100 років тому за Гетьманату спорудили перший монументальний пам’ятник Тарасу Шевченку

По світу встановлено понад тисячу пам’ятників Тарасу Шевченку. А перші монументальні пам’ятники Великому Кобзареві з’явилися сто років тому – восени 1918 року. Причому, першими його в такий спосіб вшанували у Ромнах на Сумщині (27 жовтня 1918 року), а також у Москві (29 листопада 1918​ року) та Петрограді (1 грудня 1918 року).

Про перші пам’ятники Шевченку Радіо Свобода розмовляло з істориком, завідувачем Музею української революції Олександром Кучеруком і з роменським краєзнавцем Григорієм Дібровою.

– Зараз пам’ятник Шевченку – це така ідентифікація українців. Там, де є українська громада, вона себе маніфестує, установлюючи пам’ятник Шевченкові. А де і коли з’явилися перші пам’ятні знаки Шевченкові?

Олександр Кучерук: Сама ідея пам’ятника Шевченку виникла, фактично, ще за його життя. Одним з ініціаторів увічнення у бронзі був петербурзький скульптор Микешин. Вони дружили з Шевченком, який приходив до нього у майстерню. Микешин хотів зобразити Шевченка на пам’ятнику у Новгороді до тисячоліття Росії. Але не дозволили.

Другий раз він хотів це зробити, коли робив пам’ятник Богдану Хмельницькому для Києва. Там спереду мала бути така композиція: стоять кілька людей, а внизу мав сидіти кобзар з обличчям Шевченка. І – теж не можна.

– Там, здається, урізали кошторис, грошей забракло.

Олександр Кучерук: Навіть якби не урізали, не дозволили б. Але ідея з пам’ятником весь час існувала. Та історія з київським пам’ятником, який довго проходив конкурси…

– Даруйте, який пам’ятник ви маєте на увазі?

Олександр Кучерук: Який мав бути встановлений у Києві ще до 1914 року. Була ціла історія, але не дозволили. Нібито було можна, проте робилися різні перепони, щоб цього не сталося.

Громадська ініціатива через приватну ініціативу знайшла свій вихід 1898 року. У Харкові в скверику садиби Алчевських встановили погруддя Шевченка. Утім, коли цю садибу продавали, то пам’ятник звідти забрали.

Наступний етап – Галичина. Там було легше, і перший пам’ятний знак Тарасу Шевченку був 28 вересня 1913 року, село Винник. Це був величезний здвиг: багато людей було, зібралися провідні українські діячі… Але потім почалася Перша світова війна, і вже було не до пам’ятників.

Починається українська революція, і вже у березні 1917 року на засіданні Селянської спілки, цитую: «Було внесено пропозицію зборів Селянської спілки поставити пам’ятник Тарасові Шевченку у Миколаївському садку проти університету, на місті пам’ятника цареві Миколі І».

– Там, де і зараз – напроти червоного корпусу Київського університету.

​Олександр Кучерук: Так. Проходить місяць-півтора, і перший Всеукраїнський селянський з’їзд приймає рішення: «доручити Центральній Раді поставити в першу чергу справу з пам’ятником Тарасові Шевченку і подбати, щоб він був встановлений у найкращому місці Києва».

Наступні події не дозволили реалізувати цю справу, у Києві багато що відбувалося. Але ця громадська ініціатива розповсюджувалася не тільки на Київ. Весною 1918 року у селі Діброва на Полтавщині, зараз там живе десь 50 чоловік, а тоді це був волосний центр. І ось, у цьому селі місцевий лікар Кирило Задорожній виступив з цією ініціативою. Йому вдалося зібрати кошти, виготовити погруддя і встановили у селі Діброва перший пам’ятник Шевченку у добу революції.

Тепер Ромни, де з’явився перший монументальний пам’ятник.

​– Тоді Ромни – повітовий центр Полтавської губернії, зараз – райцентр Сумської області.

Олександр Кучерук: Відкриття було 27 жовтня 1918 року. Вирішення вперше було знайдено в Ромнах Іваном Кавалерідзе. Він був не просто скульптором, а це наш такий своєрідний український геній.

– А як би ви пояснили, що перший монументальний пам’ятник Шевченку з’явився у повітовому центрі?

Олександр Кучерук: Багато чого залежало від місцевої публіки, місцевих ентузіастів. Тому що хтось це повинен був зробити.

– До речі, цікавий момент: в цей час пам’ятники Шевченкові з’явилися не тільки у Ромнах чи в селі Діброва. У 1918 році вони також з’явилися в Петрограді й Москві, де при владі були більшовики. Що ви на це скажете?

