Свідчення генерала-майора КДБ про убивство польських військовополонених

У 1991 році 88-річний генерал-майор КДБ у відставці Дмитро Токарєв, який в 1940 році керував Калінінським УНКВС, відповів на питання слідчого військової прокуратури СРСР, який вивчав обставини масового вбивства взятих радянськими військами в полон польських громадян після того, як Сталін і Гітлер розділили Польщу. Тепер стала доступною повна тригодинна версія допиту.

У березні 1940 року генерал Токарєв отримав наказ від заступника наркома внутрішніх справ Богдана Кобулова взяти участь у ліквідації тисяч офіцерів, які перебували в Осташківському таборі для ​військовополонених. Внутрішню в’язницю УНКВС тимчасово очистили від інших ув’язнених, одну з камер обшили повстю, щоб не було чутно постріли. Для керівництва операцією були надіслані з Москви начальник комендантського відділу НКВС СРСР Блохін, майор держбезпеки Синєгубов і начальник штабу конвойних військ комбриг Кривенко.

Перед розстрілом Блохін надягав спецодяг: шкіряну коричневу кепку, довгий шкіряний фартух, такі ж рукавички з довгими крагами вище ліктів.

На світанку 5–6 машин везли тіла в село Мідне, де вже були викопані екскаватором ями, в які тіла убитих поляків скидали і закопували.

Записані в березні 1991 року свідчення Токарєва були опубліковані в польському перекладі, однак повна тригодинна відеоверсія вперше стає доступною дослідникам. Відеозапис виявив у приватному архіві астроном Олексій Пам’ятних.

Раніше в Росії розшифровка допиту Токарєва публікувалася фрагментарно в неточному зворотному перекладі з польської.

Символічно, що цей відеозапис з’являється якраз у той момент, коли в Польщі знову згадують події 1939 року в контексті сьогоднішніх відносин із Росією.

Читайте ще:

Польща не запросила Путіна на заходи з нагоди 80-річчя початку Другої світової війни

У Польщі відповіли на «здивування» Росії через незапрошення Путіна на роковини початку Другої світової

Президент Польщі Анджей Дуда, незважаючи на рекомендацію власного МЗС, вирішує не запрошувати Володимира Путіна на пам’ятні заходи, присвячені 80-м роковинам початку Другої світової війни. Глава канцелярії президента Польщі Кшиштоф Щерський пояснює, що його країна буде вшановувати роковини із представниками держав, які співпрацюють із Варшавою задля забезпечення миру на основі дотримання міжнародного права, поваги суверенітету інших держав і їх територіальної цілісності.

«Порушення цих правил було ознакою агресорів 1939 року й залишається найбільшою загрозою миру сьогодні», – каже глава канцелярії польського президента, прозоро натякаючи на анексію Криму.

Російське МЗС у відповідь заявляє, що рішення є «ігноруванням історичної логіки». Щерський парирує: згадка про історичну логіку проблематична, враховуючи контекст вересня 1939 року, коли радянська армія почала займати території східної Польщі в координації з гітлерівськими військами, що вторглися із заходу.

Майже 30 років тому, у травні 1989 року, в газеті «Московские новости» з’явилася стаття Олексія Пам’ятних «Катинь. Підтвердити або спростувати». Це була перша в СРСР публікація про те, що тисячі польських військовополонених були вбиті зовсім не німецькими військами, як стверджувала радянська пропаганда, а співробітниками НКВС за наказом Сталіна.

У 1989 році в Кремлі вирішують відкрити правду про Катинь, документи про масові вбивства передають очільнику ПНР Ярузельському, а наприкінці 1990 року Головна військова прокуратура СРСР за дорученням Михайла Горбачова починає слідство і допитує свідків, в тому числі генерала Токарєва.

У московському Кіноцентрі проходить виставка, присвячена Катинській трагедії, Олексій Пам’ятних надає для неї важливі документи, а в серпні 1991 року, якраз під час путчу ГКЧП, як представник «Меморіалу» бере участь в ексгумації в Мідному, де поруч із чекістськими дачами було місце поховань розстріляних поляків.

Чому свідчення генерала Токарєва важливі сьогодні?

Олексій Пам’ятних пояснює: «Токарєв розповідає про організацію табору для військовополонених, про те, скільки в ньому було людей, які призначалися з Москви директиви про пересилання їх у розпорядження Калінінського управління НКВС, про нараду в Москві, де брало участь 15–20 осіб. Там Кобулов сказав: рішення вищої інстанції – розстріляти. Токарєв запам’ятав цифру: приблизно 14 тисяч польських офіцерів.

Він описує, як їх перевозили з Осташкова в Калінін по кілька сотень відразу. В одному приписі з Москви зазвичай були списки на сто осіб, і відразу кілька груп перевозили в Калінін. Спочатку з табору на острові Столобний вони йшли пішки в Осташків. З Осташкова поїздом, шість-сім вагонів, щоб вмістити приблизно 250–300 осіб, їхали до Калініна. У Калініні на єдиному автозаку у багато заходів перевозили полонених у будівлю управління НКВС, де у підвалах була внутрішня в’язниця. Розміщували напхом і розстрілювали майже кожен день чергові групи.

Технологію розстрілу він теж описує. У розстрілах брали участь приблизно 30 осіб. Два або три рази він був присутній при опитуваннях. Заводили людини в так званий «червоний куточок», або ленінську кімнату, там ця «трійка» – Синєгубов, Кривенко і Блохін – питали прізвище, імуя, по-батькові, дату народження, щоб переконатися, що це та людина, яка у них у списку. Більше нічого не питали. Ніяких прокурорів, ніяких постанов, ніяких підписів.

Інші люди, в тому числі низовий персонал НКВС, у наручниках ведуть жертву в підвал, там стріляє Блохін або хтось із цих же людей у голову, труп витягують через інші двері у внутрішній двір, там стоять машини, вантажать на вантажівки по кілька десятків трупів. Везуть у Мідне, там екскаватор риє ями, екскаваторники приїхали з Москви, вони теж допомагають вивантажувати трупи, скидають у яму.

Розстрілювали і вивозили вночі, ночі вже були короткі, квітень-травень 1940 року. Машини, закриті просто брезентом, їхали по місту без жодної додаткової охорони. Скидають трупи в яму, закопують екскаватором і пішли відпочивати, пити горілку. Увечері наступний розстріл.

Токарєв стверджує, що на тій території немає нікого, крім поляків, бо тіла репресованих радянських громадян закопували на звичайних цвинтарях.

Токарєв згадував Катинь, де розстрілювали прямо перед ямами, в які жертви падали, він вважав, що це неправильно: як же так, може хтось втекти, все розповість. А ось у Калініні розстрілювали у внутрішній в’язниці, ніхто нікуди не втече.

Дача Токарєва була недалеко від Мідного, менш ніж за кілометр. Він на місці розстрілу був тільки один раз, коли їхав зі своїм шофером на дачу: шофери теж брали участь у розстрілах. Більш того, одного з шоферів, який мав намір відмовитися, Токарєв умовив підкоритися, тому що інакше його теж розстріляють.

Коли я був там у 1991 році, там було кілька дач КДБ поруч, будиночок охорони, а коли копали першу ж яму, оголився фундамент туалету, поставленого в 60-і роки. Прямо на цій галявині вони влаштували волейбольний майданчик».

Якщо набрати у каталозі популярного інтернет-магазину «Катинь», у продажу будуть виявлені виключно книжки так званих «тих, хто заперечує» – російських авторів-сталіністів, які, ігноруючи незліченні докази, стверджують, що полонених поляків убили німці.

За найпопулярнішою серед «тих, хто заперечує», версією, – у Мідному взагалі похоронені не поляки, а військовослужбовці, які загинули під час боїв за Калінін, або червоноармійці, які померли від ран у госпіталях.

«Книга пам’яті Мідного», тритомне видання, яке готує до друку «Меморіал», покликане поставити останню крапку в цих суперечках. Тут будуть повністю, вперше російською мовою, опубліковані свідчення генерала Токарєва, дані на двох допитах у 1991 році, численні документи з радянських архівів і біографії всіх поляків, розстріляних у квітні-травні 1940 року в Калініні.

