Андрій Бєлов – один з найуспішніших українських скрипалів на Заході. В 11 років він вперше зіграв концерт з українським оркестром, у 13 – концерт Чайковського в Німеччині. Навчався у Ганноверському університеті та Паризькій консерваторії. Нині – виступає по всьому світу і викладає у провідних університетах Заходу. Про те, як воно грати на різних континентах в один день, як сприймають українську музику за кордоном та чому дитяча музична освіта в Україні одна з кращих, віртуоз Андрій Бєлов розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.
– У київській філармонії ви виступили разом з відомим американським піаністом і композитором Кітом Армстронгом. Як ви з ним познайомилися?
– В Україні зараз відбуваються абсолютно магічні речі, це можна назвати відродженням. Я був дуже радий прийняти запрошення Тетяни Калініченко. Цей концерт ми планували два роки! І я дуже щасливий, що українці змогли почути Кіта Армстронга, це був його перший виступ в Україні. Ми виконали подвійний концерт Мендельсона разом з New Era Orchestra. Це було щастям – відчути неймовірну енергію, яка відчувалася в абсолютно заповненому залі філармонії. Таке відбувається не кожен день.
Із Кітом ми познайомилися в 2011 році в Англії на фестивалі віолончеліста Адріана Бренделя, сина одного з найвидатніших піаністів останнього століття. В 2011 році ми створили тріо з Бренделем та Кітом Армстронгом. Це тріо існує до сьогодні.
– Ви пам’ятаєте, коли вперше взяли до рук скрипку?
– Мені було п’ять років, мама повернулася з роботи і принесла мені подарунок. Я схопив скрипку і за кілька секунд порвалися струни, тому я, на жаль, не зміг зіграти і ноти. Мені треба було чекати ще кілька тижнів, поки їх полагодили. Ці перші моменти зі скрипкою були цікаві, але я ніколи не очікував, що життя так близько зведе мене з цим інструментом.
– Інших варіантів, окрім як стати музикантом, у Вас не було?
Богдан Которович, дуже відомий скрипаль у всьому світі, почув мене на конкурсі «Таланти твої, Україно» і запросив продовжити навчання в Києві
– Я дуже хотів стати футболістом, коли мені було сім років. І так до моменту, поки у 10 років не потрапив до київської десятирічки. Знаменитий професор консерваторії Богдан Которович, на той час дуже відомий скрипаль у всьому світі, почув мене на конкурсі «Таланти твої, Україно» і запросив продовжити навчання в Києві.
Я потрапив до класу професора Михайла Кузнецова, якому я дуже вдячний за п’ять років скрипкової бази. Він адаптував мене фактично до своєї «родини».
– І потім життя перетворилося на щоденні репетиції по три-чотири години?
– Так, ви знаєте, під час навчання в десятирічці Богдан Антонович Которович сказав, що готує кілька студентів на конкурс до Німеччини. І ми почали репетиції, вони часом доходили до 6-7 годин. Це не є чимось дивним. Щоб досягнути якихось висот, треба багато працювати.
– А юність у вас була? Скільки ви зараз годин на добу займаєтеся?
Є таке поняття – як концертуючий музикант. Доведено, що для того, щоб підтримувати техніку, потрібно 4-5 годин займатися щодня
– Була. Звичайно, може, вона була трошки інша, ніж у людей-не музикантів. Але під час навчання у київській десятирічці я був так захоплений скрипкою!
Зараз все дуже по-різному. Ми багато подорожуємо, але якщо триває підготовка до якогось серйозного концерту, якщо твір зовсім новий, то інколи кілька тижнів працюємо цілодобово. Є таке поняття – як концертуючий музикант. Доведено, що для того, щоб підтримувати техніку, потрібно 4-5 годин займатися щодня. Звісно, коли є переїзди, так не завжди виходить.
– Цікавий факт з вашої біографії, Віктор Гуцал практично віддав свою Шевченківську премію Вам на стипендію для навчання. Як часто з вами такі дивовижні речі траплялися?
Коли ми готуємося до конкурсу, то кажемо, що успіх – це 80% праці, 18% – таланту і 2% щастя
– Компонент щастя дуже важливий для кожного молодого виконавця, який мріє про кар’єру в музиці. Мені дійсно щастило кілька разів в житті. Коли ми готуємося до конкурсу, то кажемо, що успіх – це 80% праці, 18% – таланту і 2% щастя. І ці 2% – дійсно можуть бути вирішальними.
Моє навчання за кордоном також почалося із щасливого випадку: в перший рік у київській десятирічці син Михайла Михайловича Кузнецова – Віктор – лауреат багатьох міжнародних конкурсів, задзвонив до тата і сказав, що потрібен скрипаль на концерт Бетховена з німецьким оркестром в Польщі. Михайло Михайлович відповів: подивимося, що можна з цим зробити.
І ми почали вчити концерт Бетховена, тоді мені було 11 років. Цей німецький оркестр був з Ганновера. Концерт був успішним і на наступний рік мене запросили вже до Німеччини з концертом Чайковського. Після нього мені запропонували допомогу у випадку, якби я хотів продовжувати навчання в Німеччині. Саме так і сталося.
