Про нову українську діаспору говорили на II Форумі мігрантів УГКЦ

II Форум мігрантів УГКЦ Центральної та Західної Європи обговорював 6-7 жовтня піходи зміцнення української діаспори. У соборі Святої Софії у Римі серед доповідачів були чільні представники духовенства, громадських організації та українських інституцій. Говорили, серед іншого, про формування української ідентичності на чужині, діяльність суботніх шкіл і молодіжних організацій у світлі протидії асиміляції громад в іноземному середовищі. Чому українці за кордоном прагнуть швидко розчинитися серед інших і мало заохочують дітей до навчання рідної мови? Які виклики постають перед молоддю в еміграції та чому, попри скруту, вони не повертаються додому? Про це та інше за лаштунками Форуму Радіо Свобода спілкувалося із владикою Борисом Ґудзяком, президентом Українського католицького університету та єпископом Паризької єпархії святого Володимира Великого для українців візантійського обряду у Франції, Швейцарії і країнах Бенілюксу.

– Вже зрозуміло, що існує новий феномен українських мігрантів. В країнах ЄС їх понад 3 мільйони, це більш-менш офіційні дані. Група

соціологів Українського католицького університету провела в Парижі опитування серед українців. І це дослідження засвідчило, що після трьох років мігрант переорієнтовується і вже дивиться на своє майбутнє в країні перебування. Знаючи історію наших мігрантів і будучи сином емігрантів, я з певністю кажу, що більшість із них не повернеться.

– Навіть, якщо відверто про це не кажуть…

– Вони цього не можуть усвідомлювати, але з різних причин багато не вертаються, особливо, коли з’являються діти і починають навчання у школі за кордоном. Відбувається відчуження, зокрема чоловіка від жінки. Жінка, може, хоче вернутися, але немає куди і до кого, хоча й побудувала дім та влаштувала дітей. Базова соціологія аргументує, що більшість з тих, хто вже виїхав, пускає коріння за кордоном.

– У чому, на Вашу думку, полягають нинішні виклики для молодих емігрантів?

– Їхні виклики немалі. Ця проблематика є загально глобальною і специфічно українською. Перша стосується того, що світ стрімко міняється, різні поняття про сім’ю, ким є людина, чоловік і жінка. Немає спільної антропології. Майже все є під знаком запитання. Це, якщо не свідомо, то на підсвідомому рівні творить «підвішений» стан людини, вона не має під собою ґрунту. Сучасна людина у постійній екзистенційній чи практичній тривозі. Що є що? Наприклад, традиційне поняття подружжя – чоловік та жінка – і раптом це ніби не так. Нині триває дуже потужна гендерна дискусія у світі.

Сьогодні молодь, з одного боку – динамічна, інформована, з глобальною, хоч доволі поверховою свідомістю. Вона рухається швидко, але часто не знаючи, куди. Серед молоді багато розгублення, відчуження. Немає тривалої солідарності в сім’ї, дружбі, професії. Стосунки віртуальні. Відсутні великі цілі, поширений страх перед відповідальністю. Багато хто не знає, чого хоче в житті. Хоча справедливості, прозорості, благополуччя хочуть майже всі, принаймні для себе. Для української молоді травматичні духовно-соціальні наслідки минулого. Сучасна війна і суспільна, економічна, політична нестабільність загострюють тривогу.

Для українських сучасних мігрантів дається взнаки відрізаність від культурних моментів, які тримали їх разом. Колись мігранти греко-католики виїздили із Західної України і відразу будували церкву, церква їх гуртувала, біля церкви була школа, вони відчували себе українцями за кордоном у третьому, четвертому поколіннях. Може, не зберігалася мова, але спільнота українців лишалася.

Нині бачимо, що для цього потрібно 3-5 років. Наприклад, у Польщі у Вроцлавському воєводстві, де 100 тисяч вихідців з України, планували створити школу для українців, а батьки не хотіли записувати туди своїх дітей.

У 60-70 роках минулого століття українці в Польщі боролися, щоб мати свої школи, а сьогодні вони такого не прагнуть, хочуть розчинитися в новому іноземному суспільстві.

– У чому криється небезпека?

– Я переконаний, що таке аморфне існування, заперечення своєї історії шкодить людині. Як єпископ я зацікавлений не лише, щоб люди гуртувалися біля церкви, але думаю, що Іванові, Іванці або Марусі важливо зберегти свою національну ідентичність, без свого коріння їхня тотожність буде збіднена.

Людина потребує своєї історії, якщо вона щось у цій історії заперечує, це вже комплекс. І таке життя зі свідомими чи підсвідомими комплексами обтяжує людину.

– Отож, наявне відкрите прагнення багатьох українців не стільки інтеграції, як асиміляції з іншими народами. З чим це пов’язано?

– Поширена велика міжособистісна недовіра між людьми, яка є спадком радянської системи. Люди пережили десятиліття геноцидної політики. Система була небезпечною, я мушу себе від усіх систем і від людей захищати. Який твій інтерес у спілкуванні зі мною? Ти щось від мене

хочеш. Ця недовіра може бути на свідомому рівні або може бути переважно рефлексивною. Працюючи вже 20 років зі студентами в Україні, я побачив, що це найбільший виклик – творити довіру. Щоб ця маска або мур, через який я заглядаю на тебе, щоб зміряти твої наміри стосовно мене, зникали. Також важливо творити солідарність.

