В сучасній незалежній Україні є певна кількість українців, які вважають себе кимось абсолютно спорідненим із росіянами, й принципово не здатні диференціюватися від іншого народу, бачити об’єктивні демаркаційні лінії між українським і російським у мові, мистецтві, літературі, традиціях тощо. Саме до них передусім апелюють «кремлівські чекісти», заперечуючи самостійність, окремішність, відрубність українців як етносу і нації. Хоча насправді, як стверджують дописувачі газети «День», йдеться про відродження міфу, який культивувався у Петербурзі впродовж століть. Його метою було стерти об’єктивні етно-культурні та соціально-політичні відмінності між народом-завойовником і тубільцями приєднаної території заради тотальної асиміляції, цілковитого розчинення та поглинання українців у російській етнічній масі. Автори статті зазначають, що самоствердження національної культури за межами національної держави – це запорука її внутрішньої стійкості. Проте, коли ця культура не лише силоміць нав’язується іншим націям, а ще й виступає своєрідним фільтром, який відгороджує ці нації від «світового оркестру», ретельно відбирає, що саме їм дозволено сприймати з інших культур, – це вже ознака імперської, колонізаторської культури, переконані дописувачі газети. Вони нагадують, що за часів СРСР (за винятком «другої українізації» часів Петра Шелеста) українці отримували здобутки світової культури через посередництво Москви й російської культури. І зараз ці процеси не спинені, хоча за останні роки притлумлені. Кожна нація має використовувати для збереження свого «Я» захисні механізми. Українська не є винятком, хоча в українському випадку є помітна специфіка. Про неї йдеться в статті «Iмперська асиміляція й українська ідентичність».
Поки що немає великої активності з висуванням кандидатів у президенти. Більшість підуть у другій половині січня, переконаний експерт «Газети по-українськи» політолог Володимир Фесенко. Він прогнозує рекордну кількість охочих посісти головне крісло в країні – до 40. Із них щонайменше півтора десятка діятимуть із прицілом на парламентські вибори. Ще до 10 – будуть технічні, працюватимуть на фаворитів. З’являться і схильні до марнославства, такі є на кожних виборах, – зазначає політолог. Наголошуючи на високих антирейтингах у Петра Порошенка та Юлії Тимошенко, експерт переконує і в зменшенні рейтингів у Анатолія Гриценка, який менше за інших присутній на телебаченні, в рекламі. Тому – менш помітний. Екс-міністру оборони бракує емоцій, якоїсь перчинки, вважає експерт. Бойко розраховує на російськомовний електорат – колишніх виборців Партії регіонів. Але для них він так і не став єдиним. Загалом, Гриценкові та Бойку не вистачає особистісної привабливості. Обоє флегматичні, сухі. А Порошенку і Тимошенко не вистачає новизни. Їх сприймають як діячів із минулого, переконаний політолог.
Росія розчинилася у президентові. Зі складного суспільного організму перетворилася на одноклітинний, життя якого залежить від відповіді на запитання – піде Володимир Путін чи ні? Як стверджує в «Газеті по-українськи» російський політолог Лілія Шевцова, зацикленість російської еліти на цьому відображає політичний та інтелектуальний ступор. Нездатність шукати вихід із глухого кута за межами єдиновладдя. Автор статті пише, що траєкторію Росії було визначено ще до приходу Путіна в Кремль. Сьогоднішнє самодержавство будувала команда Бориса Єльцина. Намагаючись убезпечитися «дахом», вона створила режим на чолі з силовиком. Силову «вертикаль» споруджували з 1993 року, коли Єльцин відредагував конституцію. Закріпив монополію влади в руках глави держави. Повноваженням російського президента може позаздрити будь-який радянський генсек. Хто б не прийшов до Кремля замість Путіна, мав би в руках інструмент узурпації влади. Але логіка самодержавства жорстока, наголошує політолог. Власник єдиновладдя рано чи пізно закінчує жертвою створеної ним же реальності. Стає заручником власної «вертикалі». Тих, хто його охороняє, інформує, годує, готує йому рішення, транслює думки. Путін піде. А з ним – і його найближче оточення. Це неминуче, бо нова влада черпатиме народну підтримку в поваленні старих володарів. І що тоді робити з понад двома мільйонами держслужбовців, які звикли функціонувати в корупційному середовищі? З п’ятьма мільйонами силовиків, заточених на репресії? З інтелектуалами, що паразитують у кремлівських радах? Із «майстрами культури», які випрошують у влади орієнтир? Про інші проблеми майбутньої Росії йдеться в матеріалі «Путін – не найбільша проблема Росії».
Реформа медицини в Україні призвела до зміни юридичного статусу більшості поліклінік. Із комунальних закладів вони перетворилися в комунальні некомерційні підприємства. Як і раніше, послуги первинної медичної допомоги вони зобов’язані надавати безкоштовно. Проте тепер медичні заклади можуть офіційно встановити плату на ті додаткові послуги, за які раніше населення сплачувало «добровільно-примусові» благодійні внески. Про те, чи готові поліклініки відмовитися від таких непрозорих практик надання «комерційних» послуг і встановлювати плату за них офіційно, розповідає газета «Голос України».
