(Рубрика «Точка зору»)
На середину липня столична міська влада підготувала черговий сюрприз киянам. Цього разу – у вигляді підвищення вартості проїзду у громадському транспорті. Спершу йшлося про те, що ця вартість зросте вдвічі, тепер же міський голова Віталій Кличко заявив, що підвищення стане дещо меншим: «Для тих, хто користується столичним транспортом регулярно [очевидно, має багаторазові проїзні на певний термін чи певне число поїздок – ред.], проїзд коштуватиме 6,50 грн у середньому». Всім іншим доведеться платити більше. Скажімо, вартість проїзду в метро становитиме 8 гривень. «І це все одно нижче його собівартості!» – наголосив мер української столиці. А для пільгових категорій киян проїзд поки що залишається безплатним.
Що ж, столична влада пішла шляхом найменшого опору. На жаль – проте і на щастя. Вона просто підвищила вартість проїзду, не затіявши докорінну реформу оплати на проїзд, включно з електронними квитками в автобусах, трамваях і тролейбусах, диверсифікованими залежно від відстані тарифами та монетизацією пільг. Реформу вкрай потрібну, про яку київська мерія веде мову вже понад 10 років, але абриси якої весь час малюють люди, що дуже давно не їздять (або взагалі в силу специфічних біографій ніколи не їздили) в комунальному транспорті, що спостерігають Київ і пересічних киян, зручно вмістившись на сидіннях «крутих» авто.
Ненаукова фантастика від столичної мерії
Свого часу «космічний мер» Леонід Черновецький затіяв експеримент. Він наказав обладнати кілька автобусів турнікетами, як у метро – мовляв, кидаєш жетон і заходиш. У перший же день експеримент скінчився: зайти і вийти у години «пік» виявилося неможливо. Ще грандіознішими були плани столичного градоначальника Олександра Попова: «Єдиний електронний квиток», повне скасування жетонів метро, безконтактні картки, квитки, що дозволятимуть їздити донесхочу всіма видами муніципального транспорту впродовж доби, термокомпостери тощо – і, як наслідок, зростання десь на чверть виручки від проїзду у транспорті. З цих новацій випробували було термокомпостери на лініях швидкісного трамваю, проте за пару тижнів вони вийшли з ладу (кожен вартував не менше місячної зарплати кондуктора-білетера), на тому все скінчилося. А невдовзі розпочалася Революція гідності, спрямована, поміж іншого, проти тотальної корумпованості та безвідповідальності влади (бо ж не таємниця, що за перераховані новації, у більшості непридатні до втілення, одержали чи мали одержати гарні кошти зі столичного бюджету афілійовані з владними структурами фірми).
Цього року речники київської мерії знову почали вести мову про радикальне реформування всієї системи громадського транспорту. Мовляв, повністю виводяться з обігу жетони на проїзд у метро (на деяких станціях їх справді вже не продають), запроваджуються – на додачу до існуючих електронних проїзних – електронні ж одноразові квитки, дані з яких зчитуватимуть якісь дуже «розумні» прилади, що використовуватимуться замість компостерів в автобусах, тролейбусах і трамваях. А пільговики отримуватимуть грошові компенсації на «картки киянина» чи на пенсійні рахунки замість безплатного проїзду. І ще: в муніципальному транспорті в результаті реформи можна буде заплатити за проїзд за допомогою звичайної банківської картки…
Нічого не скажеш: плани грандіозні. Тільки ж от проблема: а чи здійсненні вони? І чи продиктовані вони тверезими розрахунками, а чи прагненням дати заробити фірмам, як то кажуть, кума, свата, брата? Бо ж тільки налагодили, скажімо, продаж автоматами жетонів для проїзду в метро, тільки замінили на багатьох станціях турнікети – і знову все міняти? А воно ж щось коштує для бюджету, чи не так? Ну, а «розумні» пристрої в міському транспорті, які зніматимуть належні гроші з банківських карток, багаторазових електронних проїзних і «карток киянина»… Уявіть переповнені автобуси чи тролейбуси – а на більшості маршрутів вони переповнені й поза «годинами пік», бо рухомого складу, як визнає сама мерія, не вистачає, і – брутальна реальність – тільки один з двох чи трьох «розумних» пристроїв працює у другій половині дня, в інших – збій програми… Невже передавати для оплати проїзду свої банківські картки через десяток рук (адже білетерів-кондукторів заплановано скоротити)? Тільки за останні дні автор цих рядків двічі ставав свідком конфліктів у салонах автобусів – пасажири передавали водієві гроші (автобуси працювали без кондукторів), а назад поверталося недостатньо талонів чи здачі (одного разу передавали 20 гривень, іншого – 50 гривень). І десь по дорозі дещо «загубилося» (принаймні, такий висновок випливав із бурхливих діалогів між водіями та постраждалими). То чи знайдуться охочі передавати банківські картки й електронні проїзні з чималими сумами на них через руки десятків невідомого рівня чесності пасажирів? Адже в міському транспорті їздять різні персонажі, в тому числі й професійні злодії різного калібру…
А ще варто згадати, що той самий начебто вкрай збитковий «Київпастранс», якому підпорядковані автобуси, тролейбуси й трамваї столиці, обслуговує ще й 26 маршрутів «бусиками», маршрутними таксі, де з обліком плати за проїзд (кияни не дадуть збрехати) вельми складно, де крутяться великі суми готівки.
І взагалі: навряд чи в силу суми причин «розумні» пристрої для оплати проїзду діятимуть у столичному транспорті довше, ніж термокомпостери…
Реформи починаються з реформаторів
Отож столичній мерії, схоже, хтось підказав найкращий вихід. Який разом із тим за великим рахунком не вихід, бо реформи муніципального транспорту в Україні потрібні.
І не лише вони.
Власне, в описаній вище ситуації віддзеркалилося загальне лихо з реформами в Україні. Бо їх декларують і часом намагаються робити не так і не ті. Це – проблема всеукраїнська. Компетенція. Відповідальність. Некорумпованість. Патріотизм. Енергійність. Список якостей, потрібних дійсним реформаторам, можна продовжити. Й однією з головних таких якостей є залучення у те життя, яким живуть десятки мільйонів співгромадян реформаторів, не під час ритуальних «зустрічей з народом» чи подорожей столицею на «крутому» авто, а залучення повсякденне, глибинне, органічне. Зрозуміло, це ще не гарантія непідкупності та інтелектуальності, але все ж…
Згадаймо 1990-92 роки, коли серед депутатів усіх рівнів вистачало недавніх політзеків й інтелігентів у стоптаних черевиках; саме ті депутати зробили, мабуть, найбільше корисного для країни і для Києва. І в Польщі за рік перед тим постав уряд успішних реформаторів. То був уряд професорів і доцентів, недавніх дисидентів, профспілкових лідерів та чесних генералів, які їздили на польських «фіатах» і на метро, а з нерухомості мали хіба що квартири у міських багатоповерхівках та невеличкі котеджі у передмістях. Разом із тим це був уряд відповідальних діячів, які самовіддано працювали, на собі відчуваючи всі суспільні проблеми. Натомість сьогодні у Києві, схоже, всі високопоставлені чиновники та впливові депутати тримають дистанцію від «плебсу», тому й виникають в їхніх головах різні фантастичні проекти.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
