Володимир Путін прагнув увійти в історію як людина, яка повернула Росії території і статус світової імперії. А увійде підвищенням пенсійного віку і розколом православ'я, констатує дописувач тижневика «Новое время» російський журналіст Семен Новопрудський. Він переконаний, що саме Путін зіграв вирішальну роль в українській автокефалії. Якби Росія не анексувала Крим і не почала силою розчленовувати Донбас, сьогодні ніхто не говорив би ні про томос, ні про автокефалію. Поки ж російська політика щодо України привела до результатів, прямо протилежних тим, які декларував Путін. Він хотів відсунути НАТО від своїх кордонів, але зумів надати нового імпульсу існування альянсу. Тепер всім державам, що входять в НАТО, ясно, від кого саме їм треба захищатися. Путін інспірував церковний розкол, який ще більше віддаляє Україну від Росії. Хоча спочатку завданням війни було знищити або максимально послабити українську державність і вже точно залишити Київ політичним васалом Москви. Церковний розкол – поки найбільша і очевидна поразка Росії з моменту початку війни проти України. У РПЦ немає ні гармат, ні танків. Але у російської армії вони є. А в тому, що нинішня російська влада охоче використовує гібридні війни на чужій території як прикриття будь-яких своїх економічних і політичних провалів, сумнівів вже ні в кого не залишилося, переконує видання.
«Український тиждень» у статті «Закон нерівності» розповідає, чому справжня соціальна справедливість виключає соціальну рівність. Видання пише, що з наближенням виборів дедалі активнішими стають спекуляції довкола «безпрецедентного зростання соціальної нерівності». Дедалі більша кількість політиків підносить це як найгострішу проблему сьогодення. Тим часом, заздрість до заможності інших на тлі власної бідності цілеспрямовано перетворюється на основний фактор невдоволення громадян топ-чиновництвом, зрощеним із владою бізнесом, олігархами. Тоді як їхні корупційність чи гальмування своїми діями розвитку економіки відступають на другий план. Нарешті, саме подолання соціальної нерівності, а не загальне підвищення добробуту завдяки зростанню економіки та національного «пирога», подається як панацея від бідності в Україні.
Про те, у чому принципова відмінність між олігархами й заможними бізнесменами, аналізує дописувач «Українського тижня» Денис Казанський. У статті «Різні мільярдери» він нагадує, що заможні люди є в кожній нормальній країні, але якість цих багатіїв буває різною. В одних державах домінують «хороші мільярдери», які заробляють на виробництві товарів та послуг або торгівлі, не вдаючись до допомоги чиновників. В інших переважають «погані мільярдери», які збили капітал у потенційно корупційних, рентоорієнтованих галузях, як то: видобуток корисних копалин, металургія, гральний бізнес, операції з нерухомістю та торгівля вуглеводнями. Домінування «поганих мільярдерів», які збагачуються не на створенні нових, конкурентоспроможних продуктів, а на викачуванні з країни природних ресурсів, призводить до політичної нестабільності та дедалі більшої популярності різних соціальних рухів і популістів, які, своєю чергою, прийшовши до влади, тільки погіршують ситуацію.
Якщо проаналізувати список найзаможніших українців, який щороку люблять складати популярні українські ЗМІ, відразу ж можна помітити тотальне засилля «поганих мільярдерів», зазначає дописувач «Українського тижня». А ось «хороших» в Україні, як стверджує Денис Казанський, немає взагалі. Наприклад, за версією журналу Forbes, у 2018 році в Україні було сім бізнесменів, чий капітал перевищував $1 мільярд. До таких журнал зарахував Ріната Ахметова, Костянтина Жеваго, Юрія Косюка, Віктора Пінчука, Ігоря Коломойського, Геннадія Боголюбова та Вадима Новинського. Серед них тільки один може умовно претендувати на звання «хорошого мільярдера». Це Юрій Косюк, який займається агробізнесом. Однак якщо копнути глибше, то з ним теж не все гладко. По-перше, свої перші значущі капітали він заробив на торгівлі газом у 1990-х, а вже потім вклався у виробництво курятини. А по-друге, це якраз типовий приклад бізнесмена, який співпрацює з владою і збільшує свої статки завдяки величезним дотаціям із державного бюджету. Наприклад, у 2017 році агрохолдинг Косюка «Миронівський хлібопродукт» перерахував до держбюджету 4,2 мільярда гривень, а отримав близько 4,7 мільярда гривень дотацій. Експерти наголошують, що надмірний вплив «поганих мільярдерів» і хронічне невдоволення ними в суспільстві зазвичай сприяють зростанню підтримки політиків-популістів і часто приводять до влади політиків лівого спрямування на зразок Уґо Чавеса. На жаль, такі тенденції спостерігаються й в Україні, зазначає дописувач. Популістська риторика сьогодні знаходить відгук у серцях електорату, який від виборів до виборів створює собі нових кумирів і купується на полум’яні промови кожного «народного захисника». Причому найчастіше цих «захисників» фінансують саме олігархи. З наближенням чергових виборів популізм знову в тренді й політики вже щосили змагаються одне з одним у тому, хто дасть наївному електорату більше свідомо нездійсненних обіцянок.
