Майже півстоліття тому – 24 грудня 1970 року – у Києві приземлився літак. На його борту серед інших було 79 американців. Усі вони – вчителі, адвокати, студенти, домогосподарки, – приїхали зазирнути за «залізну завісу» СРСР. Як і будь-які іноземці, нога яких ступала на радянську землю, ці люди одразу ж потрапили під контроль КДБ, але одна з туристок – 58-річна Мері Пірсон – привернула особливу увагу спецслужб. Ким вона була? Чому її намагались завербувати? І чому з цього нічого не вийшло?
1912 рік. Російський Смоленськ. У родині гірничого інженера Тимофія Богдановича народжується дівчинка Марія. У 10 років вона з батьками виїжджає до Києва, далі – до Польщі, а у 1939-му опиняється в США, де оселяється у штаті Вірджинія неподалік Вашингтона.
Тут разом із чоловіком – етнічним греком на прізвище Гонопулус – вони стають подружжям Пірсонів та починають крок за кроком облаштовувати побут для себе і своїх двох дітей.
Згодом Мері влаштовується на добре оплачувану посаду викладачки російської мови до військової школи в передмісті Вашингтона – Крістал-Сіті, – установи, яка готувала кадри для роботи у дипломатичних відомствах за кордоном (зокрема, і в СРСР).
Саме цей епізод в біографії Пірсон пізніше відіграє вирішальну роль під час її візиту до Радянського Союзу в грудні 1970 року, коли нею зацікавляться кадебісти та так, що про її приїзд особисто доповідатимуть голові Комітету держбезпеки УРСР Віталію Федорчуку.
Для вивчення «на нейтральній основі» до американки тоді підіслали агента «Крамова». Під час першої зустрічі у Києві він привів її на завчасно підготовану квартиру, де на жінку чекали ще два оперативники. (Один із них за легендою був аспірантом Моcковського інституту міжнародних відносин).
Під час розмови з ними Пірсон, як звітували пізніше у внутрішній переписці кадебісти, «показала себе прогресивно налаштованою щодо СРСР» та, серед іншого, розповіла чимало подробиць про специфіку своєї роботи в США.
Зокрема, про те, що у військовій школі, де вона викладала, навчалося близько 2 тисяч слухачів, кожен з яких мав за плечима військову та політичну підготовку. При цьому до школи зараховували не за результатами іспитів, а після відповідного призначення по лінії Міноборони США.
Окрім вивчення європейських мов (серед яких була і українська) та близько 17 мов Азії і Африки з розподілом на діалекти, навчальний план, за даними Пірсон, також передбачав уроки країнознавства, на яких слухачам пояснювали традиції, звичаї, культуру та політику тієї чи іншої держави.
У самої Пірсон, за її словами, вчилося 13 офіцерів, частина з яких згодом мала поїхати до СРСР для роботи аташе в американському посольстві у Москві. Цих людей американка характеризувала як вороже налаштованих до Радянського Союзу. Про решту своїх студентів Пірсон говорила, що вони вивчають російську, аби «допитувати російських шпигунів», а про деяких додавала, що вони є «дуже жорстокими і навченими вбивати».
«Пірсон шкодує, що своєю роботою в школі вона може завдати шкоди батьківщині, якою вважає Росію», – звітували оперативники за результатами розмови з американкою та наголошували на її бажанні допомагати СРСР.
Наступні зустрічі з нею вони провели 30 та 31 грудня 1970 року уже в Москві. В результаті Пірсон повідомила оперативникам цілу низку додаткових фактів про місце своєї роботи в США та інші подібні установи, про які їй було відомо. Зокрема, розповіла, що разом з нею працювало близько 200 викладачів, кожен з яких обов’язково мав бути громадянином США і лояльно ставитися до американського уряду.
За даними Пірсон, найбільшою популярністю у школі користувались мови Африки та Азії (особливо в’єтнамська). Щодо слухачів курсів, то серед них, за її словами, можна було зустріти як рядових, так і старших офіцерів. Одного разу вона навіть бачила генерала.
Навчальний курс зазвичай тривав 47 тижнів, утім, були і винятки, коли він викладався екстерном або ж когось з учнів готували індивідуально. Були і такі, хто проходив курс навчання по кілька разів поспіль через погані здібності до засвоєння матеріалу.
