(Рубрика «Точка зору»)
25–30 вересня в Одесі відбувся 4-й міжнародний літературний фестиваль. Літфестів такого рівня в Україні проводиться всього декілька (дві третини письменників – іноземці з 14 країн). На півдні України – це взагалі єдиний літературний фестиваль. Організовує його Міністерство закордонних справ Німеччини, аби сприяти кращому пізнанню України та Європи.
Я не був в Одесі вже чотири роки, тому з вдячністю погодився побачити місто, яке щоліта відвідував протягом тривалого часу. Найбільше в моїй пам’яті зафіксувалася Одеса 2013 і 2014 років. Це були наче зовсім різні світи.
Передмайданне мільйонне місто із десятком антиукраїнських телеканалів, із автівками, завішаними колорадськими стрічками, з білбордами і гаслами за російську мову та Партію регіонів, з українофобською владою, яка пресувала українські організації та активістів, відмовляла у фінансуванні єдиній україномовній газеті, переводила українські школи в режим двомовних, аби знову відкривати там російські класи. Україномовна людина почувалася в такій Одесі як на ворожій території. З такого міста хотілося якнайшвидше втекти.
Зовсім іншою постала Одеса через рік – у серпні 2014 року, найгарячішого літа бойових дій на Донбасі. Сепаратистські стрічки мов язиком злизало, як і російські гасла. Зате синьо-жовтими прапорами було обмаяне ціле місто. Їх чіпляли не тільки на балкони, але навіть на дерева. Відчувалося, що в країні йде війна, і Одеса однозначно визначилася, на чиєму вона боці.
Велику роль у тому, що події не набули тут таких катастрофічних наслідків, як на Донбасі, зіграло те, що напередодні Майдану Янукович позвільняв найбільших тутешніх українофобів: мера Одеси О. Костусєва і «губернатора» Е. Матвійчука, а лідера шовіністичної організації «Родіна» І. Маркова навіть посадив до буцегарні.
Таким чином одеська влада вступила в Революцію гідності обезголовлена: ніхто не наважувався на рішучі кроки. І в цьому був порятунок Одеси, бо нікому було очолити сепаратистський заколот. А події 2 травня продемонстрували, що українських патріотів тут значно більше за російських. Після цієї трагедії, що стала піком протистояння, пристрасті поступово спали: стало зрозуміло, що Одеса вибирає Україну.
Тож приїзд після чотирьохлітньої перерви давав можливість подивитися на ситуацію в розвитку. Власні враження та розмови зі знайомими одеситами додали оптимізму. Чотири роки гібридної війни з Росією тільки укріпили нехіть до неї.
Україноцентичний прагматизм
Одеса мислить прагматично. Це давнє портове місто, звикле до різномаїття торгових шляхів, націй, культур, релігій, до відкритості світу, тому російська ізоляція, антизахідна риторика путінського режиму та міжнародні санкції проти Кремля – все це засадничо розмиває позитивний імідж Москви, так дбайливо плеканий місцевою російською п’ятою колоною. Одесит хоче почуватися громадянином планети, а не обгорнутого дротом «русского мира».
Як висловився письменник та викладач історії Одеського університету Віктор Савченко, «бути «ватником» тут не модно». «Русский мир» асоціюється з відсталістю, а не прогресом. Тому шлях України в Європу – це вибір і одеситів. З Україною їм краще, ніж із Росією навіть на рівні прагматичному. (Мовчимо за всі інші чинники – родинний чи національний).
Після 2014 року Одеса усвідомила себе частиною Української держави. Саме держави, а не нації. Тут патріотизм будується не на національному почутті, а на громадянському. За національним складом в Одесі проживає дві третини українців і третина – росіян. Представники всіх інших народів складають лише один відсоток. Однак цих 67% українців за довгі десятиліття великою мірою зрусифіковані. Українська мова в Одесі все ще рідкість, хоча до україномовних класів пішло цього року понад 80% маленьких одеситів. Процеси йдуть, і потреба знати державну мову вже не викликає дискусії.
Проросійські організації, на які так багата була домайданна Одеса, що за нею закріпилася слава антиукраїнського міста №1, нині не помітні. Зникли україножерські виступи на телебаченні та в пресі, одіозні активісти поховалися по кутках, а то і повтікали. Одеському меру Геннадію Труханову, колишньому «регіоналу», нині не до великої політики, дай, Боже, втриматися за крісло міського голови. У владній вертикалі відвертих прихильників «русского мира» нині не помітно.
Двома потужними проросійськими фігурами залишаються Сергій Ківалов та митрополит Агафангел.
Перший, уродженець Молдови, уславився як голова ЦВК скандальними президентськими виборами 2004 року, що привели до Помаранчевою революції та прізвиська «Підрахуй». Нині він – президент національного університету «Одеська юридична академія», має свою пресу, телеканал. Саме «регіонал» Ківалов був серед авторів скандального мовного закону 2012 року, що спричинив великі протести серед громадськості.
Московський патріархат завжди був оплотом найбільш шовіністичних сил на Одещині. Це пов’язують із постаттю одеського митрополита Агафангела (Саввіна), уродженця Росії, якому нещодавно виповнилося 80 років.
Антиукраїнська риторика – характерна риса тутешніх священнослужителів московського підпорядкування. Під час війни ці голоси притишилися, хоча навряд чи замовкли.
Процеси визнання української автокефалії Константинополем змусять їх невдовзі знову підняти голос. Це зручний легальний привід для активізації всієї п’ятої колони. Боротьба за «істинну віру» – це, можливо, стане їхнім останнім потужним виступом. В Одесі це буде бій на останній барикаді. І якщо народ їх не підтримає, то тутешній «русский мир» повільно танутиме, поступово сходячи на маргінес.
Два варіанти розвитку подій: коли велика частка парафій відійде до автокефальної української церкви, або коли зміни будуть незначні, все-одно послаблюватимуть московську церкву. Адже вона перестане бути «державною» і бажаною. Як і у випадку з молоддю, суспільний розвиток тут не зупинити. Нове покоління виростає без радянської матриці в голові, що Москва – столиця світу.
Враження з Одеси вселяють оптимізм: хоч вона і не заговорила поки що українською, але стає дедалі більш україноцентричною. Головне тут вибрати правильний темп: не зупинятися в національному розвитку, але й не прискорювати заданий темп. Розвиток має бути еволюційний і поступовий, аби дія не викликала протидію.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
