У Донецькому аеропорту були сильні люди і був військовий азарт – «кіборг» Роман Гребенюк

Три ротації провів у Донецькому аеропорту 35-річний український військовослужбовець Роман Гребенюк. Він пройшов справжнє пекло, втратив багатьох побратимів, не раз прощався з життям. Найбільш складним був останній заїзд в аеропорт. 19 січня 2015 року ввечері пролунав перший вибух у новому терміналі аеропорту. За кілька годин до того, як російські гібридні сили підірвали перекриття терміналу, який остаточно обвалився, Роман Гребенюк і його кілька побратимів на той момент вже залишили аеропорт. «​Кіборг»​ в інтерв'ю Радіо Свобода розповів про свій найважчий військовий досвід.

«Ніколи б не могли подумати, що гулятимемо Львовом, навіть тут житимемо», кажуть Роман Гребенюк і його дружина Ірина. Роман із 2016 року навчається в академії Сухопутних військ у Львові, Ірина працює в поліції. Молоде подружжя орендує помешкання. Обоє родом із Донеччини. Лисичанськ, звідки Роман, під контролем уряду України, а Харцизьк, місто Ірини, й досі під окупацією російських гібридних сил.

«Є мій шлях, який я вибрав. Беру від навчання всю найпотрібнішу інформацію. Зараз потрібні досвідчені командири і їх чимдалі більше виходить із академії», – говорить Роман.

А його військовий досвід розпочався у 2014 році. Працював у Дніпрі, коли частина української території, включно з його рідним містом, була окупована. Роман Гребенюк у березні 2014 року зголосився у військкомат, хоча до того навіть зброї не тримав у руках.

«Мені говорили прийти пізніше. Я вже хотів йти у добровольчий батальйон, лише би якось потрапити на війну. У мене прописка з Лисичанська була, а у той час не брали людей із цих територій. Потім прописався у Дніпропетровській області і вже через село мене таки взяли у третю хвилю мобілізації.

У нашому 74-му окремому розвідувальному батальйоні 70% були добровольці і контингент людей різний: власник стоматполіклініки, у когось серйозний бізнес, на таких машинах приїжджали дорогих... Ніхто з нас майже не служив. Не знали, як автомат тримати. Так починалась війна», – розповідає Роман Гребенюк.

​Перша ротація. Жовтень 2014-го

Однієї ночі командир батальйону вишикував військовослужбовців у таборі і запитав, хто хоче обороняти Донецький аеропорт від російських спецпризначенців. Восени 2014 року це була найгарячіша точка на Донбасі, відтак і найнебезпечніша. Роман Гребенюк зголосився у числі 21 бійця розвідувального батальйону. 10 жовтня 2014 року він потрапив у двотижневе пекло.

«Я спочатку думав, що в пекло потрапив. Приїхали в Піски, нові позиції, танки гримають, важкий бій, все падає. Хата загорілась, техніка горить, як у фільмі якомусь. Аеропорт був в оточенні. Ми приїхали, якраз у день, коли загинув командир, його спалили у танку і танкісти відмовились прикривати. Ми вирішили їхати в аеропорт самі. Знайшли водія, а кожен із водіїв їхав вперше, дороги не знав. Водіям, які їздили в аеропорт, усім потрібно пам’ятники ставити. Як вони ризикували і віддавали життя! Нас повезли на БТРі, без прикриття танків. Тільки повантажились – і тут черга «градів». Поїхали, реве двигун, цокання набоїв на броні, машина відхилилась. Правий бік колеса відбитий. Ми ще потім по злітній смузі бігли. 3 дні спав у тумбочці, бо було холодно, а треба було якось зігрітись. Там жив із нами чорний кіт, приходив і звідки взявся – невідомо. Попереджав про обстріли нас. Але у цьому пеклі вже у все повіриш».

«Наша позиція виглядала так: два банкомати один на одному, електрощитова. Нас штурмувала псковська десантура. На старому і новому терміналі нас було 45 осіб. Тоді був випадок, коли кинули гранату і хлопець із позиції її намагався викинути. Це було у перший день, коли ми приїхали», – пригадує «кіборг».

Друга ротація. Листопад 2014 року

У Романа було псевдо «Грєшнік», бо куди б не приїхав, скрізь починались важкі бої. Вдруге він зголосився обороняти Донецький аеропорт у листопаді 2014 року. Тоді потрапив у новий термінал. Але через кілька днів групу військовослужбовців, зокрема і його, перекинули на старий термінал для посилення. Роман брав участь у пекельному бою, під час якого українські бійці втратили старий термінал. Тоді у штурмі, говорить боєць, були задіяні російські спецпризначенці.

«Між новим і старим терміналами було 150 метрів – дорога смерті. Довкола «сєпари» і треба було пробігти під обстрілами. У старому терміналі я побачив гору «двохсотих». Було холодно, зігрітись ніяк. Вночі тихо-тихо. О 8-й ранку почався штурм. Нас розкидали по позиціях. Я і ще 7 хлопців були у підвалі. Навіть голову не могли підняти, за стінкою – бойовики. Ми їх бачили і чули. Коли почався штурм, через двері до нас намагались у «гості зайти». Підвал, темно. Я вперше побачив гранати РГН, які вибухають не на час, а на дотик. Ти почув, але не знаєш, що воно до тебе летить. Маєш дві-три секунди, щоб впасти, але не чуєш, коли граната падає, лише, коли вибухає. Кожна колона була замінована, обтягнута пластичною вибуховою речовиною, туди не дай Бог потрапити. Ми стріляли у стелю по вентиляції, щоб трішки світла було. Тоді навіть думки не було відходити. Вісім годин тримали бій, закінчились набої, все горіло. Стояла бочка з соляркою, вони її прострелювали і це все потекло до нас у підвал, все горіло, всі пластикові труби, там неможливо було знаходитись.

