92 роки з дня народження виповнилося би 12 грудня українському актору та режисеру Леоніду Бикову. Артист, який зіграв Маестро зі співочої ескадрильї, халамидника Максима Перепелицю, сміливого Свата, загинув в автокатастрофі. За своє життя переніс кілька інфарктів, та й десятки «палок в колеса», поки він знімав фільми, які увійшли в історію українського кіно. Биков мало розповідав про свою родину, вважаючи її фортецею; ніколи не кричав на людей, бо запевняв, що це низько; був талановитим у всьому, згадували його колеги. Радіо Донбас.Реалії зібрало факти, які б по-новому розкрили Бикова, який народився на Донбасі, і в усіх фільмах показував свою любов до України.
(Уперше цей матеріал було опубліковано у 2018 році до 90-річчя Леоніда Бикова)
Факт 1. Дитинство та юність у Краматорську
Народився Леонід Биков у селі Знаменське Слов’янського району Донецької області у родині робітників. Коли йому був рік, родина переїхала до Краматорська. «Моє коріння з Прокатки», – казав Биков. Тут він пішов до першого класу, тут вперше виступав перед глядачами – на сімейних вечорах він із захопленням читав гумористичні розповіді Антона Чехова, і сміялися всі. Навіть батько, який зазвичай був серйозний.
У четвертому класі Леонід Биков підготував свою першу виставу «Таня – революціонерка». Вхід коштував десять копійок, і за цей «гонорар» маленькі актори потім купили лимонад та печиво. Як згадувала сестра Леоніда Бикова – Луіза, прем’єру святкувала солодким столом вся вулиця.
У десять років Биков вперше не лише став режисером вистави, але й зіграв головну роль у казці «По щучому велінню».
Факт 2. Мріяв стати льотчиком, але не пройшов відбір на навчання
Із дитинства вони разом із найкращим другом Віктором Щедроновим мріяли стати льотчиками. Навіть пообіцяли один одному побудувати свій літак, щоправда, дерев’яний. Будівництво тривало до самого дня, коли Віка, як ласкаво називали хлопця, пішов на фронт. Побудувати так і не змогли. Віктор Щедронов не повернувся з війни.
Коли розпочалася війна, родину Бикових евакуювали до Барнаула. У свої 15 років він кілька разів намагався втекти на фронт, але його щоразу відловлювали та повертали додому. Тоді він прийшов до військкомату і заявив, що йому вже 18 років.
Бикова швидко викрили та знову відправили додому. Але як згадує сестра артиста, він все одно не зупинився і спробував знову – на цей раз в льотне училище в Ойрот-Туре. І знову керівництво навчального закладу не оцінило, що Леонід приписав собі в документах кілька років. Його тут же відрахували.
Биков все ж вступив до льотного училища в 1945 році, але установу розформували через місяць після початку його навчання, через припинення війни.
Факт 3. Під час вступу до театрального з нього сміялися всі
За спогадами однокурсниці Леоніда Бикова Світлани Чібісової, коли він вступав до Харківського театрального університету, то був «у яскравій картатій сорочці. Привертали увагу його добре окреслені великі губи, носик «уточкой», очі з пустотливою хитринкою і красивий кучерявий чуб». Тому, коли Биков оголосив, що читатиме «Гамлета» Шекспіра, зала вибухнула «гомеричним сміхом». Під час монологу «Бути чи не бути» не стримували сміх вже і самі представники екзаменаційної комісії. Проте Биков поступив, у другому турі він обрав монолог із «Мартина Борулі» Карпенка-Карого і це стало його квитком у театральний світ.
Факт 4. Музика: грав на всьому, співав українське
Як згадують актори, які працювали з Леонідом Биковим, він грав на будь-якому музичному інструменті, що підвернувся під руку. Грав добре. А ще задушевно співав, що проявилося і в фільмах. Його улюблена пісня була «Ой, у лузі...». Виводив її так, що хотілося плакати, казали друзі.
А ще професійно танцював, володів приголомшливою музикальністю і пластикою.
Факт 5. Спорт всюди та завжди
Попри на його неспортивну статуру, Биков прекрасно грав у футбол та волейбол, легко перепливав Дніпро, міг досить довго ходити на руках, обожнював вправи на перекладині. Трюки у фільмах виконував самостійно.
Факт 6. Льотчиком став, хоча і в кадрі
Керувати літаком Биков вирішив самостійно. Для фільму «У бій ідуть лише «старі» його підготували за півгодини. Навіть не боявся найбільш запаморочливого номера в повітрі – «бочку», тобто поворот літака на 360 градусів навколо горизонтальної осі.