Окрім усього іншого Пірсон зазначила, що дещо раніше намагалася влаштуватися на роботу до служби радіоперехоплення і навіть пройшла випробувальну перевірку, але на заваді стала серйозна аварія, в яку вона потрапила.
«За характером Пірсон спокійна, урівноважена жінка, яка об’єктивно сприймала роз’яснення з питань зовнішньої і внутрішньої політики нашої країни, – характеризували її оперативники. – Вона заявила, що не розуміє значення слова «комунізм», але хоче зрозуміти, адже не вірить усьому тому, що повідомляє західна преса».
Перед відльотом до США американка отримала від КДБ перше завдання: розпочати збір більш детальної інформації про викладачів своєї школи (особливо про тих, які викладали російську та українську мови) та студентів (головним чином про тих, хто планував працювати на теренах СРСР). Окрім того, Пірсон доручили дізнатися більше про інші закриті американські заклади подібного характеру, насамперед про військову школу в Техасі.
Аби вона діяла обережно і не викликала підозр, жінку проінструктували щодо бажаної лінії поведінки, порадивши, зокрема, не вести переписки з радянськими громадянами.
Цікаво, що вже на цьому етапі роботи з «Поллі» (саме у такий спосіб КДБ умовно називав Пірсон), оперативників, які працювали над її розробкою, преміювало керівництво: одного – цінним подарунком, іншого – грамотою.
Через 5 місяців – у травні 1971 року – Пірсон знову приїхала до СРСР, про що одразу ж дала знати все тому ж агенту «Крамову». Зустрічати американку до Москви поїхав спеціальний оперативник КДБ, який супроводжував її протягом усього маршруту пересування до Києва і конспіративно зустрічався з нею 8 разів.
Паралельно з цим за «Поллі» вели постійне спостереження: у всіх містах, де вона зупинялася, КДБ прослуховував її, а у Києві ще й перевіряв листування та здійснював приховану фото і відеозйомку.
Варто зазначити, що такі заходи стеження оперативники застосовували щодо особливо цінних агентів, щоб у подальшому або контролювати їх поведінку або шантажувати їх цими матеріалами.
Саме у такий спосіб з метою «закріплення контакту» з Пірсон, а також «можливого попередження з її боку небажаних дій в США» була зафіксована одна з зустрічей американки з оперативником КДБ на завчасно підготованому для цього літньому майданчику ресторану «Кукушка» на Аскольдовій могилі у Києві.
Тоді кдбіст передав «Поллі» подарунки, один з яких нагадував пакунок з грошима, а сама вона щось написала йому у відповідь на папері.
Ці фотографії потрібні були КДБ як компромат на Пірсон, адже в оперативній переписці між собою оперативники сумнівалися у щирості її намірів і припускали, що вона може бути американським спецагентом, який цілеспрямовано намагається увійти в довіру до радянської спецслужби з метою її подальшої дискредитації.
Тим часом сама «Поллі», як випливає з тих же звітів, «самоініціативно» привезла для КДБ списки обліку успішності щодо 39 своїх учнів за період із 13 квітня 1970-го по 9 квітня 1971 року.
Як їй це вдалося зробити непомітно? Американка пояснила, що, по-перше, ці папери у самій військовій школі не обліковувались і видавались викладачам виключно для службового користування, а по-друге, вона привезла їх у своїй сумочці, з якою завжди ходила на роботу, і якби ці списки виявили, вона б відповіла, що просто їх забула викласти перед подорожжю.
Окрім паперів, Пірсон також надала кадебістам детальну інформацію про тих зі своїх учнів, хто мав приїхати на роботу до американського посольства у Москві, та дані про ще три подібні військові школи на кшталт тієї, в якій вона працювала, розташовані в Арізоні, Техасі та Мічигані.
«Поллі» повідомила оперативникам і про те, що після першого візиту до СРСР наприкінці грудня 1970-го з нею «доволі часто» зустрічались представники американських спецслужб, які цікавились деталями подорожі, зокрема, характером контактів Пірсон із радянськими громадянами. Інколи ці розмови тривали по кілька годин поспіль. Деякі відбувалися в неї вдома, на деяких їй показували фотоальбоми, переглядаючи які вона мала сказати, чи контактувала в СРСР з кимось із людей, зображених на світлинах.