Із 8 осіб нас живими у підвалі залишились 2…Ми всіх хлопів витягнули. За вісім годин були 23 поранені. Ми вже всі попрощались із життям. Дуже важко було. Вночі почали звідти відходити. Витягували поранених і загиблих, а рук нам не вистачало. Потім «сєпари» оприлюднили відео, що ми буцімто в холодильнику свого залишили побратима. Вони тіло людини на шнурку вивісили з вікна…Так «кавказці» показово зробили.

Ми винесли тими 150 метрами 23 поранених по снігу, шматках алюмінію. Це було 29 листопада 2014 року», – каже Роман Гребенюк.

Третя ротація. Січень 2015

З другої ротації українські «кіборги» виїжджали через Донецьк у супроводі представників ОБСЄ. Саме тоді Роман вперше побачив ватажка угрупування «ДНР» «Моторолу». А вже 6 січня Роман Гребенюк знову їхав в аеропорт через Донецьк у свою третю найважчу ротацію, коли бійці були без їжі, води, палива, в суцільному оточенні у маленькому приміщенні, коли воїнів отруювали газом.

«У Донецьку зупинились. Правила були такими: у нас чотири магазини, три з них порожні, лише один із повними набоями. У наплічнику ніяких гранат, автомат лише за спиною. Їхали три машини, які людей везли і одна – їжу. Ми зупинились на мості, тенти зачинені, всі вийшли. Крик: «Зброю за спину». Ми стали, як на розстріл. Дивимось вліво-вправо, там снайпери, кулеметники, розуміємо, що 4 секунди і нас знищать, що навіть не встигнемо набої причепити. Вони всі озброєні були, як термінатори. Їх там було 50 на одну нашу машину. З наплічників ми все виймали. Через Донецьк нас супроводжував батальйон «Восток». Колона, їхні БТРи розмальовані, танки заведені і навіть стволи за нами повертали. Нас довезли на територію аеропорту і ми далі самі поїхали. Вже ввечері почались обстріли», – каже Роман Гребенюк.

Якщо під час першої ротації позицією для бійця слугували два банкомати, то на цей раз – обламані тумби і мішки. Про сон і їжу, час оборонці забули. Почалось справжнє пекло.

«Ми всередині під бетонами. О 10-й годині починали щось бачити, а о 15-й – вже темно. Штурм, штурм, по нас гатили протитанковими гранатометами, вибивали повністю позицію. А у нас кулемети, як могли, так і відбивались. Ніяких ротацій, ніхто не приїжджав, збирали пляшки і в них набирали воду, кип’ятили. Мороз був тоді шалений. Побутові питання не були для нас взагалі в думках. Але навіть борщ варили: закидали тушонку і сухий пайок.

Приходиш на позицію, а по кілька годин стояли, і вже когось немає, наступного разу – теж когось немає… Потім нас вибивають із однієї позиції, танком гатять. Стояти там не можна було, відійшли у бік. У нас залишилось 1/3 території. З усього дві кімнати . Купа сміття, за нею лежать «двохсоті» і «трьохсоті». Не можна було ховатись, якщо побачив одного «сєпара» і пропустив, то все – загибель. Постійно цілодобово йшли постріли. Вже не було відчуття реальності. Сидиш, а позаду граната зірвалась. Психічно люди не витримували. Було складно.

Кількість поранених і загиблих була велика дуже. Просиш у когось ніж, повертаєш, а вже ніхто не відповідає. Потім приїхала машина, навантажена, зверху накидані боєприпаси. Ми втішились, допомога є! Вона під’їхала, один, другий постріл – машина спалена…Майже всі хлопці встигли втекти. Допомога приїхала, але…» – розповідає Роман Гребенюк.

19 січня ввечері стався перший вибух у новому терміналі. За кілька днів до підриву «кіборг» почув, що бойовики російських гібридних сил щось монтують і попередив командира, що вони можуть підірвати стелю. Він отримав команду виїжджати звідти. Із 19 на 20 січня, о 4-й ранку приїхала машина. Бійці дуже швидко, при прикритті, занесли поранених і убитих, самі сіли зверху. Роман і дев’ять його побратимів покинули аеропорт за добу до підриву. Повертались під обстрілами.

«Варто було стояти. Ми там загартувались. Там були сильні люди, був військовий азарт. Туди їхали люди з метою захистити і не пропустити ворога. Ніхто не думав відходити. Чи був страх? Все доведено було до автоматизму: стріляти і все», – каже воїн.

Роман Гребенюк і сьогодні згадує ці тижні пекла в аеропорту важко переживаючи кожен спомин. Бо багато його побратимів не повернулись. Він отримав чотири контузії, пройшов лікування, а опісля повернувся у підрозділ і брав участь у боях біля шахти Бутівка.

У травні 2016 року Роман Гребенюк демобілізувався і вступив в Національну академію сухопутних військ у Львові, буде офіцером із підготовки бойового забезпечення. Дуже хотів би змінити, щоб в українській армії забули про таку ганебну річ, як крадіжки в тилу.

«У 2014 році був вислід тих крадіжок. Техніка 20 років стояла, замість масла була залита вода, не було акумуляторів, волонтери все це піднімали. Чому це сталось? Тому що крали. Деякі особи так продовжують мислити далі у війську: я собі за пазуху нагребу. Я не можу на це дивитись. За час війни був на похоронах 14 хлопців і деякі загинули через те, що хтось вкрав соляру і викопав окопи по коліна, хтось розікрав бронежилети. Але людини вже немає…» – каже він.

Роман Гребенюк за мужність і героїзм нагороджений двома державними нагородами – орденом «За мужність» і медаллю «Захиснику Вітчизни».