Фільм про один із найвідоміших фестивалів України «ГогольFest» представили на Одеському міжнародному кінофестивалі. Прем’єра фільму «Гоголь Док» відбулася в рамках «Національної конкурсної програми: повний метр», стрічка змагається із іншими художніми і документальними фільмами українських режисерів. Це третій документальний фільм режисера Аліси Павловської. В інтерв’ю Радіо Свобода вона розповіла, коли сама відчула міцну енергетику майбутнього фільму, як їм вдалося розчинитися у фестивалі і непомітно знімати підготовку до події і про що буде знімати далі.
– Ви знімали фільм у 2016 році. Тоді ще не було відомо, що наступний рік стане для київського «ГогольFest» останнім. Навесні цього року він пройшов у Маріуполі, восени має відбутися у Вінниці. Чи не відчувалася втомленість уже в 2016 році?
– Вона відчувалася на фізичному рівні, тому що люди працювали з останніх сил, були в передсмертному стані майже. Кожного року говорили, що саме цей фестиваль буде останнім, тому серйозно ніхто не ставився до цього. В цьому році я не поїхала на фестиваль у Маріуполь, де він проходив, а ось в 2017 році була там на арт-сквоті.
– І минулого року ви записали думки Влада Троїцького, якими закінчується фільм?
– Так, ми кілька разів зустрічалися із Владом, записували закадровий голос.
– Чи довго тривав пост-продакшн?
– Це була найважча стадія монтажу. В нас залишилося матеріалу на цілий серіал, фільм можна було змонтувати взагалі як хотілося.
– Ви у фільмі передаєте атмосферу справжнього фестивалю, такої безкінечної творчості. Як ви планували це зробити спочатку, як зробили в кінцевому варіанті фільму?
– Атмосферу нам би вдалося передати, що б не робили. Одна з локацій зйомок – це склад, нібито технічна складова фестивалю. Влад – це творча складова фестивалю. І мені подобається цей контраст – між творчістю і тим, наскільки важко з технічної сторони все створити. Для мене це величезна метафора того, як виробляється кіно, як працює малобюджетний кінематограф.
Наприклад, мій попередній фільм «П’ята терапія» робився приблизно так само – люди працювали зі всіх своїх сил, працювали за ідею. І ти питаєш себе, як питає Влад у цьому фільмі, «чи є в тебе право взагалі на такі довгі дистанції в роботі». Тому що люди, як і я сама, платять за це власним здоров’ям.
У фільмі «Гоголь Док» один з головних героїв – Євген Баль, головний інженер фестивалю. Його телефон постійно дзвонить, він їздить на велосипеді, який символізує постійний рух, це колесо сансари. І я добре знаю це відчуття, коли ти все на собі тягнеш.
– Тобто ви показали дві сторони фестивалю – магічну атмосферу і важку технічну роботу за кадром.
– Моя початкова ідея полягала у тому, що у кожній людині є сильна творча складова. І Євген, у якого немає часу навіть випити чаю увечері, все одно працює над своїм «струномобілем». І показати цей пристрій людям зі сцени дуже важливо для нього. Я хотіла показати, що людина може не спати, може не їсти, але все одно буде творити.
– Чи змінила робота над фільмом ваше ставлення до фестивалю? Мабуть, ви краще зрозуміли «ГогольFest»?
– Справа в тому, що в мене не було ніякого ставлення до нього. Я тільки одного разу випадково потрапила на відкриття одного з фестивалів. Було феєрично і дуже красиво, але це був єдиний епізод у моєму житті. Круто, що в мене не було ніякого уявлення про «ГогольFest», що це був стрибок у нікуди. Фестиваль залишив складні враження, але найголовніше – це можливість творити для людей, які цього прагнуть.
У Влада взагалі було чотири постановки того року – він одночасно працював із «Новою оперою», над «Вавилоном», над виступом Dach Daughters з цирковими артистами, над спектаклем «…але вітер…» і над церемонією відкриття. Він приїжджав і по 3–4 години займався із кожною творчою групою, а паралельно усі до нього зверталися по усіх питаннях про фестиваль. І він залишався абсолютно спокійним. Це дуже круто.
– Чи не з’явилося у вас бажання пошукати себе у сучасному мистецтві?
– Я взагалі-то не дуже його люблю (сміється). На арт-сквот «ГогольFest» у 2017 році я приїжджала разом зі своїм хлопцем. Він там допомагав Владу із технічними питаннями, а я доглядала за нашим собакою. Це, мабуть, також форма сучасного мистецтва (сміється)?
– Можете розповісти про вашого героя, який постійно на складі працює? Він малює, виступає із якимись провокативними заявами, розповідає якісь неочікувані речі.
– Це Олексій Леонов, київський художник і дуже суперечлива особистість. Для мене він класичний персонаж у будь-якому творчому процесі. Такий «олексій леонов» є завжди – і на зйомках фільму, і на виставці, і, мабуть, на одеському кінофестивалі можна знайти такого. Але він дуже крутий художник. Він електрик і «права рука» Євгена Баля.
– Як вам і вашим операторам вдалося стати непомітними під час зйомок, розчинитися у фестивалі? Ви казали, що через рік після зйомок довелося знайомитися по другому разу.
– Ми працювали там два місяці. Мабуть, група в нас була така, непомітна. Вважаю, що треба не управляти реальністю, а спостерігати за нею. Наприклад, на складі камера стояла цілодобово. Інколи вона працювала, інколи – ні, і ніхто не знав, коли вона знімає. Оператор спілкувався із учасниками фестивалю, ходив із ними на перекури.
Ну, і взагалі було багато операторів, фотографів і волонтерів. Про фестиваль «ГогольFest» постійно щось знімають, але, наскільки я знаю, ми нібито єдині, хто зробив фільм до кінця. І я думаю, що Владові Троїцькому це приємно (під час презентації фільму організатори повідомили, що Троїцький не приїхав на прем’єру через велику завантаженість в Києві – ред.).
– Ви би хотіли зняти схожий фільм про інший фестиваль?
– Я, чесно кажучи, не обираю тему спеціально. Я просто дуже відкрита для світу, чекаю своєї теми, і в якійсь момент мене «накриває». І ось «ГогольFest» мене колись «накрив». Я навіть боялася раціональної сторони цього проекту. Ці зйомки ми організовували із продюсером, а я зазвичай їх не організовую спеціально, просто знімаю. Наприклад, зараз я роблю документальний фільм про одеського художника Геннадія Подвойського, який помер в лютому цього року.
– Чи був момент, коли ви відчули, що фільм про «ГогольFest» буде сильним? Під час зйомок, чи монтажу, чи запису інтерв’ю?
– Скоріше, в мене було відчуття, що все горить (сміється). Я дуже самокритична, ба більш, об’єм матеріалу був величезний, відповідальність перед Троїцьким і іншими героями була величезна, і треба було зробити фільм якісно.
Хоча, знаєте, я зараз пригадала таке відчуття. Це було під час зйомок опери «Вавилон». Ми знімали його з п’яти камер, я була під сценою і знімали великі плани. І мене це просто вдарило, пробрало до самої глибини душі. Навіть зараз, коли я сиділа в залі і дивилася фільм, мене це відчуття знову «накрило». І коли я знімала, то відчула, що у фільмі буде дуже сильна енергетика.