Олександр Кучерук: Більшовики у той час шукали способи, як би їм вижити й шукали різноманітні прийомчики, як би українську стихію підгорнути під себе. Скажімо, коли почалася боротьба з Українською Народною Республікою, вони створили свій більшовицький уряд. Наш український уряд називався Генеральний секретаріат, а більшовики свій український уряд назвали Народний секретаріат. Вони взяли собі ніби більшовицький прапор, червоний, але вгорі була синьо-жовта вставка.

Ленін викликав до себе головнокомандувача більшовицьких військ Антонова, і сказав: «Згадай, ти ж Овсієнко». І він почав писатися Антонов-Овсієнко…

Однією зі складових частин тогочасної гібридності було загравання з українцями у вигляді пам’ятників. Тоді в Москві й Петербурзі ставили пам’ятники французьким революціонерам. У цьому списку опинився і Шевченко. Вони не могли його відкинути й адаптували під свою систему. Вони сказали, що це поет-революціонер, бунтар. У принципі правильно, але він бунтував проти них же. Але ці московські та петроградські пам’ятники були з нетривких матеріалів, гіпсові, могли простояти деякий час, а потім гіпс розмокав.

Більш промовистими діями відзначилися російські білогвардійці – денікінці. У Києві на середину 1919 року на Європейській площі стояв постамент із погруддям Шевченка. Як сюди у вересні вскочили на якийсь час білогвардійці, то у перший же день свого перебування вони побили цей пам’ятник. Це вдалося зафіксувати, фотографії є. Тоді, між іншим, постраждали дві речі. Перед тим з міської думи зняли архістратига Михаїла.

– А він кому і чим завадив?​

​Олександр Кучерук: Кольоровий метал. Архангела знайшли на пункті там, де металобрухт здавали. А Шевченко був гіпсовий, його розбили й він пропав.

Але повернімося до Ромен.

Як пізніше у радянських підручниках, історіях мистецтва трактували появу цього пам’ятника? Там ніхто не згадував, що це було зроблено за Української Держави, що приїхав спеціальний посланець від гетьмана. Це була справа державної ваги, хоча ініціатива була місцева.

​– Пане Діброва, чия була ідея встановити пам’ятник Шевченку у Ромнах і як вона виникла?

Григорій Діброва: Ця історія почалася за багато років до 1918 року. Справа у тому, що Тарас Григорович був добре знаний на Роменщині, адже ще у 1843 році він перебував у нашому краї, в селі Андріївка (на той час Гадяцького повіту, а нині Роменського району), у родині Василя Рєпніна, брата Варвари Рєпніної. І був у 1845 році, коли влітку приїздив спеціально на Іллінський ярмарок, надзвичайно знаний не лише в Україні, але у всій тодішній Російській імперії. При населенні у 6 тисяч жителів міста, на Іллінський ярмарок прибувало до 120 тисяч люду…

У травні 1918 року окремі гласні міської думи звернулися із запитом про будівництво пам’ятника Шевченку. Міська дума ухвалила рішення звести цей пам’ятник. Саме у цей час з’явився на Роменщині Іван Кавалерідзе, який був нашим земляком, народився недалеко від Ромен. У 1918 році він взяв відпустку і прибув до Ромен. До нього звернулися гласні міської думи з проханням взяти на себе клопоти з будівництва пам’ятника Шевченку.

Кавалерідзе, який потім і залишався протягом шести років у Ромнах, відгукнувся на прохання гласних і почав працювати над пам’ятником. За короткий час у травні-жовтні роменцям побудували цей пам’ятник. Це вдалося, бо це не була справа лише міської думи. У будівництві пам’ятника брали найактивнішу участь артисти театру при «Просвіті», велику допомогу надали залізничники.

– Скільки коштів надала міська влада, а скільки – зібрала громадськість?

Григорій Діброва: Чотири тисячі карбованців виділила міська дума, кооператори виділили кілька тисяч, а інші гроші збирала «Просвіта».

При «Просвіті» була утворена комісія, яка займалася питаннями будівництва пам’ятника Шевченку, насамперед збором коштів. «Просвітяни» ставили вистави, і зібрані кошти передавали в комісію. Таким чином назбирали близько 20 тисяч карбованців.

– Як так швидко вдалося, за півроку, звести пам’ятник?

​Григорій Діброва: Я думаю, тоді була не така бюрократична система. Тоді було набагато швидше прийняти рішення і його виконати. Було палке бажання будувати пам’ятник, йшли революційні події. На цій хвилі національного піднесення багато жителів прагнули й допомагали не просто матеріально, але й приходили на будівництво. Допомагали залізничники, безкоштовно давали цвяхи, привозили необхідні матеріали. І не було бюрократичних рогаток, які б гальмували цю справу.