Олександр Гур’янов, глава польської комісії «Меморіалу», 8 років готував ці документи до друку.

Він розповідає: «В основному в Осташковському таборі перебували польські поліцейські: понад 5000 з 6300 розстріляних полонених. Польська поліція із західних воєводств на початку вересня 1939 року евакуювалася в східні воєводства і там була взята в полон. Евакуювалися з усіма своїми канцеляріями, все це потрапило в радянські руки, всю документацію відправили в НКВС у Москву, чекісти працювали над перекладом і обробкою цих документів і складали список польських поліцейських.

Потім ці списки за підписом Берії відсилали в Мінськ і Київ до розпорядження розшукати і заарештувати цих людей, хоча багато хто вже перебував у полоні. Тепер ці списки знайшлися в архіві СБ України, і вони дуже допомогли нам у роботі. Ми залучили великий масив документів НКВС, які не використовувалися в польських виданнях.

Вдалося встановити кілька людей, яких раніше не було у списках розстріляних. Вдалося знайти біографічні відомості 180 з 260 полонених, про які раніше в польських джерелах повідомлялися тільки ім’я, прізвище і рік народження.

На ділянці біля села Мідне 23 могильні ями. У 1991 році Головна військова прокуратура СРСР після часткової ексгумації (тоді були виявлені тільки 4 ями) твердо встановила, що там поховані поляки, які перебували в Осташківському таборі в 1939–40 роках. Це був найсерйозніший удар по брехливій радянській версії, згідно з якою всі польські офіцери були розстріляні німцями в Катині.

У кишенях обмундирування збереглися різні папери: посвідчення особи, листи від родичів, радянські газети за квітень 1940 року, навіть щоденники, в яких описана історія полону. Але, на жаль, результати ексгумації 1991 року залишаються не опублікованими повністю, і це дає можливість «тим, хто заперечує», поширювати свої вигадки. А в 1995 році в Мідному була проведена ще одна ексгумація – польська, коли були розкриті всі 23 могильні ями, і тоді паперових артефактів було знайдено ще більше».

Богдан Кобулов був розстріляний у 1953 році у справі Берії. Головний кат НКВС Микола Блохін, який розстріляв кілька десятків тисяч людей, помер у 1955 році від інфаркту (за іншою версією – застрелився). Михайло Кривенко отримав кілька нагород, серед них і орден Кутузова за виселення чеченців та інгушів із Кавказу, помер у 1954 році. Микола Синєгубов працював у Міністерстві шляхів сполучення і помер на своїй дачі в 1971 році. Дмитро Токарєв після війни був міністром держбезпеки Таджицької РСР і Татарської АРСР, депутатом Верховної Ради СРСР двох скликань. Нагороджений сімома орденами.

Убиті в 1940 році громадяни Польщі досі не реабілітовані. Олександр Гур’янов сподівається, що публікація Книги пам’яті дасть можливість визнати всіх розстріляних жертвами політичних репресій.

Гур’янов каже, що мета книги – серед іншого, ще і показати російським читачам, що то були реальні люди, а не якась безлика анонімна маса – саме такий статус жертв намагається втримати російська прокуратура й інші органи, які виражають позицію влади.

Гур’янов каже: «Особові справи всіх поляків були знищені, і російська прокуратура каже, що ні в одному зі збережених документів не сказано, що ці люди засуджені до розстрілу або розстріляні, і це для неї є підставою відмовляти в реабілітації і у визнанні політичного мотиву. Більш того, вони заперечують сам факт загибелі людини у відповідь на заяви, які надходять від родичів і «Меморіалу». Тобто для всіх розстріляних вони хочуть зберегти статус безликої маси безіменних жертв.

Офіційна російська позиція полягає у визнанні, що злочин було скоєно органами НКВС, але коли їм показуєш імена та прізвища людей, що записані в документах НКВС, іде відмова.

У біографічних довідках ми намагаємося відтворити шлях кожної людини, який вона пройшла, перш ніж потрапила в Осташковський табір – адже більшість побувала і в інших таборах НКВС, – і вибудувати доказовий ланцюжок, який, на нашу думку, дає підставу для поіменної реабілітації всіх розстріляних».