Пізніше представники ФБР, як розповідала «Поллі» кадебістам, поцікавились, чи могла б вона поїхати до Радянського Союзу ще раз, але вже з людиною, яку б вона могла представити або як свого чоловіка, або як свого сина, на що Пірсон, за її словами, «не дала точної відповіді». Натомість чекісти порадили їй у майбутньому не відмовлятись від подібних пропозицій з боку американських спецслужб.
Пірсон тим часом розповіла оперативникам КДБ про свій намір влаштуватись до Радіоінженерного інституту США, до якого вона у 1962 році вже проходила конкурс (зокрема, здавала відбитки пальців та проходила 6-годинну перевірку на детекторі брехні), утім, тоді, через серйозну аварію не змогла завершити його.
Під час спілкування з чекістами «Поллі» неодноразово наголошувала, що «тільки в СРСР» вона «не почуває себе чужою», хоча радянські громадяни рідко сприймають її як росіянку.
Ці бесіди з Пірсон справляли на чекістів загалом позитивні враження. Своєму керівництву вони звітували, що американка відверта і «розходжень інформації, наданої нею, під час аналізу не виявлено».
Оперативники також зазначали, що «Поллі» не виглядала людиною, яку «розвідка противника намагалася б підставити розвідці СРСР». Навпаки, її поведінка була дещо необережною. Так, наприклад, Пірсон розповідала радянській перекладачці, яка супроводжувала їхню групу туристів, про свої зустрічі з представниками ФБР і про те, що має зустрітись у Москві з чоловіком, який спеціально приїде до неї, а у розмовах зі співробітниками «Інтуристів» згадувала про свою роботу в американській військовій школі.
«З метою збереження оперативного контакту від розшифровки було ухвалено рішення провести з «Поллі» бесіду, в якій розробити її лінію поведінки і звернути увагу на дотримання конспірації в роботі», – звітували кадебісти у внутрішній переписці і додавали, що після цього Пірсон нібито дещо змінила свою поведінку.
2 червня американка покинула СРСР, пообіцявши привезти наступного разу дані про радіоінженерний інститут та залишивши оперативникам КДБ свій домашній номер телефону, інформацію про автомобіль, на якому пересувалася у Штатах, а також однодоларову банкноту зі своїми ініціалами, яка мала слугувати своєрідним паролем у випадку необхідності «відвертої бесіди».
«Враховуючи, що з «Поллі» встановлені конспіративні стосунки, під час яких вона надала оперативно цікаву інформацію, вважаємо за доцільне подальшу роботу з нею вести як з агентом органів КДБ, наразі без передачі її нашій резидентурі», – резюмував тим часом начальник управління КДБ Київської області, генерал-майор Фесенко та рекомендував своїм підлеглим продовжити перевірку американки.
Уже на початку липня Пірсон знову приїхала до СРСР. Цього разу – в ролі керівника групи туристів зі США.
Чекісти тим часом продовжували сумніватись. З одного боку, вони підозрювали американку в роботі на спецслужбу ворога, а з іншого відзначали, що «наявні дані про її поведінку в Радянському Союзі і характер наданих нею матеріалів дають підстави вважати про її щире прагнення надати органам КДБ і радянській державі посильну допомогу».
У Криму, Одесі, Києві та Ленінграді, які мала відвідати під час цієї поїздки Пірсон, щодо неї був запланований цілий комплекс оперативних заходів, включно з прослуховуванням, зовнішнім спостереженням і вивченням її через агентуру готелів «Інтурист» та інших спеціально підісланих агентів.
Зокрема, в Ялті та Одесі агент «Дніпров», який був науковим співробітником Інституту електрозварювання імені Патона, мав спровокувати «Поллі», запропонувавши їй продати за кордон незапатентовані радянські винаходи у сфері електропроменевого зварювання. Однак під час зустрічі Пірсон повідомила, що не може виконати його прохання, бо «це небезпечно, а вона хоче приїжджати до СРСР ще багато разів».
Інші підіслані до американки агенти КДБ у бесідах з нею повинні були висловлювати свою «незгоду» щодо радянської ідеології і вручати їй видання самвидаву, а також намагатися з’ясувати, про що спілкувалися з нею у штатах представники ФБР та які контакти підтримує Пірсон із радянськими громадянами.
