(Рубрика «Точка зору»)
Те, що у Святій Софії 15 грудня відбувається перший собор незалежної і канонічної Української православної церкви сьогодні здається цілком очікуваною подією. За кілька років ця дата буде вважатися важливою, історичною, але такою, що повністю вкладається в логіку подій, у сам розвиток України і її народу.
Приблизно так сьогодні оцінюється проголошення української незалежності. Студентам і школярам здається, що те, що сталася 24 серпня 1991 року, стало очевидним, всіма очікуваним розвитком політичних процесів. Їхні родичі цілком готові підтримати цю чудову ілюзію. Але насправді ж все було не зовсім так! Ще за кілька тижнів до проголошення незалежності навіть найсміливішим оптимістам здавалося, що до цього ще довгі роки, а президент США Джордж Буш-старший з трибуни українського парламенту закликав нас підтримати оновлений Союз! Суспільні настрої теж були аж ніяк не на користь своєї держави – більшість українців на перших вільних виборах проголосувало за комуністів, а не за активістів Народного руху України, а на референдумі 17 березня 1991 року підтримало союзну державу. Наша Декларація про суверенітет здавалася лише спробою зайняти у цій державі гідне місце, а 19 серпня 1991 року багато хто вирішив, що і про цю спробу можна забути – наше місце нам вкаже ГКЧП.
Та що там говорити, навіть після 24 серпня багато хто вважав, що референдум 1 грудня 1991 року закінчиться поразкою «націоналістів». І якщо так вважали у нас, то чи варто дивуватися, що в цьому були впевнені росіяни – від простих людей і журналістів московських медіа до Горбачова і Єльцина.
Факт цивілізаційного значення
А тепер повернемося на кілька тижнів назад. І згадаємо, як багато людей були впевнені, що ніякого Об’єднавчого собору не буде, що ніяка автокефалія неможлива, що мова йде лише про якусь авантюру, не більше того. І справді – не може ж якийсь там патріарх із Константинополя йди на реальний конфлікт із самою Російською церквою, а значить – із Росією! Скільки у нього дивізій?
Але це – тижні. Про роки я вже й не кажу. Навіть спеціалісти існували у повній впевненості, що питання про автокефалію має бути вирішене тільки Московською патріархією. Що саме з нею необхідно вести переговори. Що без її згоди ніяка канонічна Українська церква просто не є можливою. І, між іншим, саме так було перед проголошенням незалежності в 1991 році, коли багатьом здавалося, що її проголошення повинно стати результатом переговорів у Москві, а не рішенням у Києві. І Володимир Винниченко 1917 року вирушив до Петрограда, домовлятися про долю України з Олександром Керенським – а в результаті обидва поважних політики закінчили свої дні в еміграції.
Не треба домовлятися! Ні з Керенським, ні з Горбачовим, ні з Путіним, ні з Кирилом! І не тому, що домовлятися погано, а тому, що для всіх цих людей, для держави, для церкви, для суспільства, які вони представляють, ніякої України немає і не було ніколи! І тоді, яка ж може бути Українська держава, яка може бути Українська церква? Тоді що дивного, що вони не уявляли собі саму можливість появи Української держави і запевняли нас, що самостійна Українська церква теж не виникне?
Цих людей можна тільки поставити перед фактом. Українська Народна Республіка була таким фактом. Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року було таким фактом. Революція гідності 2013–2014 років була таким фактом. А сьогодні фактом цивілізаційного значення стане собор незалежної Української православної церкви. І цей факт ще раз нагадає, що майбутнє України твориться не в Москві, а тут, що воно твориться самими українцями, які не потребують дозволу і схвалення тих, для кого вони не існують.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Епіфаній – очільник єдиної Української помісної православної церкви. Хто він і чого чекати?
УПЦ (МП) допомагала Гіркіну готувати анексію Криму – СБУ
