(Рубрика «Точка зору»)
Заслужений тренер СРСР, один раз чемпіон як гравець, восьмиразовий переможець як тренер, наставник віце-чемпіона Європи саме збірної Радянського Союзу, а не України… І член КПРС, полковник внутрішньої служби СРСР – як же без цього, адже клуб «Динамо» (Київ) підпадав під парафію МВС… Валерій Лобановський на перший погляд, звичайно, був радянською людиною. Можна тут згадати добрі стосунки Лобановського з комуністичним господарем України Володимиром Щербицьким, під керівництвом якого у 70-80-і роки навіть у Москві дихалося вільніше, ніж у Києві. Хоча за справжнє вільнодумство доводилося платити ув’язненням, а то й життям у будь-якому місці «Союза нерушимого». 1985-й – рік чергового піднесення «Динамо» і водночас рік, коли у Пермському таборі замордували Василя Стуса. 1986-й – рік одного із найбільших тріумфів Лобановського – здобуття європейського Кубка володарів кубків і водночас рік, коли тодішня влада України за наказом Москви нахабно применшувала масштаби Чорнобильської катастрофи (до речі, динамівці та їхній тренер привезли виграний кубок до Києва через тиждень після виходу «мирного атому» з-під контролю).
То чи треба Лобановського згадувати зараз в Україні? Чи мають значення тепер (через 30-40 років) здобуті ним і його підопічними кубки, медалі? Для футбольних фанів – мають, ще б пак! Для нинішніх футболістів, тренерів – аякже (тим більше, будьмо відвертими – ніхто з них ніколи не досягне рівня Лобана, як з повагою називали тренера вболівальники). Фанатів футболу завжди є чимало, однак не вони все-таки складають переважну більшість. Принаймні, в Україні їх зараз менше, ніж коли підопічні Лобановського клали на лопатки найкращі команди світу. То ж навіщо всій, не лише футбольній Україні Лобан? Більшості українців – молодого і середнього покоління, покоління старшого, яке не ностальгує за ковбасою за 2:20, халявою, зрівнялівкою, диктором Кириловим і співаком Кобзоном, навіщо їм згадувати зараз Лобановського? Чи не є він перегорнутим минулим? Чи потрібен він сучасній Україні, яка нарешті доводить світу і головне собі, що вона не маленька частина «великого русского мира», що вона не «фейлд стейт»? Важко доводить, іноді дуже болісно (до того ж, «старший брат» не бажає відпускати зі своїх «обіймів»)…
Потрібен. Бо Лобановський саме у той час, у тих умовах здобував перемоги для України. Неможливо уявити, щоб цей тренер перейшов до московського «Спартака» або ЦСКА і перемагав для їхніх уболівальників. Недарма Лобановського постійно критикувала більшість московських футбольних оглядачів – мовляв, сповідує «оборонительный» підхід, а «Динамо», на відміну від «Спартака», не показує «искреннего» футболу і є «машиною для здобуття очок». Заздрість є заздрість. Адже в «епоху Лобановського» цей український тренер мав більше титулів, ніж усі московські наставники разом узяті.
Важлива деталь – Лобановський вигравав, використовуючи новаторські тактичні ідеї, всупереч настановам «совкових» тренерів. Він був не радянським, а українським, європейським тренером. Саме тому досі чимало маститих «коучів» використовують напрацювання Лобановського. Саме тому наставник чемпіона Європи-1988, збірної Нідерландів Рінус Міхелс визнав згодом, що очолювана Лобановським команда виступала у фіналі того Євро краще за голландців. А як розповів в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода один із лідерів «Динамо» (Київ), Леонід Буряк, перевагу футболу Лобановського визнав наприкінці свого життя і найзапекліший суперник Лобановського – Костянтин Бєсков.
Виграші «Динамо» досягалися не тільки завдяки супервиснажливим тренуванням (хоча цього вистачало). Лобановський відкидав футбол за принципом «Бий – біжи!» Фішкою тренера було створення такої команди, коли кожен футболіст вмів думати, «читати» гру, опинятися в потрібний час у потрібному місці великого футбольного поля. Не все вдавалося. Були і прорахунки, і конфлікти з підопічними (1976 року динамівці, на той час уже володарі Суперкубка навіть учинили заколот проти Лобановського. Тодішнє керівництво України погодилося з «зірками» і дозволило виступати без Лобана. У підсумку – нищівна поразка у першому ж матчі й повернення тренера). Було й упереджене суддівство, через яке «Динамо» так і не вийшло до фіналу Кубка чемпіонів – найпрестижнішого клубного турніру в європейському футболі (нині ним є Ліга чемпіонів). Було й елементарне невезіння (наприклад, фінал «Євро-1988»: гол Ван Вастена всупереч законам фізики і нереалізоване пенальті Ігорем Бєлановим). Проте були й перемоги. Кубок кубків 1975 і 1986 років, Суперкубок-1975, коли «Динамо» двічі поспіль обіграло з сухим рахунком мюнхенську «Баварію». Її футболісти тричі поспіль здобували Кубок чемпіонів, а її капітан Франц Беккенбауер разом із найкращим снайпером в історії футболу Гердом Мюллером (рекордсмен за співвідношенням зіграні матчі/забиті голи у збірній) та іншими майстрами виграли перед тим один за одним чемпіонати Європи і світу у складі збірної ФРН.
Зафіксуємо: український тренер привів клуб із України до перемоги над найсильнішою на той час командою світу в найпопулярнішому виді спорту! Чи багато таких досягнень має Україна на сьогодні? Добре, рекорди Сергія Бубки. Так, брати Клички. Гаразд (якщо не обмежуватися спортом), політ у космос Леоніда Каденюка. А ще? Є кілька прикладів, не більше. Лобановський ще понад сорок років тому довів: Україна може бути лідером у світі! Не за рівнем корупції або непотизму, не за продажністю й цинізмом правлячої еліти, а за іншим. Нехай це спорт, шоу, а не «Тесла» і не Нобелівська премія з медицини наприклад. Але теж значуще. Якщо Україна здатна перемагати у спорті, то вдасться, зрештою, і у вагоміших, «серйозніших» царинах. Хоча створити команду майже з нуля і довести її до світового рівня у такій потужній індустрії, як футбол, це – теж не жарт. От і відповідь на запитання: «Навіщо сучасній нефутбольній Україні Лобановський?»
P.S.
6 січня 2019 року Валерію Лобановському виповнилося б 80 років.
Олександр Лащенко – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
