Тетяна Байбак
21 липня минає 112-а річниця народження поетеси та діячки ОУН Олени Теліги. Вона пройшла шлях від російського середовища та культури до українського націоналізму, зробила свій вибір і залишалася непохитною в переконаннях. Відомою читачам свого часу вона стала завдяки випадку, так само випадок змусив її усвідомити себе як українку, із чоловіком зустрілася вона також випадково, проте зовсім не випадковою була її смерть. Поетесу розстріляли німецькі окупанти в Бабиному Яру 1942 року. Радіо Свобода розповідає про нелегкий шлях Олени Теліги.
(Вшанування пам’яті члена ОУН Олени Теліги у 2017 році)
«Хліб для мене був мрією»
Перші роки свого життя Олена провела в Росії – в Московській області, згодом – у Петербурзі. Дівчину виховували серед російської культури, навчали російської, німецької, французької мов, а української вона не знала. 1917 року сім’я перебирається в Україну. Згодом батько виїжджає з урядом УНР до Тарнова (Польща). Мати Олени залишається із двома дітьми. Поетеса згадувала, що хліб для неї був лише мрією, доводилося обмежуватися картоплею та пшеничним кулішем. Іноді, щоб роздобути продукти, доводилося обмінювати та продавати речі. Коли їй було 15 років, мати з дітьми вирішує перетнути кордон та дістатися до Тарнова. У Київ, який поетеса вважала своїм домом, вона повернеться нескоро.
Улас Самчук писав, що про цей переїзд Олена між друзями говорила так: «Я ж народжена у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна, і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише «в Європі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти… Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій «нікому не зрозумілій», як у нас звичайно казали, мові».
Добровільна українізація
Поступово Олена звикла до постійних дискусій про долю України та портретів Петлюри. Українською мовою ще вільно не говорила, проте працювала над цим. Олена згадувала про випадок, який змінив усе: «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»… «Мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала, чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» У цей момент Олена відчула себе українкою і після цього почала говорити лише українською мовою.
Вибір фаху став очевидним – українська мова та література. У той самий час у новому Українському високому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі, окрім Олени, навчалися Олег Ольжич, Юрій Дараган, Галина Мазуренко-Боголюбова. У такому оточенні до кінця формується україноцентрична свідомість поетеси.
«Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом»
Олену та Михайла об’єднала любов до музики та України. Познайомилися вони 1924 року на одному зі студентських концертів: Олена допомагала з організацією, а Михайло того вечора грав на бандурі та співав думи на сцені. Згодом пара почала разом ходити до танцювального гуртка. А 1926 року Олена із Шовгенової стала Телігою.
На шлюб приходили подивитися і чехи – їм було цікаво спостерігати за православним шлюбом, а першим танцем молодят став «козачок». Тему танців та музики часто можна побачити в поезії Олени: «Танґо» («І знов з’єднались в одну оману…»), «Козачок» («Кожний крок – сліпуча блискавиця…»), «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом».
Як згадувала її хороша знайома Галина Лащенко, Олена часом недочувала: «Цей дефект був малопомітний. І бувало це з нею не завжди, але головним чином після втоми. Цікаво, що так само часом недочував її брат Сергій». Але це не стало перешкодою для захоплення Олени музикою й танцями.
Випадок, який привів Телігу в літературу
Здивуванню Теліги не було меж, коли вона отримала лист від самого Донцова, який був для молоді справжнім кумиром. Виявилося, що хтось із друзів без відома відправив три вірші поетеси редакторові «Літературно-наукового вістника» Дмитрові Донцову.
Той надіслав лист із заувагами та порадами у відповідь і опублікував отримані вірші у «Вістнику». Уперше творчість Теліги могли побачити читачі – до того вона читала поезію лише в колі найближчих друзів.
«Не було грошей на марки»
Подружжя Теліг 1929 року переїжджає до Варшави, де залишається на десять років. Це були складні часи: Олені доводилося по декілька годин стояти перед кравцями в салоні, щоб заробити. У листі до своєї подруги Наталі Лівицької-Холодної вона розповідала: «Не писала я тобі з багатьох причин: чекала листа від тебе, не мала нічого нового і цікавого, мусила відписати багатьом на їх листи і… можеш не повірити, але це свята правда, не було грошей на марки!» Полячки дивувалися Олені, яка, не маючи дітей, не кидає Михайла через його низький заробіток, писала вона: «Ні, все ж таки ми, українки, значно щиріше і чистіше від них: одружуємося по коханню і не кидаємо своїх чоловіків із-за браку матеріяльних вигід. І не заздрю я нашим, що одружені з польками».
За Україну до кінця
Ще у Кракові Олена Теліга вступила до ОУН.
Після початку радянсько-німецької війни влітку 1941 року вона перебирається до України. У Києві жінка продовжила активну діяльність.
Почалися арешти, тому друзі просили Олену залишити місто і рятуватися, але вона відмовилася, бо, як казала сама, належала Києву. На чергову зустріч Спілки письменників Телігу просили не приходити через загрозу арештів. Олена відповіла на ці застереження: «Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця».
Найгірші прогнози справдилися: гестапо влаштувало засідку. Німці заявили, що ті, хто не належать до Спілки, можуть вийти. Михайло Теліга, який не був членом цієї організації, залишився поруч із своєю дружиною. Цього ж місяця в Бабиному Яру подружжя розстріляли.
Чутки про їхню загибель ширилися швидко, проте не всі довіряли почутому. Художник та поет Святослав Гординський згадував, що восени 1943-го хтось запевнив, що Олена Теліга перебуває в концентраційному таборі в Німеччині. Це дало друзям надію: «Ми почали снувати пляни, що робити, були теж навіть такі божевільні ідеї, як написати листа від кількох відомих українських літераторів до самого Гітлера, але й та нитка надії порвалася з тим, як ми почали докладніше розвідуватись про деталі її зникнення».
(Вшанування пам’яті члена ОУН Олени Теліги у 2016 році)
