(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта)
У 1965–1967 роках серед кримських татар, депортованих головно до радянських республік Середньої Азії, боротьба за повернення до Криму набуває нових якостей.
А що ж у цей час відбувалось у Криму? Чи намагалися кримські татари, за прикладом інших депортованих народів, наприклад, чеченців, самостійно повернутися додому з місць заслання?
Іще однією важливою особливістю періоду середини 1960-х років стало різке зростання інтересу кримських татар до історії та культури свого народу, що свідчило про піднесення національної самосвідомості. Історичні розвідки для молоді багато в чому були пов’язані з пошуком самоідентифікації, а для людей похилого віку ‒ зі спробою позбутися тавра «зрадника» та «ворога». У вересні 1965 року активісти національного руху кримських татар почали збирати відомості про втрати під час депортації та в місцях заслання. Незважаючи на посилення руху й багаторазові обіцянки розв’язати «кримськотатарське питання», до 1966 року проблема кримських татар так і не вирішилася.
Позбутися тавра «зрадника» та «ворога»
До початку 1967 року національний рух досягає великого розмаху й високого ступеня організованості, становить значну суспільну силу. 21 липня 1967 року відбулася зустріч делегації активістів руху з представниками політичного керівництва країни. 20 із 415 посланців народу, які перебували в Москві, були на зустрічі в залі засідань Президії Верховної Ради СРСР. Зустріч вів кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС, голова КДБ СРСР Ю. Андропов, у зустрічі взяли участь також секретар Президії Верховної Ради СРСР М. Георгадзе, міністр внутрішніх справ СРСР М. Щолоков, генеральний прокурор СРСР Р. Руденко. Андропов повідомив, що незабаром буде виданий указ про реабілітацію кримськотатарського народу, а питання про повернення народу до Криму вимагає додаткового вивчення.
Кримські татари «вкоренилися в місцях нинішнього проживання», а повернення їх до Криму недоцільне
І ось 17 серпня 1967 року була ухвалена постанова Політбюро ЦК КПРС. Основна теза цього документа ‒ кримські татари «вкоренилися в місцях нинішнього проживання», а повернення їх до Криму недоцільне. Партійні рішення були оформлені указом Президії Верховної Ради СРСР № 493 від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму». Він скасовував рішення державних органів у частині, яка мала огульні звинувачення щодо «громадян татарської національності, які проживали в Криму», але стверджував, що вони «вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік». У постанові Президії Верховної Ради № 494, яка була видана безпосередньо за указом, ішлося про те, що «громадяни татарської національності… та члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування та паспортний режим». Застереження щодо «паспортного режиму» містило в собі підступ, бо передбачало створення адміністративних перешкод на шляху до Криму. До кінця вересня 1967 року на півострів прибули близько 2 тисяч кримських татар, але практично ніхто з прибулих прописаний не був. Указ від 5 вересня не вирішував кримськотатарську проблему, а лише імітував її розв’язання.
До кінця вересня 1967 року на півострів прибули близько 2 тисяч кримських татар
Навесні 1968 року розпочався тісний контакт демократичного та кримськотатарського рухів. На банкеті, влаштованому представниками кримськотатарського руху на честь письменника Олексія Костеріна, захисника репресованих народів, генерал Петро Григоренко закликав кримських татар не замикатися у «вузько національній шкаралупі», порадив їм звертатися по допомогу до радянської та світової громадськості. Тоді ж було вирішено провести масову маніфестацію з вимогою повернути кримських татар на батьківщину й відродити Кримську АРСР.
Демонстрація, що відбулася 21 квітня 1968 року в Чирчику Ташкентської області, була жорстоко розігнана, десять її учасників постали перед судом. Вперше в історії кримськотатарського руху підсудних захищали (з ініціативи Петра Григоренка) московські адвокати ‒ Софія Каллістратова, Леонід Попов, Юрій Поздєєв, Володимир Ромм. 17 травня 1968 року в Москві відбулася демонстрація до чергової річниці депортації. Для участі в демонстрації прибули близько 800 кримських татар із усіх регіонів. Більшість учасників, серед них і жінки, й люди похилого віку, ветерани війни, були затримані та побиті міліціонерами й співробітниками КДБ, під конвоєм їх посадили в потяги та вислали в місця проживання.
Події весни 1968 року визначили нове ставлення кримських татар до влади, розвіявши останні ілюзії щодо швидкого й мирного розв’язання національної проблеми. У 1968–1970 роках відбулися процеси над тими, хто відкрито критикував указ від 5 вересня. Незважаючи на кампанію виселень і судів за звинуваченням у порушенні паспортного режиму, у 1967–1970 роках у Криму оселилися 3026 кримських татар. Деякі ‒ пройшовши через одне або кілька повторних вигнань.
