(Рубрика «Точка зору»)
5 років тому у Києві розпочався Євромайдан, що згодом переріс у Революцію гідності і змінив історію України. У ці дні всі українці згадують ті буремні події, хоча варто робити навпаки – думати про майбутнє, будувати плани, діяти. Адже Майдан – це передусім неймовірна енергія.
Ще ніколи ми не були такими гарними
Хвиля спогадів про Майдан, яка розпочалася цими днями і вже не зупинятиметься аж до кінця лютого наступного року, налаштовує на дуже ліричний лад. З відстані років ми все більше ідеалізуємо Майдан, адже ті три місяці й справді змінили нас, змінили країну, стали відправною точкою змін у цілій Європі.
Той Майдан знову навчив нас любити Україну, вірити в неї. Адже ще ніколи ми не були такими гарними, як на тому Майдані. Такими єдиними й сильними, щирими ідеалістами, готовими до самоорганізації й взаємної допомоги, адекватними й конструктивними. Згадайте, яким був рівень побутової культури на Майдані! Усміхнені обличчя людей, аристократична ввічливість, тактовність до інших і відчуття спільноти – все це про нас у ті дні.
Як гарно було усвідомлювати, що український народ – такий! Яким здивуванням, шоком було побачити в ту депресивну януковичівську епоху мільйони людей, що ділилися всім – власною гривнею, теплим одягом, їжею, дровами, люб’язністю і добрим словом! Пам’ятаєте людей у метро, які виходили з повними пакетами покупок для кухні Майдану, водіїв елітних автівок, що під’їжджали до барикад, відкривали багажник, а в ньому – запас харчів на двадцять людей? Пізніше це все стало основою для волонтерського руху, який врятував країну в перші дні війни.
Вибори під знаком Революції гідності
Є, однак, у спогадах про Майдан і один негативний аспект – бо стосуються вони тільки минулого. Мовляв, який прекрасний то був час, дні Гідності й свободи, коли ми не просто почувалися, а були європейцями!
Виникає закономірне запитання – а що заважає нам і нині бути такими? Не просто симулювати громадянську активність, перепощуючи заклики звільнити Сенцова чи розслідування журналістів про корупцію у вищих ешелонах влади. А справді вийти на мітинг за свої права, зробити пожертву на благодійні цілі, поволонтерити раз на місяць?
Усі три наступні місяці Революцію гідності будуть використовувати в своїх інтересах політики різних таборів. Хтось називатиме себе єдиним чесним спадкоємцем Майдану, а хтось згущуватиме фарби, намагаючись переконати, що шанс змінити країну втрачено. Виборча кампанія вкотре використає ідеалістів і розчарованих циніків, перемеле людські мрії й емоції в доріжку до влади.
Але ж насправді наша революція була не про владу! Вона була про нас самих, для нас самих – ми вийшли на вулиці й площі, бо просто не могли залишатися осторонь. Щось всередині нас пекло, спонукало – сумління, мрії, злість за продаж країни Кремлю? – і ми мусили щось робити, бо скласти руки означало погодитися на приниження. Ми не завжди тоді вірили в перемогу, але сидіти вдома не могли – бо це б означало, що ми невдахи, люди другого сорту, що хтось вирішує за нас. Наша гідність не дозволяла нам на таке.
Чому ж нині ми такі пасивні? Звідки ця апатія, зневіра в майбутньому?
Не треба згадувати минуле. Треба діяти. Продовжувати йти. Боротися і перемагати.
Найкращий спосіб згадати про Революцію гідності – зробити щось для країни сьогодні.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