У згаданому мною паризькому опитуванні стосовно довіри, українці відповідали, що найбільше довіряють своїм родичам, які лишилися в Україні, а не тим, що в Парижі, тобто, з ким я є поруч, я їм менше вірю. Друге місце за рівнем довіри має УГКЦ, третє – французькі урядові структури, їхні громадські організації та французи. Потім менше довіряють православній церкві, і найнижчий рівень довіри є до інших українських мігрантів та українських дипломатичних установ. Помітний такий парадокс: люди довіряють церкві як сакральній інституції,та членам церкви, тобто один одному ми взаємно не довіряємо. І це є викликом. Травми минулого і травми міграції можна лікувати лише Божою благодаттю і любов’ю. Треба любити людей.

– Разом з родиною та церквою любов до людей покликані виховувати також і українські школи за кордоном. Окрім прикладу Вроцлавського воєводства, в Італії також ситуація не з кращих. Під час Форуму озвучили наступні цифри: в італійських школах навчаються близько 20 тисяч учнів українського походження, і лише одна тисяча, тобто 5 відсотків з них, відвідують українські школи. Чому емігранти не ведуть дітей до українських шкіл?

– Багато з них соромляться свого українства, це комплекс меншовартості. Тут спрацьовує суб’єктивний чи об’єктивний досвід попередніх кривд, мовляв, мої біди пов’язані з моєю українською належністю, тому я знімаю вишиванку і стаю італійкою, полькою чи француженкою. Там мені вигідніше, я себе відрізаю від мого минулого, ілюзорно вважаю, що саме це відречення буде для мене джерелом щастя та спокою.

Мої батьки вибрали свідомо іншу опцію: повна участь в американському суспільстві при зберіганні української ідентичності. Це те, про що часто говорить Блаженніший Святослав – інтеграція без асиміляції.

Ми вдома говорили виключно українською мовою, мама у 1960-х роках робила неймовірні зусилля в США купувати еміграційні та радянські дитячі книжки. Тоді засоби зберігання мови були значно скромнішими. Але була воля, пошана до старших, авторитет до батьків.

Сьогодні дорослі і діти кажуть: я хочу, чому я не можу? Бажання приємного – це є критерієм, ми не думаємо, що ми повинні робити, наше «его» багато чого визначає. Я дуже збагачений тим, що знав з дитинства англійську та українську мову й історію (ходив до суботньої школи). Очевидно, у батьків була здорова педагогіка, яка змогла це поєднати.

– Сучасну міграцію українців віком 24-35 років часом називають інтелектуальною, бо багато хто «їде учитися, щоб там зачіпитися». Хоча насправді переважна частина виконують таки некваліфіковану працю, і на чужині теж буває скрутно, бо далеко не завжди євродиплом гарантує роботу за фахом. То чому ж тоді обирають шлях неповернення?

– Людьми керує певність суспільства, де закон є законом для всіх, де працює система і корупція не є такою поширеною у всіх сферах суспільства. Люди хочуть спокою. Боротися із ЖЕКами та іншими інстанціями в Україні виснажливо, система охорони здоров’я ненадійна. Щоправда, деякі речі в Україні можна зробити і швидше, оминаючи бюрократичні перепони, які є в західних країнах.

Та спрцьовує той чинник, що люди не вірять у майбутнє України. Може, сьогодні і є робота, але триває війна, є такий агресор, є нестабільність в політиці, тож, питання довіри-недовіри ключове.

– Чи церква якимось чином провадить роботу для повернення людей на батьківщину?

– В індивідуальному плані під час духовного проводу можуть бути

поради повернутися до своєї дружини або чоловіка, чи до дітей, але загальної політики ні я, ні наша єпархія не проводить. Думаю, це не дасть плодів. 20 років тому в Римі були такі спроби, але виявилися непродуктивними. У резолюції нинішнього Форуму ми запропонували не ставити стигматизації, не заплямовувати мігрантів.

Беручи до уваги соціально-економічні, політичні та мілітарні події в Україні, міграція – це зрозуміла річ. І моралізувати на цю тему, що, мовляв, ви помиляєтеся чи ви зрадники – це неефективно. Слід аргументувати все конкретними фактами. Якщо для духовного добра людини це корисно, то відповідно до того ми, душпастирі, і радимо людям.

– Проблема еміграції молоді дуже гостро стоїть і в Італії, на Сицилії є приказка «chi esce, riesce» (дослівно: хто виїздить, тому вдається реалізуватися), в Україні, навпаки, кажуть «де народився, там знадобився». Якого постулату дотримуєтеся Ви особисто, і що б Ви порадили нині київському студенту, котрий намірився шукати фортуну де-інде в чужих краях?

– Мені довелося жити у восьми країнах, два-три рази на тиждень я перетинаю якийсь кордон. Мій приклад трохи нестандартний. Та я би порадив наступне: треба любити людей там, де ти є.

Я не прихильник ні «за», ні «проти» переїзду. Та хотів би наголосити, що факт переїзду не робить людину щасливою. Треба жити відповідно до духовних цінностей, де б ти не був. Є люди малозабезпечені, але вони щасливі, бо у їхньому серці живе Бог, вони люблять людей, і вони щасливіші за олігархів.

З віком людина розуміє мудрість, що найважливіші аспекти щастя, це є внутрішній світ. Можливо, ти був чимось травмований у минулому, тоді працюй над своїм зціленням, шукай шляхів, щоб знайти мир і радість у душі та на серці. Це можна зробити в Києві, у Римі чи десь в Африці.

Найсумніше, коли людина мандрує, шукає десь ззовні чогось, що насправді треба знайти у своєму серці.