Коли ви заходите до собору Святої Софії в Києві, то ніби переноситесь у часі на тисячу років назад, у добу України-Руси. Зі стін храму, з мозаїк і фресок на вас дивляться очі християнських святих, за вами спостерігають із цікавістю представники княжої родини, а де-не-де на стінах собору можна прочитати стародавні графіті. А якщо легенько торкнутися стіни храму, ви відчуєте тепло, ніби спогади тих віддалених часів досі зберігають дихання мільйонів людей, які упродовж століть молились у стінах Святої Софії. А можливо, це тепло рук виробників цегли, чи то плінфи, з якої викладали церковні стіни.
У добу України-Руси майстри при побудові храмів використовували тоненькі і широкі пластини з глини, їх називали плінфою. Виготовляли цеглини у спеціальних дерев’яних формах, висушували 10–14 днів, а тоді випалювали у печах. Цеглини 10–12-го сторіччя науковці знайшли при археологічних дослідженнях на місці Десятинної церкви у Києві.
А фрагмент оригінальної кладки 11-го сторіччя можна побачити на стіні храму Святої Софії Київської.
Цеглини з Десятинної церкви мають товщину близько трьох сантиметрів, вони завширшки приблизно 30 на 30 сантиметрівВ’ячеслав Гайдук
Науковець Національного заповіднику «Софія Київська» В’ячеслав Гайдук розповів Радіо Свобода про особливості плінфи (цеглин) давніх київських храмів: «Цеглини з Десятинної церкви мають товщину близько трьох сантиметрів, вони завширшки приблизно 30 на 30 сантиметрів. Із часом цегла «товстішає», а ще нам до рук іноді потрапляють цеглини з відбитками – поклали цеглинку сушити, а на ній квіточка відбилась. Або песик біг і лапою потрапив у ще мокру цеглину».
У 13-му столітті уперше з’являється брускова цегла – вона прямокутної форми і подібна до сучасних цеглин
У 13-му столітті уперше з’являється брускова цегла – вона прямокутної форми і подібна до сучасних цеглин, які використовують у будівництві, розповідає Гайдук. А пізніше, починаючи з 16-го століття, у Києві почали виробляти прямокутну цеглу, щоправда, тоді ще був відсутній єдиний стандарт по розмірах: різні виробники робили цеглу різного формату, вона відрізнялася своїми об’ємами, навіть траплялось, що на одному будівництві майстри використовували цеглу різної консистенції, тому що однакову цеглу було підібрати доволі складно. Як зазначив Гайдук, такі будівлі були недовговічні: у літописних джерелах можна знайти повідомлення про трагічні випадки, коли у новобудові завалювались стіни і люди зазнавали травм.
На 19-е сторіччя припадає, серед інших, іще один цікавий момент – цеглу почали клеймуватиВ’ячеслав Гайдук
Лише в середині 19-го сторіччя на території Російської імперії було введено єдиний стандарт, якого обов’язково мали дотримуватись усі виробники цегли. Тобто було встановлено єдиний розмір та склад цегли, такий «цегляний формат» у вжитку дотепер.
«На 19-е сторіччя припадає, серед інших, іще один цікавий момент – цеглу почали клеймувати: певний виробник мав своє клеймо, яке найчастіше складалось із початкових літер імені та прізвища виробника. Це дозволяло у разі бракованої цегли ідентифікувати виробника і карати його за недбалість», – розповідає Гайдук.
Історики зауважують: за різними даними, в Києві та міських околицях у 19-му – на початку 20-го сторіччя працювало чимало різних за обсягами виробництва цегляних заводів. Науковці ідентифікували більшість клейм, тобто відомо, кому з виробників вони належали, де містилось виробництво тощо. Київські храми та монастирі різних конфесій були серйозними замовниками, аж доки радянська влада не розпочала гоніння на релігію, зазначають науковці.