– Наскільки мені відомо, до зведення цього пам’ятника був причетний не лише Іван Кавалерідзе як скульптор, а й відомий згодом актор Степан Шкурат. Яким чином він причетний до зведення цього пам’ятника?

Григорій Діброва: Степан Шкурат був пічником, ще не був відомим як актор, співав у церковному хорі та був залучений до бетонних робіт під час будівництва пам’ятника Шевченку. Окрім того, він був членом театрального просвітянського колективу. Кавалерідзе звернув увагу на міцного, веселого, співучого робітника і з тих часів зав’язалася їхня тісна дружба. Він спочатку залучив Шкурата до театру, потім до зйомок у своїх фільмах, пізніше він передав естафету Довженку, в якого потім знімався Шкурат.

– Як відбувалося відкриття цього пам’ятника 1918 року?

​Григорій Діброва: Це була подія не лише місцевого повітового значення, а всеукраїнського. Тому просвітянська делегація їздила до Міністерства народної освіти і до гетьмана Скоропадського, який тоді був при владі. Звернулися з проханням, щоб у цей день школярі були звільненні від навчання, щоб робітники на місцевих підприємствах не працювали, щоб це був вихідний день, і усі люди мали можливість побувати на відкритті пам’ятника Шевченку.

Приїхав поет Микола Вороний, осавул Блаватний від гетьмана, прибув цілий вагон з гостями із Києва. Були й німецькі солдати, тому що на той час стояв німецький гарнізон у нашому місті. Навіть були покладені живі квіти й срібний вінок від солдатів та офіцерів німецького гарнізону.

– Той пам’ятник, що зараз у Ромнах – оригінал пам’ятника, який звів Кавалерідзе?

Григорій Діброва: Ні. Оригінал нині знаходиться у Києві біля музею-майстерні Кавалерідзе на Андріївському узвозі. Пам’ятник з часом почав руйнуватися. Писали, що це ніби через те, що він виготовлений з недовговічних матеріалів, але бетонний пам’ятник прекрасно зберігався. Там був суто людський фактор: десь у 1950–1960-х роках його почали фарбувати, а бетон повинен «дихати». Він почав руйнуватися і тому ухвалили рішення про реставрацію пам’ятника.

До речі, навіть йшла боротьба за пам’ятник. Кавалерідзе неодноразово дорікали за кубізм, навіть у Сумах був знесений пам’ятник Шевченку його роботи. Можливо, таку долю мав би й наш пам’ятник, але громадськість міста піднялась на захист пам’ятника.

Всередині 1960-х років до Ромен приїздила група письменників. Олекса Ющенко, нині покійний, виступаючи від імені письменників у районному будинку культури, при народі й місцевих чиновниках сказав, що пам’ятник Шевченку стояв і буде стояти у нашому місті. Після цього питання про знесення пам’ятника зникли й гучніше залунали голоси про реставрацію.

Наприкінці 1970-х років було ухвалено рішення про переведення його у бронзу. Цю роботу розпочав сам Іван Кавалерідзе, але коли його не стало, продовжили його учні, київські скульптори й архітектори. У лютому 1982 року було урочисто відкрито вже бронзовий пам’ятник Тарасу Шевченку.

– Тобто той бронзовий пам’ятник – точна копія бетонного, який був поставлений у 1918 році.

Із пам’ятником Тараса Шевченка у місті Ромни пов’язані навіть кумедні історії. Одну таку історію мені розповіли, коли я відвідав це місто. Це сталося у другій половині 1960-х років. Якось один молодий чоловік чи то пізно вночі, чи то вже рано вранці повертався з танців, які були у міському парку. Він був добряче підпилий і навіщось видряпався на постамент. А пам’ятник Тарасу Шевченку у Ромнах має таку специфіку, що фігура не стоїть на постаменті, а сидить. І ось, цей добряче підпилий чоловік, залізши на постамент, ліг на руки Тарасові Шевченку й заснув. Вранці біля пам’ятника почали збиратися люди, пішли розмови: що ж відбувається? Це тривало недовго – приїхав наряд міліції і зняли того чоловіка. Кажуть, у нього потім питали, навіщо він туди заліз, а той відповідав, що любить Тараса Шевченка. У підсумку, цей чоловік отримав 15 діб адмінарешту. Тож, якщо хочете вшанувати якийсь пам’ятник, не варто це зробити у надто екстравагантний спосіб.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ: