«Головне завдання для Православної церкви України – це продовження об’єднання та зміна соціальної доктрини», – зазначає історик та релігієзнавець із Закарпаття Микола Палінчак. В газеті «День» він стверджує, що із середини січня майже кожен тиждень надходить інформація про перехід закарпатських парафій під юрисдикцію Православної церкви України (ПЦУ). Історик переконаний, що сьогодні повинно поширюватись розуміння того, що створення Православної церкви України є вагомим поступом на шляху до утвердження української духовної незалежності та зміцнення національної єдності. Важливим є відхід від Московської церкви, яка протягом століть мала важелі впливу над духовною незалежністю українців, незважаючи на те, що сама першооснова православ’я та християнства була закладена в Київській Русі за кілька століть до заснування Москви. Сьогодні за рівнем довіри церква зберігає лідерство в українському суспільстві, але тільки тому, що іншим інституціям держави не надто довіряють. І якщо православна церква не буде адекватно реагувати на ці суспільні виклики, її авторитет і вплив, особливо в молодіжному середовищі, неухильно падатиме, попереджає історик.
Українці зробили політичними трупами Олександра Мороза й Петра Симоненка. Можуть вчинити так із будь-ким. Головне, щоб українці усвідомили, що від них залежить майбутнє держави, наголошує в тижневику «Країна» художник Сергій Поярков. Митець вважає, що той із кандидатів у президенти, хто найбільше обіцяє – бреше. Жоден не озолотить виборців після інавгурації. Так, Юлія Тимошенко обіцяє знизити тарифи вдвічі. Це фізично неможливо, вважає художник. Їй заважає обігнати Петра Порошенка лише одна обставина – газовий контракт із Путіним. І що більше вона за нього виправдовується, то глибше зариває себе. Поярков переконує, що прогрес в Україні невпинний. Люди не хочуть проросійського президента. «Опозиційний блок» не переможе. Кримський і донецький електорат у виборах не братиме участі. Тому країна має підвищену україноцентричність.
Путін не має мотивації припинити війну. Йому потрібно, щоб в Україні була рана, яка кровоточить. Бо тоді українцям буде важко реалізовувати свої прагнення. В таких умовах їм важко говорити про членство в Євросоюзі, мати успішну економіку, стверджує в тижневику «Країна» екс-президент Віктор Ющенко. Він наголошує, що Україна довго не мала державності. В країні розхристана, різносортна нація. Одна до Москви хоче, друга – до Брюсселя. Третя – українською мовою, четверта – російською. П’ята хоче в московську церкву ходити, шоста – кланятися Павліку Морозову, Чапаєву, Щорсу, Сталіну. Інші ставлять пам’ятник Степану Бандері. Нація складна. І не тому, що вона недолуга. А тому що в Україні не було радості жити у своїй державі останні три століття. Дайте країні одне покоління – і тоді можна буде побачити іншу націю, об’єднану і згуртовану, наголошує екс-президент.
Партнери України по «Нормандській четвірці» – Франція і Німеччина, підтримуючи «Північний потік-2», «зливають» Україну та європейську безпеку, переконує в газеті «День» голова комітету Верховної Ради в закордонних справах Ганна Гопко. Тому у неї виникає питання, чи не є це гібридна технологія Кремля – підсадити на «газову голку» Німеччину та ЄС в обмін на те, що Україна не матиме більшої гуманітарної допомоги. Утім, на думку Гопко, держава не потребує більше гуманітарної допомоги, адже є ефект звикання. Деякі люди, які звикли до гуманітарної допомоги, безплатних дров, не хочуть думати, як ставати на ноги самостійно. І це буде величезною проблемою, що в державі буде купа патерналістів, які не знатимуть, як виходити з цієї війни та посттравматичного синдрому. Тому питання не в збільшенні гуманітарної допомоги, а в тому, як посилити тиск проти Росії, щоб вона забралася з території України, припинила обстріли та повернула українських військових. «Єдиним способом вирішення конфлікту є примушення Росії до звільнення Криму і Донбасу», – переконаний також інший експерт газети, екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Цей примус має відбуватися спільними діями України та західних партнерів. Це має бути скоординована, чітко спланована лінія, яка має передбачати жорсткі, дуже болючі для Росії санкції, від яких вона не зможе оговтатися, якщо вони діятимуть доволі серйозний період часу. Тоді ключ від вирішення проблеми, який сьогодні всі чомусь віддають Москві, буде у Вашингтоні, Брюсселі, Берліні, Парижі, Києві... Насправді Кремль грає головну негативну роль, а позитивну мають зіграти інші. І чим швидше західні партнери України зрозуміють, що ключ насправді у них у кишені, а не в Москви, тим швидше конфлікт буде вирішений.
