(Рубрика «Точка зору»)
Незважаючи на шалений тиск Москви та її агентури як в Україні, так і на міжнародній арені зроблено вирішальний крок для створення незалежної православної помісної церкви України. Попри труднощі як зовнішнього, так і внутрішнього характеру, все ж відбувся Об’єднавчий собор, в результаті роботи якого з’явилася Православна церква України (ПЦУ).
На соборі були представники існуючих в Україні православних юрисдикцій – Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви, а також Української православної церкви (МП), яка реально є екзархатом Російської православної церкви (РПЦ).
Звісно, були сподівання, що від УПЦ (МП) буде чисельніша делегація. Але важливим фактом уже є те, що така делегація була, а її представник став постійним членом Синоду ПЦУ.
Зараз багато говориться про значення Об’єднавчого собору. Це справді важлива подія не лише для України. Має вона й міжнародне значення. Але важливо й те, як розвиватимуться події після собору.
Москва чинитиме протидію становленню ПЦУ
Не треба бути пророком, щоб передбачати: російські урядові й церковні структури робитимуть все можливе, щоб утруднити формування й розвиток ПЦУ.
Нещодавно Московський патріарх Кирило (Гундяєв) написав листа, в якому розповів про «гоніння» на УПЦ в Україні. Найцікавіше, що з цим листом він звернувся не лише до глав помісних православних церков, а й до… папи Римського, до деяких неправославних релігійних лідерів, керівників держав, у міжнародні організації. Про те, що на окупованих Росією територіях Криму й частини Донбасу реально існує переслідування «неугодних» конфесій, він «не відає». А ось коли (нарешті!) в Україні державні структури взялися за деяких московських батюшок, що порушують закони, розпалюють релігійну ворожнечу, то вже справжній ґвалт. Для чого робить це патріарх Кирило? Для того, щоб російське православ’я під вивіскою УПЦ (МП) зробити недоторканим. Власне, таким воно донедавна в Україні було. Кирило сподівається, що його зрозуміють й підтримають не лише в середовищі помісних православних церков, де є чимало «зачарованих на Москву», а й в «інославних» конфесіях та міжнародних структурах. Щодо останніх, то є сумніви. Але і тут можуть знайтися москвофіли й наївні «борці за свободу совісті». Цим борцям хотілось порадити подивитися, як дотримується принцип свободи совісті та відокремлення церкви від держави в самій Росії, де Російська православна церква фактично має статус державної церкви, а її керівництво навіть бере участь у різноманітних державних нарадах.
Москва чинила й буде чинити тиск на помісні православні церкви, щоб ті не визнавали ПЦУ. І якась частина з них може зайняти в цьому питанні промосковську позицію.
Зрештою, тут багато буде залежати від керівництва ПЦУ і її предстоятеля Епіфанія. Наскільки вмілою та ефективною буде їхня церковна дипломатія. Сподіватися, що ці питання за ПЦУ вирішить Вселенський патріархат, не варто. Пора вже самим постояти за себе.
Москва й далі втручатиметься в релігійне життя в Україні. І робитиметься це не лише через російську агентуру в УПЦ (МП), але й в інших структурах.
Захищатимуть російське православ’я на наших теренах і проросійські політики, і деякі державні чиновники, яких десятиліттями виховували як вірних «канонічному православ’ю», і журналісти численних проросійських мас-медіа. А ще додайте до цього величезну армію зазомбованих московськими батюшками віруючих і «корисних ідіотів».
Принаймні треба бути готовими до різноманітних інсинуацій, провокацій з боку Москви. Адже реально вона воює з нами. А на війні як на війні – навіть якщо вона ведеться на невидимому фронті.
Непроста доля УПЦ (МП)
Керівництво УПЦ (МП) тривалий час експлуатувало тему, що лише духовенство й віряни їхньої церкви є «канонічним православ'ям» в Україні. І тим самим «викопало собі яму». Тепер виглядає так, що УПЦ (МП) є неканонічною. Адже після відновлення Вселенським патріархатом Київської митрополії, а тим більше після Об’єднавчого собору, де був обраний митрополит Київський, так званий «предстоятель УПЦ (МП)» не має права носити титул митрополита Київського. А існування УПЦ (МП) є сумнівним з канонічної точки зору.
Звісно, якщо хтось із УПЦ (МП) хоче далі залишатися під Московським патріархатом, то це його справа. Але таким людям не треба забувати, що вони перебувають на чужій канонічній території. Також не мають вони права іменуватися «українською православною церквою». Хочете, то, будь ласка, іменуйтеся Російською православною церквою в Україні – як насправді було і є. Так принаймні буде чесніше. І канонічніше.
Це розуміє керівництво УПЦ (МП) – уже тепер так званої. Розуміє воно, що його підтримка в українському суспільстві не така й висока – особливо в умовах нинішньої війни з Росією. І що його «симфонія» з українською владою, завдяки чому УПЦ (МП) розбудовувала свої структури в Україні, скінчилася. Сподіваємося – безповоротно.
Зрештою, ієрархія УПЦ (МП) не така вже й монолітна. Так, на Об’єднавчому соборі ПЦУ було лише два архієрея від УПЦ (МП). Але окрім них, були ще архієреї цієї церкви, які підтримали створення в Україні автокефалії. Звісно в нинішній так званій УПЦ (МП) є відверті промосковські яструби, для яких незалежна православна церква в Україні – страшне зло. Однак вони не становлять більшості. Є чимало архієреїв, священиків, і мирян в цій церкві, для яких притаманні проукраїнські настрої. Зараз вони займають очікувану позицію. Слідкуватимуть, що буде далі, як діятиме ПЦУ.
Чи буде відбуватися перехід парафій із так званої УПЦ (МП) до ПЦУ? Буде! Питання лише в тому – з якою інтенсивністю. Це залежить від багатьох чинників. Не лише від волі віруючих колишньої УПЦ (МП), які захочуть перейти до помісної православної церкви. Багато буде залежати від того, чи держава створить їм належні умови для волевиялення. Це стосується не лише юридичних моментів, з якими маємо чимало проблем. Не менш важливим буде й те, чи зможуть державні структури захистити проукраїнськи налаштованих віруючих від морального, психологічного, а то й фізичного тиску російської агентури, якої доволі є в Україні і яка почувається відносно вільно. Зрештою, багато залежатиме і від керівництва ПЦУ – наскільки воно зуміє провести між віруючими, що входили до УПЦ (МП), роз’яснювальну роботу, наскільки виявлятиме такт і вміння домовлятися.
Звісно, великий позитив, що Об’єднавчий собор відбувся. Але чи варто спочивати на лаврах? Попереду ще велика й непроста робота.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Вселенський патріархат офіційно запросив митрополита Епіфанія для отримання томосу
Епіфаній – очільник єдиної Української помісної православної церкви. Хто він і чого чекати?
Об’єднавчий собор. Майбутнє України та її церкви створюється у Києві, а не в Москві
