Леся Хомко – медик за освітою, з перших днів Революції Гідності допомагала медикам Майдану; з початком російської агресії проти України допомагає оборонцям України, заснувала у Чернівцях, де мешкає, громадську організацію «Медично-координаційний центр допомоги військовим». У розмові з Радіо Свобода Леся Хомко згадує найбільш світлі і найбільш трагічні моменти своєї волонтерської діяльності.
Пам’ятаю, як приїжджала до Києва, йшла на Майдан, брала у Будинку профспілок ліки і допізна розносила їх по барикадах
– У мене доволі звичайна, сказати б, волонтерська біографія: допомога медичній службі Майдану, збір у Чернівцях медикаментів і теплих речей та перевезення їх до Києва. Пам’ятаю, як приїжджала до Києва, йшла на Майдан, брала у Будинку профспілок ліки і допізна розносила їх по барикадах. Повертаюсь до Чернівців і йду на нічні чергування у нашу, майданівську медчастину, яка розміщалась у будівлі Чернівецької обласної ради. Коли у середмісті Києва вбивали Небесну Сотню, я була у Чернівцях, де громадські активісти проводили потужні мітинги на підтримку Революції Гідності і продовжували збирати теплі речі і медикаменти.
– Чи змінився Ваш волонтерський «профіль» з початком воєнних дій на сході?
Я не могла уявити, як можна вдома спокійно пити каву, коли на сході країни б’ються з ворогом наші бійці
– Я маю медичну освіту, мені зрозумілі медичні проблеми, тож у першу чергу я надалі збирала і передавала (і дотепер цим займаюсь) медикаменти на передову, а також, у різний час і для різних підрозділів – теплий одяг, тепловізори, оптичні прилади, пальне для машин тощо. Ми з волонтерами також ставили благодійні скриньки у супермаркетах Чернівців – на початку війни ми за підтримки бізнесменів та допомоги пересічних чернівчан збирали за день до 150 тисяч гривень! Взагалі, війна стала особистою трагедією для мене: я не могла уявити, як можна вдома спокійно пити каву, коли на сході країни б’ються з ворогом наші бійці. Ми сидимо у теплому приміщенні, у комфорті – а вони у тих окопах і бліндажах взимку мерзнуть.
– Коли з’явилась ідея придбати для бійців машину швидкої допомоги?
Коли була придбана і привезена в Україну перша наша «швидка», з’ясувалось, що розмитнити і забрати її з Києва чи не складніше, ніж її купити
– Ця ідея спала на думку на початку воєнних дій, коли військові та волонтери просили допомогти з медикаментами та шукали можливості оперативного вивезення поранених. Мова іде не про звичайну «швидку», а про реанімобіль. Я спробувала «закрити» це питання, звернувшись по допомогу до «світу широкого». Досі згадую, що коли була придбана і привезена в Україну перша наша «швидка», з’ясувалось, що розмитнити і забрати її з Києва чи не складніше, ніж її купити. Коли нарешті ця процедура закінчилась, «швидку» забрали «кіборги» і вона поїхала у 93 бригаду. Пізніше я з’ясувала, що за журналом обліку наша «швидка» за рік перевезла близько двохсот поранених!
– Все-таки, хто допоміг Вам придбати «швидку»?
Персонал міської лікарні міста Фастів для покупки «швидкої» передав 150 тисяч гривень. Уявіть: це невелике місто, у лікарів там невеликі зарплати, але вони не лишились осторонь
– На цю машину (це кінець 2014 року) кошти збирали справді «усім світом»: чернівецькі бізнесмени, студенти і викладачі Чернівецького медуніверситету (вони зібрали понад 2 тисячі доларів), а персонал міської лікарні на Фастівській для покупки «швидкої» передав 150 тисяч гривень. Наша команда придбала ще 27 різних машин, вони всі у доброму стані і служать нашим медикам на передовій.
– Чи маєте Ви зворотній зв’язок з тими, кому допомагаєте?
– Звісно! Наша команда працює з тими, кому потрібна допомога і хто до нас звертається. Тож ми працюємо з конкретними воїнами. Які служать у конкретних підрозділах. Вони завше повідомляють, коли отримують допомогу, і часто мені пишуть: «Ви наша мама», «ми Вас любимо». Одного разу написав мені боєць з Чернівців, хлопець – сирота, нема кому про нього подбати. Зібрала я йому посилку з різними корисними речами і у відповідь отримала неймовірно теплого листа.
– Ви розповідаєте про світлі моменти волонтерства. А чи були моменти трагічні?
– Так, на превеликий жаль. Воїн із Закарпаття з позивним «Оса» (командир роти 93 бригади Володимир Цірик – ред.) загинув буквально через три дні після нашого з ним спілкування. І ми везли його додому в містечко Угля разом з його побратимами. Везли загиблого воїна, і всі 51 кілометр шляху від траси до рідного його села, через усі села, що ми проїхали – вздовж дороги горіли свічки. Пізніше земляки «Оси» разом з волонтерами придбали машину, намалювали на ній осу і назвали на честь загиблого бійця «Осою».
Мені місцеві мешканці казали, що це така традиція у них – зустрічати так загиблих воїнів.
– Які маєте плани на перспективу?
– Ремонтуємо машини для одного з військових підрозділів, що його бійці боронять Україну на сході. У мальовничому місці Буковини, селищі Добринівці, мріємо створити табір для патріотичного виховання юнацтва. Чому Добриніців? Тому що поблизу цього села, в однойменному урочищі у 1944 році енкаведісти розстріляли близько ста музикантів оркестру воїнів УПА. І минулого року на Покрову у Добринівці ми вшанували пам’ять загиблих там воїнів УПА, тож сподіваюся, що з часом ми реалізуємо нашу ідею з молодіжним табором.
