Її в селищі Солоному на Дніпропетровщині знають майже всі, а особливо діти. Валентині Демченко – 88 років. Колись вона заснувала в селі кілька гуртків, а згодом і дитячий театр «Ключик добра», який скоро святкуватиме своє 30-річчя. Власної постійної сцени діти театру вже не мають, Будинок культури – в аварійному стані. Чому Валентина Демченко, попри труднощі, не покидає роботу над дитячим театром у невеликому селищі, що її заряджає та як самій вдається мотивувати інших – про це режисерка з 30-річним досвідом розповіла Радіо Свобода.
Селище Солоне, Дніпропетровщина, прохолодний ранок.
Із 88-річною Валентиною Демченко зустрічаємося за чашкою чаю у неї вдома – в колоритній квартирі зі старими сервізами, вишивками з різних областей та незліченною кількістю книг, сценаріїв і нот. Жінка в гарному гуморі, здається, готова вийти на сцену просто зараз. Днями її виписали з лікарні, та на проблеми зі здоров’ям вона скаржиться рідко. «Працювати до сьомого поту» – це не просто слова, а стиль її життя.
Мене запрошували працювати до Чернівецької філармонії, та я відмовилася, бо мені краще працюється в селі, з простими людьми
– Із дитинства у мене була велика жага – бути артисткою. Після закінчення культурного технікуму в Дніпропетровську я поїхала працювати на Західну Україну. Там працювала в Будинках культури на Івано-Франківщині, потім у Чернівецькій області. На Заході набиралася досвіду, який потім також і привезла на маленьку батьківщину. Мене запрошували працювати до Чернівецької філармонії, та я відмовилася, бо мені краще працюється в селі, з простими людьми.
Коли повернулася, то відкрила кілька гуртків: драматичний, ляльковий, народні та бальні танці. На той час, у 1962 році, тут нічого не було. Я відкривала перші культурні гуртки у селі і постійно возила дітей на конкурси, фестивалі, аби показати їхні уміння й справжні таланти. Не можна, щоб діти в селах просто так сиділи без занять і не розвивалися.
Нашому дитячому театру «Ключик добра» – майже 30 років, а загалом я з культурою разом вже 60 років
В культурі працювати було нелегко, тим більше, що стосується фінансів. У мене було двоє дітей – і довелося піти в торгівлю, щоб якось прожити. Та без культури, звісно, я жити не могла – це справа мого життя, тому згодом я пішла в школу і отримала там години драматичного гуртка. Відтак нашому дитячому театру «Ключик добра» – майже 30 років, а загалом я з культурою разом вже 60 років.
У 2007 році ми отримали звання «зразкового» театру, яке підтверджуємо і до нині, а на жодному з конкурсів ми не посідали нижче від третього місця. І я пишаюся тим, що які обставини нас би не спіткали, ми все одно працюємо і до нині.
Наш театр починався нелегко, ми працювали в школі, де не було декорацій, костюмів тощо
Наш театр починався нелегко, ми працювали в школі, де не було декорацій, костюмів тощо. Ми з художником намалювали фон для сцени у вигляді лісу фарбами для підлоги, він був дуже важкий і ледве тримався, але це була наша перша декорація.
Усі костюми я шила сама, бо в батьків не було на це грошей, я вкладала в це свої кошти. Ми розширювалися та перейшли працювати в Будинок культури, там вже я шукала спонсорів для наших вистав.
В Будинку культури протікав дах, а зараз він взагалі зачинений, є аварійна небезпека
За час роботи у нас назбиралася чималенька гримерка з костюмами, прикрасами, цілий склад декорацій, та велика частина з них вже зіпсовані – в Будинку культури протікав дах, а зараз він взагалі зачинений, є аварійна небезпека.
Ми дуже хотіли б відзначити 30-річчя нашого театру на великій сцені, але її в Солоному, на жаль, вже немає. А щодо фінансування, то за 25 років ми отримали 100 гривень від директора БК і все – ні копійки від держави, лише спонсорські кошти.
Діти на репетиціях вчаться пластиці, вивчають мову, щоб українська була чиста, вчу їх артистизму, щоб дитина, навіть якщо просто виходить на сцену і стоїть, щоб це була гра! Багато дітей приходять до нас закоплексованими, а потім розкриваються, як квіточки, почуваються вільно, сміливо, стають більш відвертими, розвивають музичний слух.
Із дітьми я себе почуваю як на крилах, діти мене підтримують. Це все тому, що я працюю із задоволенням
Багато дітей пройшло через наш театр, але багато молоді виїжджає з сільської місцевості після закінчення школи, тому й наш театр теж покидають. Хоча є діти, які працювали з нами, а тепер вони ведучі або й самі ведуть гуртки.
Без цієї роботи я просто не можу, люблю працювати з дітьми та з культурою. Коли є свята, три, чотири дні вихідних, то я не знаю, куди себе подіти. Часто запрошую на вихідні дітей до себе в гості на чаювання, а водночас і працюємо над вимовою чи готуємо сценарій нової вистави. Коли я працюю, то забуваю про свій вік, про те, що у мене болить. Із дітьми я себе почуваю як на крилах, діти мене підтримують. Це все тому, що я працюю із задоволенням.
