(Рубрика «Точка зору»)
Уся історія держав із переважно православним населенням засвідчує, що держава не може бути байдужою до церковних подій на своїй території. Здебільшого православні за складом свого електорату країни прагнуть добитися того, щоб церковний центр розташовувався в межах їхніх національних держав, доволі нервово ставлячись до іноземних церковних юрисдикцій. Адже такі юрисдикції можуть створювати безліч політичних, національних і культурних проблем. Усе це повною мірою за 27 років незалежності відчула на собі Україна, дедалі більше розуміючи суттєвий зв’язок незалежності державної і церковної.
Об’єктивно автокефалія посилює державу, а відсутність її послаблює, роблячи відкритою для всіляких провокацій, маніпуляцій настроями громадян, перетворюючи церкву на засіб досягнення політичних цілей в інтересах іноземних структур. Ось чому керівництво України розпочало переговори з питання автокефалії української церкви із Вселенським патріархатом.
Реакція проросійських сил в Україні
Як і варто було очікувати, ці дії офіційного Києва викликали несамовито негативну реакцію проросійських сил в Україні.
Колишній громадянин Росії, а нині нардеп і один з найбільш впливових діячів Московського патріархату на українських теренах Вадим Новінський пригрозив «громадянською війною» в разі надання Україні томосу про автокефалію церкви. Політолог Мішин (раніше працював у РНБО) на телеканалі «ZIK» дуже зловтішався тим, що, на його думку, Україна томосу не отримає. Він також оголосив, що українська автокефалія суперечить європейським правилам і порушує релігійну свободу, бо в Європі нібито держава абсолютно далека від будь-яких церковних проблем. А співробітник МЗС України часів Януковича пан Волошин, погрожуючи, як і Новінський, «громадською війною», розповідав про цілковите невтручання держави в церковні справи на Заході. Волошин з пафосом запитував: чому конфлікти православних церков намагаються «розрулювати» політики?
Відповідь тут проста. Тому, що це не конфлікт церков, це конфлікт держав. Невизнання автокефалії української православної церкви – то є специфічна форма боротьби проти державної незалежності України. В цьому протистоянні 1% релігії і 99% політики.
Патріарх РПЦ був номенклатурою політбюро ЦК КПСС
Прихильники Москви свідомо «забувають», що Російська православна церква (РПЦ) від першого дня її існування перебувала під контролем світської влади (традиції візантійського цезарепапизму – домінування світської влади над церковною), слово великого князя чи царя могло переважити думку церковного собору. За Петра І РПЦ перебувала під управлінням Священного синоду, фактично міністерства у справах церкви (тут далися взнаки особисті симпатії імператора до устрою протестантських церков та їхньої моделі взаємин із державою). Першою і останньою спробою унезалежнення РПЦ (якщо не рахувати спроби патріарха Никона в XVII столітті) був демарш патріарха Тихона у часи революції, який засудив безбожну більшовицьку владу. Невдовзі РПЦ розгромили, а потім взяли під жорсткий чекістсько-партійний контроль: патріарх РПЦ був номенклатурою політбюро ЦК КПСС, уся церква перебувала під постійним наглядом партії і КҐБ. Як стверджує патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет, в СРСР жодного єпископа не можно було висвятити без згоди КҐБ.
Путін особисто керував
По суті нічого не змінилося в Росії в наші дні. РПЦ і державна влада – дві сторони однієї медалі.
А президент Путін особисто керував спецоперацією з об’єднання Російської зарубіжної православної церкви (РЗПЦ) з Московським патріархатом і досягнув великого успіху, зумівши об’єднати чекістів із нащадками антикомуністів-білогвардійців.
Автокефалізації православного світу
Разом із тим практично всі процеси автокефалізації православного світу відбувалися за активної участі відповідних держав. Там чітко розуміли надзвичайну державну вагу церковної автокефалії для ствердження нової самостійної країни. Приміром, щойно Греція набула незалежності, як вона проголосила автокефалію, відділившись від етнічно «свого» Константинопольського патріархату і створивши окрему Елладську православну церкву. Аналогічні процеси відбувалися в Болгарії, Румунії, Албанії, Сербії і так далі. Нині уряди Чорногорії і Македонії докладають неабияких зусиль для, в першому випадку, відновлення, а в другому запровадження автокефалії, щоб вийти з під церковної влади сербського Белграда та остаточно закінчити історичний етап, пов’язаний з сербсько-югославською імперською гегемонією на Балканах. У православному світі уявлення деяких «експертів» України про дистанцію між церквою і державою не витримують критики.
Держава і церква. Досвід європейських країн
Заяви антиавтокефалістів про «західні зразки» секуляризації як приклад і зразок для України є з одного боку спекуляцією на невігластві широкого загалу, а з іншого банальною антиавтокефальною маніпуляцією.
Можна скільки завгодно кричати про «абсолютну прірву» між церквою і державою за Заході, проте реальні факти це спростовують і роблять дії української влади в сфері церковної політики законними і традиційними.
Тим, хто розповідає казки про абсолютне невтручання світських структур у церковне життя в західних країнах, варто було б згадати, що главою Англіканської церкви є король Британії (чи королева). Він (чи вона) є главою церкви лише тому, що є главою держави. Погляньмо на церкви таких цілком сучасних європейських демократичних держав, як Данія, Швеція, Норвегія і Фінляндія. В Данії є державна церква (це її офіційний статус), що називається Данська народна церква (ДНЦ). Главою ДНЦ є королева Данії. Безпосередньо церквою керує міністерство у справах церкви. Священики ДНЦ є державними службовцями і призначаються урядом. Члени церкви (віряни) сплачуть спеціальний церковний податок.
Державною є також шведська церква, її вища адміністративна влада – уряд Швеції. Єпископів призначає державна влада. Закони щодо церкви ухвалюються риксдагом (парламентом) і не потребують схвалення церковним собором. Церковний податок сплачують усі, тільки ті, хто не є вірянами церкви, сплачують 30% від його суми. Шведська церква фінансується з державного бюджету.
Фінська церква також є державною. Її єпископи призначаюся президентом. Видатки компенсуються з державного бюджету та за рахунок церковного податку, який стягується тільки з членів церкви.
Державною є і Норвезька євангелічно-лютеранська церква. Глава церкви – король Норвегії. Церквою керує міністерство у справах освіти й церкви. Священики перебувають на службі держави й отримують від неї зарплати.
Це національна безпека України
Епізодичне ж втручання української влади в державно-церковні справи пов’язане з питаннями національної безпеки України і є, як ми бачимо, абсолютно мінімальним у порівняні з ситуацією низки європейських країн.
А велика міждержавна битва за томос уже відбувається і може затягнутися, враховуючи, зокрема, вплив Кремля на турецького президента Ердогана, який може натиснути на Вселенський патріархат, а також великий арсенал методів російських спецслужб. Однак, автокефалія української церкви диктується логікою історії і це головне.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Незалежна церква – останній елемент істинної незалежності України
Томос для України: потрійна поразка Кремля
Томос для України і розбите корито патріарха РПЦ Кирила
Філарет: після отримання Україною томосу історія російської церкви починатиметься з XV століття
Вселенський патріарх: кінцева ціль – дарувати українській церкві автокефалію