– Тому ви теж допомагаєте молоді?
– Нам вдалося відкрити фонд з чудовим другом джаз-гітаристом Йоганом Вайсом, з яким ми фактично закінчували аспірантуру в ганноверській вищій школі музики і театру. Ми мріяли про новий формат концерту – кросовер – коли на одній сцені звучать і джаз, і класична музика, і поп. На сцені було приблизно 35-40 виконавців височенного рівня. І це була така бомба, що ми зрозуміли: концерт повинен мати вищу ідею.
І саме в цей час, у 2005 році, німецька влада підвищила вартість навчання. І щоб талановиті молоді люди й далі могли вчитися в Ганновері, ми призначили їм стипендії із цього концерту. Концерт проходить раз на рік і збирає від 10 до 15 тисяч євро, які ми віддаємо на стипендії. Щороку їх отримують до 20 молодих людей. Серед них багато є і талановитих українців.
– Цього року ви втретє відвідуєте Україну. В яких країнах вам частіше за все доводиться виступати?
Іноді доводиться в один день грати концерти на двох різних континентах
– Нині у світі відбувається дуже інтенсивна глобалізація. Іноді доводиться в один день грати концерти на двох різних континентах. Це рідко трапляється і я до цього не дуже прагну, бо це фізично дуже важко. Але я радий, що є можливість часто виступати в Європі. Нещодавно був на концерті в Албанії, наступного року плануємо в Казахстані і Росії. Також важливий американський ринок, але я більше люблю грати саме в Європі.
Кілька місяців тому пройшов конкурс імені Ієгуді Менухіна, в якому виграв десятирічний хлопчик, який диригував оркестром і грав
І, звичайно, Азія – це Китай, Японія, Корея, Тайвань. У 1980-х роках там почалася неймовірна мода на класичну музику, яка триває до сьогодні. І цікаво спостерігати, з якою відданістю люди ставляться до цього: там на скрипці починають грати вже з двох років і досягають неймовірних успіхів. Кілька місяців тому пройшов конкурс імені Ієгуді Менухіна, в якому виграв десятирічний хлопчик, який диригував оркестром і грав. Для європейського виконавця це рідкість.
– Скільки концертів ви даєте на рік?
– На рік у мене – 50-60 концертів. Але це в останні кілька років. Я виграв конкурс на професуру в місті Грац в Австрії, а рік тому – на професуру в місті Дюссельдорфі. У мене вже є два серйозні класи молодих скрипалів. Решта часу йде на сольну кар’єру з концертами.
– Чимало музикантів кажуть, що молодим виконавцям зараз важко досягти успіху за кордоном. Бо агентам легше запросити досвідченого, аніж того, кого треба вчити. Як ви себе просували?
– З одного боку, це так, з іншого – є багато винятків, які підтверджують правила. Серед моїх друзів є дуже багато людей, які йдуть саме важкими шляхами – через конкурси, прослуховування, через постійну працю. Так, як у спорті!
Але є випадки, коли музикантів помічають на концертах. І саме така ситуація була у нас із Кітом, коли ми грали удвох сонату Бетховена. Альфред Брендель був на концерті і після його завершення сказав, що хотів би працювати з нами. Таким чином теж відкриваються дороги: рекомендації на фестивалі, до диригентів.
Часто на концерти приходять менеджери, які потім пропонують співпрацю. Так було, коли я грав прем’єру корейського композитора. Саме тоді в залі сиділи представники радіо «Штудгарт», які запропонували мені квартетний проект – записати серію компакт дисків. Тому дуже важливо, щоб до кожного концерту музикант однаково добре готувався. Це дуже-дуже важливо.
– Як багато знають про Україну за кордоном?
Коли музиканти кажуть: «Ми з України», то все більше і більше людей цікавляться нашою державою. Україна завжди була відомою талановитими музикантами
– Багато років тому, коли я в 1990-х роках поїхав навчатися до Німеччини – для людей в різних країнах Україна, Росія та інші держави Радянського Союзу були тотожними. Сьогодні люди в усьому світі відрізняють і Україну, і Росію, особливо жителі країн ЄС. «Євробачення», футбольні матчі – це все маркує Україну для світу.
І, звичайно, коли музиканти кажуть: «Ми з України», то все більше і більше людей цікавляться нашою державою. Україна завжди була відомою талановитими музикантами. Традиційно, найвідоміші родом із Одеси – це і Сезар Мільштейн, і Давид Ойстрах, і Еміль Гілельс, існує ціла школа Петра Столярського. Це така світова перлина для скрипалів. І, звичайно, люди пам’ятають це все.
– А як ви ставитеся до того, що перспективні спортсмени, музиканти, зокрема, залишають Україну?
Можу тільки згадати прекрасні слова Шевченка: чужого навчайтеся і свого не цурайтеся. В Україні прекрасна система для дітей і юнацтва
– Я тут можу тільки згадати прекрасні слова Шевченка: чужого навчайтеся і свого не цурайтеся. І мені здається, що в Україні прекрасна система для дітей і юнацтва, у світі дуже мало де є така система, як у нас – спеціальні музичні школи, прекрасні педагоги. Але, коли треба йти далі, ми шукаємо себе як музиканти.
