(Рубрика «Точка зору»)
Одним із лейтмотивів політичного життя України після 21 квітня стали інвективи на адресу ЦВК з боку команди Зеленського. Мовляв, ця комісія тягне час з оголошенням офіційних результатів виборів, щоб новий президент не встиг розпустити Верховну Раду й оголосити дострокові парламентські вибори, тоді як такі вибори (що матимуть наслідком, зокрема, заміну уряду) потрібні, щоб боротися з корупцією та проводити реформи.
Насправді звинувачення на адресу ЦВК були нонсенсом. Вона діяла в межах Конституції та законів і заздалегідь повідомила, що результати будуть оголошені 30 квітня. Так і сталося. Тепер після публікації офіційних результатів президентських виборів у газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» упродовж 30 днів новий глава держави складе присягу й займе свою посаду.
Але сюжет з терміновою інавгурацією не знято з порядку денного – вже ініційовано, щоб вона відбулася 19 травня. Тож слід придивитися до мотивів намагання якомога раніше провести інавгурацію, щоб новий президент міг «з ходу» розігнати ту саму Раду, на засіданні якої щойно склав присягу. На думку переважної більшості правників, це можна зробити лише до 27 травня, бо з того дня залишиться лише півроку до чергових парламентських виборів, коли такий розгін суперечитиме Конституції. До мотивів – і до можливих наслідків такої акції. Бо ж ідею щодо розпуску Ради та, на додачу, і термінової заміни уряду вже виголосила і Юлія Тимошенко.
Хто і чому прагне розпустити Раду?
Які б гучні промови про реформи не виголошували прихильники дострокового розпуску Верховної Ради, дійсні їхні мотиви, видається, інші. «Команда Зе» прагне закріпити успіх і забезпечити суто віртуальній партії «Слуга народу» якщо не абсолютну, то бодай відносну більшість у новій Раді. Тимошенко теж хоче на хвилі відносного виборчого успіху подвоїти чи навіть потроїти представництво «Батьківщини» у парламенті. Вигідні в цьому сенсі вибори й команді Бойка-Медведчука, яка прагне стати другою силою у Верховній Раді. Зрештою, сподівається конвертувати голоси на президентських виборах у місця для депутатів від своєї партії й Анатолій Гриценко. І чим швидше, тим краще, поки відлуння виборів глави держави ще чигає у політичній атмосфері.
Але ж у разі розпуску парламенту й оголошення дострокових виборів, вони відбудуться за «законом імені Януковича» та за умов реінкарнації кланово-олігархічного устрою. Нагадаю, половина місць у Верховній Раді піде на мажоритарну складову; ці місця значною мірою будуть, як завжди, або купуватися (тим більше, що «гречка» наразі «демократично» узаконена ЦВК і судами), або «розхапуватися» за допомогою адмінресурсу висуванцями місцевих кланів. Чесним політикам, як завжди, вдасться пройти лише в кількох десятках округів; партія Віталія Кличка, найшвидше, за звичкою воюватиме передусім проти кандидатів з умовно демократичного табору, БПП не віритиме, що його час скінчився, а на півдні та сході на російські гроші та за сприяння російських мас-медіа до парламенту України пройде чимало представників «п’ятої колони». За партійними списками депутатами теж нерідко ставатиме казна-хто: скажімо, на Одещині, де в «команді Зе», за повідомленнями мас-медіа, майже суцільно колишні регіонали, в парламент вони делегують своїх людей, а в підсумку фракція «Слуга народу» у Верховній Раді може виявитися бомбою під реформаторськими намірами (якщо вони є) Володимира Зеленського і Ко.
Крім того, голоси на президентських виборах далеко не завжди будуть конвертуватися у голоси на виборах парламентських. Скажімо, за даними соціологів, третина виборців Зеленського – це прихильники «русского мира». Вони проголосують за «Слугу народу» тільки якщо ця партія і глава держави особисто поведуть об’єктивно антиукраїнську лінію. Проте в такому разі піде до інших політсил дещо чисельніший електорат, який підтримав Зеленського, але має проєвропейську орієнтацію. Є, звісно, вихід: почати «пошук відьом» і розгорнути полювання на ідейних супротивників нового президента. Але насправді це ніякий не вихід: чи варто пояснювати, чим закінчиться таке полювання для влади в країні, де сотні тисяч люду пройшли обкатку на фронті, а на руках є кілька мільйонів «стволів»?
Виборчі ризики
Є й інші не менш серйозні речі. Літо – пора визрівання та збирання врожаю, пора напружених сільгоспробіт. В тому числі і для значної частини городян, які «відпочивають» на присадибних ділянках. Літо – пора інтенсивного закачування газу до підземних газосховищ, щоб країна не вимерзла взимку. Графік виборів за Конституцією це все враховує – і час масових відпусток для городян і канікул для студентів, і час вирощування та збирання врожаю, і час закачування газу до підземних сховищ. Такий графік враховує і те, що старий парламент й уряд допрацьовують майже до кінця року, отже іноземні бізнесові та політичні партнери України можуть розраховувати на стабільність у державі, на виконання взаємних зобов’язань. Натомість позачергові вибори (а це шалені політичні збурення) посеред літа, а вслід за тим формування принципово нового уряду (що матиме невідомо який склад) до початку осені здатні підірвати всі ці речі. Навіть якщо цей уряд виявиться куди більш ефективним і реформаторським, аніж нинішній. Адже, по-перше, для іноземних партнерів він буде «котом у мішку», і вони певний час до нього придивлятимуться, по-друге, новий уряд зуміє «стати на крило» та навчитися порядкувати в країні далеко не одразу.
Це означає, що Україна може підірвати свої позиції на зовнішніх ринках збіжжя й іншої харчової продукції та не заповнити достатньою мірою газосховища для нормального життя взимку. До речі, саме збирання врожаю, успішний експорт сільгосппродукції та запасання газом уряди Яценюка та Гройсмана робили непогано. Ну, а якщо покотиться валютний курс, якщо не вдасться розрахуватися з кредиторами… Так, кредити – це ярмо для України, але оголошувати дефолт під зиму – це вбивство держави. Я свого часу бачив аргентинський документальний фільм про економічну кризу та дефолт 2001 року – не дай Боже нам пережити таке, навіть якщо винести за дужки те, що на більшій частині цієї держави не буває зимових холодів і снігу…
А в ситуації економічного краху «команді Зе» не залишиться нічого іншого, ніж ставати на коліна перед Путіним: великий і могутній, порятуй нас! Що ж, Путін дасть і не надто дорогий газ, і кредит – але в обмін, по-перше, на офіційне визнання Києвом російської належності Криму, по-друге, на відмову від європейського вектору розвитку, по-третє, на вільний доступ до приватизації українських орних ґрунтів, по-четверте, на нещадне нищення всього питомо українського. А це – громадянська війна. І навіть якщо вірогідність такого краху 10-20%, навіщо ризикувати? Тим більше, що Путін підштовхне події, щоб зробити цю вірогідність більшою…
Так чи інакше, дострокові вибори до Верховної Ради навряд чи підуть на користь як макроекономіці, так і пересічним українцям. Зрозуміло, що вони потрібні ворогам Української держави. Але навіщо так ризикувати тим, хто клянеться в любові до України та наче прагне зробити щось корисне для неї?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