Саму групу туристів, якою керувала «Поллі», було наказано неофіційно обшукати та встановити, в яких зв’язках з кожним із них перебуває Пірсон і чи не контролює її хтось із цих людей.
«Поллі» у присутності американців дозволяла собі позитивні висловлювання щодо СРСР і нерідко критикувала недостойну, інколи ворожу поведінку окремих туристів групи до Радянського Союзу. Про це вона офіційно заявляла в бесіді із заступником керівника одеського відділення «Інтуриста», а також повідомила в листі до свого чоловіка», – звітували чекісти, відзначаючи, що під час цього приїзду Пірсон поводилась значно стриманіше, ніж під час свого першого візиту до СРСР.
Цього разу «Поллі» 5 разів встигла зустрітись з оперативниками у Києві та Ленінграді та, зокрема, повідомити про своє звільнення з військової школи через її розформування та про те, що очікує свого затвердження до вищезгаданого радіоінженерного інституту.
Кадебісти тим часом рекомендували їй продовжити добувати інформацію про військові школи США та обов’язково повідомити Комітет держбезпеки про своє нове місце роботи: у випадку отримання нею посади в радіоінженерному інституті Пірсон мала надіслати листівку з довільним текстом і зображенням песика, за іншого варіанту – листівку зі статуєю Свободи.
Під час цього літнього візиту «Поллі» до СРСР оперативники мали намір у Києві офіційно завербувати її як агента органів КДБ, утім, в останній момент відклали це рішення до наступного приїзду Пірсон у Радянський Союз через сумніви.
«Окремі моменти в поведінці «Поллі» – нав’язливе підкреслення місця своєї роботи в різноманітних ситуаціях і з різними радянськими людьми, відкрита, без очевидних побоювань критика окремих дій уряду США, захоплення радянською дійсністю, – дали підстави запідозрити її у можливому зв’язку з американськими спецслужбами», – звітували чекісти своєму керівництву.
«Широка обізнаність про спецслужби, які є частково, хоч і примітивним, наївним розумінням форм і особливостей їхньої діяльності, часті приїзди до СРСР, з одного боку, посилювали наші підозри про причетність «Поллі» до американської розвідки з можливою метою проникнення в агентурну мережу органів КДБ, а з іншого боку, не виключалась можливість її щирого прагнення допомогти своїй батьківщині в боротьбі проти американців, яких, за її словами, вона ненавидить», – додавали кадебісти.
Наступний і, як виявилось, останній візит Марії Пірсон до Радянського Союзу відбувся на початку січня 1972 року. Під час цієї поїздки у групі з іншими туристами зі США американка відвідала Ленінград, Київ та Москву.
Оперативники КДБ на той момент все ще не вирішили, чи потрібна вона їм як агент, але перевірку «Поллі» продовжили. Зокрема, організували для неї фіктивну консультацію у спеціаліста-психіатра, який паралельно був агентом КДБ, адже після отриманої в результаті аварії травми у жінки залишились психічні проблеми, які відображались на її поведінці. І хоч жодних відхилень у Пірсон таки не знайшли, питання щодо її офіційного вербування знову відклали.
Окрім агента-психіатра, з американкою цього разу ще 5 разів зустрічались інші оперативники, яким вона розповіла про те, що до неї в штатах без попередження знову приходили представники ФБР і цікавились її поїздками до СРСР та про її погляди на радянську дійсність.
Наприкінці березня 1972 року Пірсон, перебуваючи на прийомі в американській туристичній фірмі, яка організовувала поїздки до СРСР, познайомилась з одним із представників Комітету держбезпеки та попросила його допомогти їй перевести свої грошові заощадження до Радянського Союзу, аби після її смерті вони «не дісталися американській владі і не були використані на військові цілі у боротьбі проти миру та СРСР». Утім, цього так і не сталося.
У серпні 1972 року КДБ офіційно відмовилось розглядати Пірсон як потенційну кандидатку на роль агента, мовляв, «Поллі» не вміла тримати язика за зубами і постійно компрометувала службу, розповідаючи усім про свої контакти з нею.
(Підбірку всіх фото можна переглянути на сайті Електронного архіву визвольного руху)
Цей матеріал з'явився в рамках проекту Радіо Свобода спільно із Центром досліджень визвольного руху про те, як КДБ слідкував за своїми та іноземними громадянами.