«Український тиждень» коментує відмову Верховної Ради надати згоду на притягнення до кримінальної відповідальності представника «Опоблоку» Олександра Вілкула. Видання пише, що на справжні репресії (хай навіть і виправдані) Банкова навряд чи наважиться, доки є можливість домовитися. До того ж, як нагадує тижневик, Вілкул і Колєсніков – представники ахметовської фронди в «Опоблоці». Олігарх номер один має не найгірші стосунки з президентом, отже, простір для маневрів є. З огляду на парламентські вибори ахметовська гвардія може стати в пригоді: і для теперішніх голосувань, і на майбутнє. Але це тільки в разі, якщо буде виграна битва за другий термін, хоча й у ній ресурс господаря меткомбінатів і шахт теж зайвим не стане. Тепер, як зазначає тижневик, уся ганьба падає на депутатів Верховної Ради. Хоча від них і не варто було сподіватися чогось більшого. Рада вже заточена на вибори. Їй ні до чого влаштовувати показові шмагання колег, заробляти комусь бали та порушувати баланс. Відтак, як прогнозує видання, поки на скасуванні недоторканності для всього парламентського бомонду можна ставити великий хрест.
Релігійність (часто відверто показна, а не щира) – традиційна складова всіх виборчих технологій сучасної посттоталітарної України, стверджує «Український тиждень». Видання визначає деякі риси політичної набожності насамперед на прикладі перших керівників України часів її незалежності. Розповівши про публічну набожність українських владоможців, тижневик зазначає, що на побутовому рівні їхні релігійні вияви видаються ще химернішими. Деякі народні обранці не тільки володіють розкішними колекціями ікон та церковного начиння, а й побудували цілі каплички та храми в себе на подвір’ї і вважають їх приватною власністю. А дехто навіть задекларував, що в нього вдома зберігаються мощі святих. Тим часом, як свідчать соцопитування, виборці не в захваті від політичної показухи. Так, лише 11% українців позитивно ставиться до публічної демонстрації політиками своєї релігійності, а негативно – аж 52%. Про це йдеться в публікації «Релігійність чи фарисейство?».
Російське Головне розвідувальне управління (ГРУ) перетворилося на монстра з багатомільярдним бюджетом. З його допомогою Кремль прагне залякати Захід і Україну, використовуючи отруйні речовини, кібератаки і спецагентів. Втім, як зазначає тижневик «Новое время», іноді ГРУ ще і смішить світ безглуздою поведінкою своїх «шпигунів». Грошей на утримання цієї структури Кремль не шкодував і не шкодує. За інформацією видання, бюджет ГРУ становить близько $ 5 мільярдів. І відомство старанно відпрацьовує вкладення. Лише останнім часом його агенти засвітилися в скандальних випадках отруєння британських громадян у самій Великій Британії і були спіймані на спробах кібердиверсій у центрі ЄС. А спецназ ГРУ брав (і, ймовірно, продовжує це робити) участь в сирійському конфлікті, в подіях в Криму та на Донбасі. Докладніше йдеться в статті «Спецназ Кремля».
Арсенал в Ічні став третім за рахунком складом боєприпасів стратегічного значення в Україні з шести дієвих. І усі три були підірвані протягом останніх 19 місяців. Як наголошує дописувач «Дзеркала тижня» Юрій Бутусов, обороноздатність України під загрозою, оскільки боєприпаси є ключовим елементом систем озброєнь ЗСУ, і противник продовжує їх цілеспрямоване знищення. Отримавши оперативну інформацію про перебіг розслідування, яка значно різниться від попередніх оцінок, озвучених на засіданні РНБО 9 жовтня, дописувач розповідає, що сталося, хто винен і що робити? Журналіст інформує, що за п'ять років війни й усіляких навчань і маневрів Збройні сили витратили приблизно 70 тисяч тон боєприпасів. Тобто втрати країни на згорілих складах утричі перевищують витрати на боєприпаси за час війни протягом п'яти років. Бутусов наголошує, що не можна чекати, поки через роки усі склади будуть обладнані бетонними сховищами. Треба діяти сьогодні, зараз. Поза сумнівом, що противник захоче напередодні виборів президента й парламенту здійснити диверсії і на інших складах. Насамперед необхідно налагодити нормальну системну кадрову роботу. Фахівці у ЗСУ є, і їх цілком достатньо. Треба збільшити кількість особового складу на базах, щоб службовці не тільки ходили постійно на варту, але й ще мали час для бойової підготовки й саморозвитку. Потрібно частіше проводити протидиверсійні навчання, аби забезпечити постійну боєздатність. Необхідно зосередити на окремих базах ракети й реактивні снаряди, зберігати їх окремо від інших видів боєприпасів або зберігати ракети на загальних арсеналах виключно в бетонних закритих сховищах. І, нарешті, слід дати об'єктивну оцінку непрофесіоналам і пристосуванцям, з вини яких відбулися такі важкі втрати при попередніх вибухах. Без особистої відповідальності начальників навести ладу не можна, наголошує дописувач. Стаття називається «Катастрофа в Ічні: дурні не вчаться навіть на п'яти помилках».