Петро Григоренко закликав кримських татар не замикатися у «вузько національній шкаралупі»
Як і в 1960-і роки, в цей період ініціативні групи залишалися формою організації кримськотатарського руху, їхня діяльність все так само знаходила відображення в кримськотатарському самвидаві: «Інформаціях», «Звітах», ‒ екземпляри яких прямували до партійних та урядових органів, різних державних установ. Ініціативні групи займалися інформуванням кримськотатарського населення, підготовкою та проведенням зборів, мітингів, збором підписів і коштів для відрядження делегатів до Москви, допомоги сім’ям політв’язнів тощо. Але масштаби цієї діяльності були вже не такі великі, як раніше, що дозволило дослідникам визначити цей період у розвитку руху як «кризу» або «крок розвитку в умовах реакції».
У 1970-і роки активізація роботи каральних органів, які будь-якими способами прагнули роз’єднати національний рух, сприяла відступові від інтенсивної діяльності великої кількості його учасників. Невдалі спроби частини кримськотатарської громади влаштуватися в Криму та запеклі репресії проти «ініціативників» породили в багатьох відчуття безглуздості боротьби з державною машиною.
Успіхи мала розгорнута в Узбекистані політика «коренізації», що містила в собі заходи «соціального підкупу»
Певні успіхи мала розгорнута в Узбекистані політика «коренізації», що містила в собі такі заходи «соціального підкупу», як просування на службі, скасування підсвідомих заборон, пов’язаних з отриманням освіти за досі недоступними для кримських татар спеціальностями (юриспруденція, державне управління, дисципліни гуманітарного циклу) тощо.
Проте ініціативні групи продовжували складати та надсилати листи й звернення на адресу керівництва країни. Щоправда, їхня кількість, як і кількість підписів під ними, істотно скоротилася.
Багато активістів руху робили наполегливі спроби влаштуватися на батьківщині без дозволу. Представники старшого покоління (Джеппар Акімов, Амза Аблаєв, Мустафа Халілов та інші), які усвідомлювали, що відбувається спад, зосередилися на вихованні молоді, з якою були пов’язані їхні надії. Покоління ж, що вийшло на перший план у 1970-і, в більшості своїй було ідеологічно близьким до правозахисників і вважало за необхідне продовжувати тиск на владу (найбільш помітні представники цього крила ‒ Мустафа Джемілєв, Решат Джемілєв, Ельдар Шабанов, Айше Сеїтмуратова та інші). Незважаючи на суперечності та відмінність тактик, національний рух у 1970-і роки ще зберігав єдність, хоча народження останнього великого всенародного документа руху ‒ «Касаційної заяви» ‒ супроводжувалося серйозними дискусіями.
Робили наполегливі спроби влаштуватися на батьківщині без дозволу
Основною вимогою адресованої Леонідові Брежнєву «Касаційної заяви» було скасування всіх законодавчих актів, що стосуються кримських татар, виданих із 1944 до 1976 року. Йшлося також про те, що в разі невиконання вимоги розв’язати «кримськотатарське питання» народ залишає за собою право звернутися до Міжнародного суду в Гаазі. Примірники «Касаційної заяви» з 15–20 підписами надсилалися до Москви поштою зі зворотною адресою одного з підписантів. Всього було зібрано близько 14 тисяч підписів. Представникам народу, які вирушили до Москви за відповіддю, у серпні 1977 року в ЦК КПРС оголосили, що «кримськотатарське питання» вирішене указом від 5 вересня 1967 року, і тільки «купка людей штучно розбурхує народ».
Далі буде.
Депортація кримських татар та їхнє повернення на батьківщину, у Крим, – нерозривно пов’язані теми, але з протилежною долею. Депортація, з одного боку, не сходить із язиків, але з іншого ‒ навколо неї нагромаджені гори брехні та стереотипів. Про повернення ж, навпаки, говорять занадто мало. Щоб розповісти правду та зруйнувати міфи про життя кримських татар з 1941 до 1991 року, Крим.Реалії підготували ексклюзивний цикл матеріалів «Депортація і повернення кримських татар: лікнеп».
Публікації циклу:
Депортація і повернення. Чому кримські татари є викликом для режиму?
Без права на Батьківщину: депортація та повернення кримських татар
Що кремлівська влада зробила з Кримом після депортації кримських татар
«Ініціативні групи»: як кримські татари боролися за повернення з депортації