У Німеччині, Австрії чи Швейцарії, в німецькомовних країнах є така культура, такі манускрипти, такі традиції класичної музики, які до нас доходять копіями. Це так само як «Фауста» можна читати німецькою, а можна – українською. Або Шевченка читати українською, а можна – англійською чи китайською. Думаю, буде зовсім інший результат. І тому для виконавців класичної музики дуже важливо навчатися саме в джерел.
– Ви родом з Хмельницького, майже 20 років живете в Німеччині. Як ви сьогодні себе ідентифікуєте?
Європа – це єдиний величезний культурний простір
– Я продовжив навчання в Ганновері у віці 16 років, тому сьогодні я є європейцем з дуже потужним українським корінням, але з європейською освітою. З кожним роком я все більше розумію, що культурні зв’язки набагато сильніші, ніж нам може здатися, коли ми дивимося на карту і міряємо відстань між країнами. Я відчуваю, що Європа – це єдиний величезний культурний простір. Великий Ференц Ліст, подорожуючи через Україну, а кордон тоді був в Кам’янці-Подільському, хотів привезти цю європейську культуру сюди, бо він відчував, що це центр Європи.
– Ви активно просуваєте українських композиторів за кордоном. Як часто виконуєте українську музику на Заході?
– Для мене дуже важлива музика, яка постає сьогодні. Дуже приємно співпрацювати з композиторами, яких маєш можливість «пощупати», порозмовляти з ними, зрозуміти, чим вони дихають і про що пишуть. У нас вже багато років триває співпраця з Мирославом Скориком. Я відчуваю, наскільки його автентична музика передає один в один сьогоднішні часи. І водночас – неймовірну традицію Прокоф’єва, Хачатуряна, Шостаковича, але також є своє – наш Мирослав знайшов власний стиль в музиці.
За останні кілька років нам вдалося записати всі його дев’ять концертів, які вже вийшли в невеличкому тиражу в Україні. І за кілька місяців з’являться в усьому світі. Цей проект дуже важливий для мене.
«Мелодія» пана Мирослава для нас улюблений твір, один з перших, які асоціюються з українською музикою у цілому світі. Ще коли я був у квартеті Шимановського, ми грали на біс цю мелодію, яку пан Мирослав нам аранжував, незалежно, чи це було в Канаді, чи в США, чи в Азії. В цілому світі люди прекрасно її сприймали і часто ця музика втрапляла в їхнє серце.
– Мирослав Скорик присвятив вам свій Шостий скрипковий концерт. Так часто буває із музикантами?
– Ні, не часто. Найпоширеніша практика, коли фестивалі замовляють новим композиторам музику. У нас це вийшло зі співпраці з Мирославом Михайловичем. І я попросив його, мені було дуже важливо, щоб він написав один концерт для мене. На той час він вже знав, як я граю. І той факт, що він мене попросив виконати прем’єру його Дев’ятого концерту – для мене був дуже важливим і показовим.
Але я відкритий для нових прем’єр. Кіт Армстронг теж написав вже кілька творів і для мене, і для нашого тріо, які ми кілька разів виконували за кордоном.
– У 2014 році ви сказали, що події в Україні, які відбувалися, хоч і трагічні, але стали великим кроком вперед. Що в Україні змінилося, на Ваш погляд, за ці роки?
Дуже приємно спостерігати, що молоде покоління розмовляє на кількох мовах. Це важливий показник, який дуже допомагає інтеграції нашої країни
– Я не так часто буваю в Україні, але те, що я щоразу бачу, як приїжджаю сюди, то дуже приємно спостерігати, що молоде покоління розмовляє на кількох мовах. Це для мене дуже важливий показник, який дуже допомагає інтеграції нашої країни.
На конкурсі в Одесі я відчував, що стало значно більше меценатів, які запропонували спеціальні призи і відчувалося, що вони докладають дуже багато зусиль, щоб культура в Україні розвивалася швидше.
– Ви грали на унікальних скрипках світу. Що за інструмент ви тримаєте зараз у руках?
– Мені дуже пощастило фактично з того моменту, як я виграв конкурс у Парижі, одночасно з цим в 2003 році я поїхав на конкурс до Гамбурга, фундація дала можливість грати на Страдиварі п’ять років. Після цього була скрипка з родини Гварнері і зараз у мене кілька інструментів. І цей інструмент – це також Гварнері. Для мене це велике щастя, але на ній треба займатися, бо так вона теж не звучить.
– Для кожної людини музика може стати тим, що вона в ній шукає і чого хоче для себе взяти
– На що спроможна музика?
– Для кожної людини музика може стати тим, що вона в ній шукає і чого хоче для себе взяти. Бо у ній є щось дуже цікаве. У ній немає слів. Це неймовірні емоції і неймовірна глибина, яка втрапляє і до серця, і до душі, і до інтелекту людини. І тут вже для кожного починається своє. І тому кожен відчуває по-різному, це залежить від того, наскільки та чи інша людина готова до цієї дії, на які здатна музика.
