думаю, не дуже буде часу для цього. Музика мене надихає. Музика дає мені бути автентичним. Автентичність – це те, чого страшно бракує українським політикам старим. Тобто людей, які є тими, ким вони є насправді і у Верховній Раді, і вдома, і в сім’ї, і на відпочинку, і перед екранами телевізорів. Я такий самий. Хочу, щоб і всі були такими.

Я хотів би, щоб «Голос» продовжував жити не те, що без мене, а не зі мною, як одноосібним лідером, вже за рік, як ми розпочнемо нашу роботу, вже після місцевих виборів. Я розумію, що я є локомотивом у певному сенсі, я розумію, що я є обличчям. Але нам треба відмовлятися від практики лідерів партій.