Стрункі, красиві, сміливі й розумні... Кажуть, що в хокей грають лише справжні чоловіки, але ці дівчата руйнують такий стереотип. Одні - мами, інші – серйозні бізнес-леді; хтось грає в хокей з дитинства, інші – розпочали нещодавно, але саме вони – перша в історії жіноча збірна України, яка змагатиметься у кваліфікації до чемпіонату світу.

Після 24-річної перерви Україна повертається на світову арену жіночого хокею. Уже 13 січня на турнірі у місті Кейптаун (ПАР) «синьо–жовті» розпочнуть боротьбу за золоті нагороди проти, здавалося б, більш досвідчених команд із Південно-Африканської республіки, Болгарії, Бельгії та Гонконгу. І, за словами самих українських хокеїсток, вони приготували багато сюрпризів для своїх суперниць. Переможець кваліфікації отримає путівку на чемпіонат світу в Дивізіоні IIB–2020. Радіо Свобода познайомилося з хокеїстками, які пишуть спортивну історію України.

Юлія Добровольська: слідами батька

​Вона – автор першої шайби в історії українського жіночого чемпіонату з хокею, на льоду – емоційний нападник, який і в бійку може полізти, а в житті – тендітна дівчина, що мріє про «золото» чемпіонату світу. На ковзани Юлія Добровольська стала ще в шість років, тоді й вирішила піти стопами батька та пов'язати своє життя з хокеєм.

«Батько привів мене на перше тренування, де я мала грати з хлопцями, і, звичайно, чекав, що вже після перших п'яти хвилин я накиваю п'ятами. Мовляв: «Мені важко, незручно в цьому екіпіюванні, пішли звідси». А в мене було стільки емоцій, що чекала наступного тренування», – згадує Юлія Добровольска.

Ще у дитинстві вирішила, що хоче забивати шайби, тому стала нападником. Але з часом зрозуміла: головне – не скільки ти забив, а яку кількість шайб твоя команда не пропустила. У хокей Юлія грала до 12 років, а потім закинула. На той момент в Україні була заборонена участь дівчат у чоловічій команді у віці понад 13 років. Далі займалася бадмінтоном та шорт-треком, вигравала на міжнародних змаганнях, але, за словами дівчини, «серце кликало знову в хокей». Тож повернулася.

Діана Ковтун: поєднувати хокей та футбол

На історичній кваліфікації з літерою «С» (позначка капітана) виступатиме Діана Ковтун – нападник харківської команди «Пантери». У хокей дівчина закохалася в дитинстві, коли вперше побачила, як в супермаркеті маленькі хлопчики ганяли шайбу. Каже, її було просто неможливо відірвати від «скла». Мріяла бути воротарем, але тренер обрав інше амплуа. Діана стала нападником. Щоправда, у 14 років у її житті замість хокею з'явився футбол.

«Мені хокей більше подобається, тому що це більш динамічний вид спорту, ніж футбол. Адже, якщо у футболі за хвилину бодай одна команда «проатакувала», то в хокеї за цей час можна забити три шайби», – каже Ковтун.

Одягне синьо-жовту форму Діана не вперше, до цього часу виступала за збірну України, але в футболі. У хокейній команді гратиме під 10-м номером. Каже, незабобонна, тож число на спині їй взагалі неважливе, а ось прапор України – це великий стимул для кожного. Головною підтримкою називає свою родину. Каже, понад усе хвилюється та пишається батько. Тож з посмішкою заявляє – «Перемоги та забиті шайби – все для татуся».

Тетяна Ткаченко: головна серед «Королев»

Її команда – «Королеви Дніпра» – стала першим чемпіоном України серед жінок з хокею, а в цьому році взяла паузу на льоду й займається благодійністю та готує майбутніх зірок хокею. Тетяна Ткаченко – граючий президент клубу. Щоправда, у рідній команді вона – центральний нападник, а в збірній грає на позиції захисника.

«Звичайно, відчувається різниця між цими «ролями». Нападник завжди спрямований до воріт, його головна мета – забити шайбу. А захисник дуже обережний, бо він – останній рубіж оборони. За ним тільки воротар. А отже, його помилка може бути вирішальною. Хоча для мене не дуже комфортно бути захисником, але головне – допомогти команді», – каже Тетяна.