«Леонід Федорович сидів на місці другого пілота. Тексту в Титаренка в цьому епізоді було дуже багато: і команди, і поради різні «жовторотикам», цим новоспеченим небесним асам. Піднялися на певну висоту. Летимо. Літак набирає швидкість. І раптом перший пілот (справжній!) Несподівано робить «бочку»…Забув попередити! А ми знімаємо Бикова в обличчя! Як тут залишитися спокійним? А у нього хоч би один мускул здригнувся на обличчі, хоч би тінь страху в очах! І весь текст звучить ритмічно, з паузами, спокійно, ніби на травичці біля злітної смуги... Питаю, просто так, щоб запитати:
– Текст не забули?
– Текст не забув, – відповідає, – а ось де голова, а де ноги – забув.
І так подивився на нас, що вся наша операторська група вибухнула реготом...» – згадує кінооператор Олексій Золотарьов.
Факт 7. Ніколи не кричав
Він завжди розмовляв дуже тихо, оскільки вважав, що підвищити голос на людину означає виказати їй свою неповагу. Навіть, коли людина була неправа, він не кричав, а своїх акторів і команду не дозволяв ображати нікому, згадують колеги.
«Леонід Федорович прагнув створити таку атмосферу в групі, коли всі – одна сім'я, єдиний колектив», – розповідав народний артист Володимир Талашко.
Биков навіть у 50 років червонів, коли поруч з ним хтось нецензурно висловлювався.
Факт 8. Одними з перших «У бій ідуть лише «старі» подивилися земляки
Для Бикова було важливо показати цей фільм саме у Краматорську, згадують друзі. Прототипом «Смуглянки» був його друг Віктор Щедронов, льотчик, який загинув. Саме його впізнали першим всі глядачі. Мати льотчика ридала, тому що актор Сергій Підгорний стовідсотково «потрапив» у свою роль. Фільм викликав бурю позитивних відгуків.
«Він пережив свій зоряний час тут, у Краматорську, коли в 1974 році привіз своїх «Стариков» на суд однокласників, друзів по технікуму, рідних, сусідів і тих, для кого він був найулюбленішим актором – «нашим Льонею». Не було серед захоплених глядачів тільки найдорожчого для нього глядача – нашої мами», – згадує сестра Леоніда Бикова Луіза.
Факт 9. Любив Україну та Донбас
Однокурсник Бикова Микола Мащенко зазначав, що обидва народилися на Донбасі та пишалися цим. Сприймали слово «Донбас», як своєрідний моральний пароль. Казав, що ключ до розуміння творчості Бикова саме у витоках його виховання та дитинства у Краматорську.
«Без перебільшення можна сказати, що сама атмосфера робочого міста Краматорська, де пройшли дитинство і юність Льоні, загартувала його дух і волю, навчила любити і поважати людей простих, добрих, мужніх. Образи таких людей він і створював на екрані. Завдяки Бикову я зрозумів, що актор і людина – поняття нероздільні», – казав Мащенко.
У фільмах Бикова його герої часто співають українські пісні, розповідають про українські традиції і рідні землі. Маестро, якого він зіграв у фільмі «У бій ідуть лише «старі», якраз і показав – наскільки для Бикова була важлива Україна.
«Батько хотів зняти «У бій ідуть лише «старі» у кольорі, але кольорову плівку не дали, – згадує донька Мар'яна Бикова. Надали чорно-білу, вузькоформатну. Він мріяв зняти свій фільм, роботу всього життя, саме на кольоровій, щоб показати всю красу рідної України».
Факт 10. Відмовився від нагороди заради Шукшина
На сьомому всесоюзному кінофестивалі в Баку в 1974 році були представлені фільми Василя Шукшина «Калина червона» і Леоніда Бикова «У бій ідуть лише «старі».
Після виходу на екрани «Калина червона» стала лідером прокату, вразила глядачів. А чиновники кіно робили все, щоб картини не виграла цей фестиваль. Тоді Биков відмовився брати участь в закулісних інтригах і вирішив підтримати Шукшина.
«У списку, де буде Василь Шукшин на першому місці, я вважатиму за честь бути хоч сотим. Адже моя картина – це рядовий фільм про війну, а його – справжній прорив в заборонену зону, прорив у сферу, про що раніше й думати не дозволялося», – казав Биков.
Факт 11. Мала планета Бикова
На згадку про актора, режисера, народного улюбленця в Харкові намалювали мурал, у Києві – пам'ятник військовим льотчикам, у Краматорську – бронзовий бюст, після декомунізації у Сумах, Харкові, Покровську, Дружківці, Краматорську, Кривому Розі та Слов’янську з’явилися «його вулиці».
27 вересня 1973 року астроном Кримської астрофізичної обсерваторії Людмила Черних відкрила 7 малих планет, у 1994 році одну з них було названо на честь Леоніда Бикова.