Починався спорт для Тетяни з фігурного катання. У 17 років обрала навчання та роботу, тож ковзани повісила на цвях. Уже ставши успішною бізнес-леді, знову стала на ковзани, але вже хокейні. Каже, «одягнувши» екіпірування, відчула себе «лицарем льоду», закохалась у гру і більше не пропускала тренування А згодом створила свою команду «Королеви Дніпра».

Вікторія Ткаченко: воротар-легіонер з Польші

Її воротарський шлях розпочався лише три роки тому. Каже, одразу хотіла бути голкіпером, але спочатку виступала, як польовий гравець. Зараз Вікторія Ткаченко – один з легіонерів збірної України. Вона переїхала за кордон, щоб мати постійну ігрову практику, тож тепер виступає за команду Kozice Poznan.

«В Україні лише почалось становлення жіночого хокею. Тому, щоб мати розвиток, потрібно грати та тренуватися з суперником, який вище тебе на голову або дві. Це звичайна справа: бути мотивованим, щоб ставати кращим. Тому я переїхала до Польші. Щодня я маю два тренування, а у вихідні – дві гри», – каже Вікторія.

З самого початку родичі Вікторії несерйозно сприймали її рішення пов'язати своє життя з «чоловічим видом спорту», а тим паче бути воротарем. Адже мало хто з батьків погодиться, щоб дитина «лягала» під шайбу, що набирає швидкість до 190 км на годину. Проте зараз пишаються, що Вікторія – перший номер серед воротарів у збірній.

​

Дар’я Цимиренко: наймолодша хокеїстка

Їй усього 15 років і вона – наймолодший учасник збірної України. Але про техніку, самовідданість та бойовий характер Дар'ї Цимиренко вже ходять легенди у хокейній спільноті.

«Спочатку мій брат почав займатися хокеєм, а далі його тренери запропонували спробувати і мені. Вийшла на лід, вдалося, сподобалося…Я не пам'ятаю, які саме вправи ми виконували на цьому першому тренуванні, але що досі перед очима – це дуже здивовані хлопці, коли побачили дівчинку на заняттях. Тренер поставив мене у напад, тож так і залишилась забивати шайби», – пояснює дівчина.

Олена Вансович та Інна Козуб: хокейне сестринське плече

Вони разом грали у першій жіночій збірній України з хокею ще на початку 90-х років, потім також в тандемі перейшли до шорт-треку, а через 25 років знову в дуеті повернулися в хокейний чемпіонат. Близнюки Інна Козуб та Олена Вансович грають у харківському клубі «Пантери», але з дитинства на різних позиціях.

«Я була трохи більшою за Інну, і чомусь вважалося, якщо крупніше на зріст, чи більше за вагою, то має бути захисником. Так я і стала обороною команди, а Інна –нападником», – пояснює Олена Вансович.

У 1993 та 1995 роках збірна України не змогла показати вдалий результат на чемпіонатах Європи, так і не потрапивши навіть у топ-10 команд. А на міжнародному турнірі 1994 року взагалі спромоглася програти збірній Фінляндії з рахунком 31:0.

«Тоді не було фінансування, інфраструктури, розуміння, як грати, було лише бажання гравців, а цього виявилося замало. Зараз інше ставлення до жіночого хокею. В України є шанс виграти, і ми ним скористаємося, зробимо все, щоб повернутися із золотими нагородами», – каже Інна Козуб.

Сестри не лише успішні хокеїстки, але й мами. Їхні доньки також грають у команді харківських «Пантер», але ще у дитячій. Найцікавіше, що на тих самих позиціях, що і мами.

P.S. Чому ці змагання важливі для України?

По-перше, збірна України вперше виступатиме на кваліфікації світової першості. До цього часу найвище досягнення – це два чемпіонати Європи.

По-друге, 24 роки про жіночу збірну з хокею нічого не чули на світовому рівні, не бачили її виступів, а отже можна гучно заявити про себе та популяризувати цей вид спорту вдома.

По-третє, якщо «синьо-жовті» виграють, то вже у 2020 році повноцінно боротимуться на чемпіонаті світу.

Вболівайте за жіночу збірну України разом з Радіо Свобода.