Голодування українського режисера Олега Сенцова, який сидить у тюрмі за Північним полярним колом, псує святковий настрій президентові Росії Володимирові Путіну, бо показує, що навіть дороге спортивне шоу не прикриє злочинів його уряду, мовиться у редакційному коментарі газети New York Times. Інша американська газета Washington Post вміщує статтю-обіцянку президента України Петра Порошенка боротися з корупцією. Видання Foreign Affairs аналізує природу авторитаризму в Росії і доходить висновку, що це не російський лідер створив авторитарну владу, а російське суспільство створило авторитарного лідера.
Посеред екстравагантних святкувань світового чемпіонату з футболу найостанніша річ, якої би хотілося Володимиру Путіну, так це, щоб йому нагадували про права людини. Тому якраз зараз і потрібно порушити справу Олега Сенцова, українського режисера, який вже місяць голодує в Сибіру у віддаленій виправній колонії, мовиться у редакційному коментарі газети New York Times.
Згідно з радянською традицією, Олега Сенцова звинуватили у «тероризмі», засудили на 20 років і відправили до найпівнічнішої російської тюрми. Там 14 травня він розпочав голодування, вимагаючи визволення 70 українських політичних в’язнів, що перебувають у російських тюрмах.
Його вчинок мав міжнародний резонанс, пише автор редакційного коментаря, Сенцова підтримали інші режисери у світі, керівництво Європейського союзу, європейські парламентарі, президент Франції Емманюель Макрон порушив питання Сенцова у розмові з Путіним.
Державний департамент США також висловився на захист Сенцова, хоч президент США Дональд Трамп каже, що Крим Путін «забрав» через неповагу до попереднього президента США Барака Обами і що Росію, яку вигнали з G8 через загарбання Криму, треба було б повернути до престижного міжнародного клубу.
Усе це не так, вважає автор редакційного коментаря, як неправдою є те, що Кремль каже, що синці на тілі Сенцова – від його власного «садомазохізму», а не від побоїв у тюрмі. За анексію Криму, за катування Сенцова і за фальшивий процес і за всі інші злочини, які Путін намагається прикрити футбольним святом, відповідальний лише він сам. І Сенцов, ризикуючи життям, намагається привернути до цього увагу світу. Захід має на це реагувати, незважаючи на те, що відбувається на російських стадіонах чи в голові пана Трампа.
«Моя мета – побороти корупцію в Україні» – під такою назвою виходить стаття президента України Петра Порошенка у часописі Washington Post. У ній український президент розповідає, що український парламент нещодавно проголосував за створення антикорупційного суду, а це є великим кроком до побудови європейської держави, де всі є рівні перед законом. Як сподівається президент Порошенко, ця дорога до справжньої демократії є незворотною.
Таке завдання є велетенським і в мирний час, але українські зусилля блокуються ворогами зовнішніми і внутрішніми, зауважує український президент. Він нагадує, що Росія далі веде неоголошену війну проти України, а збитки вимірюються не лише у втрачених і розбитих життях, але і у грошах. За підрахунками, на які посилається український президент, через війну та окупацію українська економіка зазнала втрат на близько 100 мільярдів доларів.
Згадує він і про внутрішніх ворогів – популістів та людей з «бізнес-інтересами». Українські популісти використовують риторику боротьби з корупцією, хоча самі не зацікавлені у вирішенні проблеми. Серед них, за словами президента, чимало олігархів, на які спирався попередній режим Віктора Януковича, бо ж «олігархи, що живуть у шикарному вигнанні у Західній Європі, були б першими, кого б торкнувся антикорупційний суд». І вони всіма силами намагалися зупинити процес створення цього антикорупційного суду.
Проте їхні зусилля виявилися марними, бо президентська партія та її партнер у коаліції, партія Арсенія Яценюка, виявили свою прихильність до реформ, серед них і до боротьби з корупцією. Далі президент згадує про унікальні електронні декларації для чиновників, про припинення схем із поверненням податку на додану вартість, про повернення капіталів з-за кордону, про роботу системи закупівель ProZorro, яка, серед іншого, допомогла перетворити компанію «Нафтогаз» із дійної корови для олігархів на найбільшу компанію за внесками до державного бюджету.
Український президент наполягає, що зусиль лише самої України буде замало, щоб подолати корупцію, бо їй потрібна буде участь західних партнерів, щоб вони перевіряли капітал, який надходить до них із України. Президент Порошенко каже, що багато роботи ще попереду, але Україна вже зробила більше, ніж за попередні 27 років незалежності, і дороги назад уже немає.
Видання Foreign Affairs повернулося до теми, яка цікавила багатьох іноземців, що намагалися зрозуміти Росію: чи це цар змушує своїх підданих до покірності, чи ж вони самі, як каже французький мандрівник маркіз де Кюстін, «досягли виняткових успіхів у покірності». Автор публікації під назвою «Народна авторитарна», відомий спеціаліст по Росії Майкл Кіммідж звертається до книжок трьох сучасних авторів про Росію – українського історика Сергія Плохія, британського журналіста Шона Вокера та російсько-американської журналістки Маші Ґессен, які, як йому здається, ідуть шляхом французького письменника 19-го століття.
Всі три автори помічають, що і через майже 200 років Росія страждає на ті ж пороки, що і за часів де Кюстіна – ніщо не видається справжнім, «потьомкінські села» не лише будуються на землі, але і створюються з історії та символів постмодерної культури.
У книжці Сергія Плохія ідеться про те, як створювався російський державний міф, до якого припліталася історія Київської Русі, містичний «слов’янський союз», «єдність білоруського, українського та російського народів». Українці були готові до партнерства, але не російського домінування. На початку 21-го століття відмова України бути підкореною частиною призвела до початку російської агресії, яка, на думку Плохія, не зупиниться ані в Криму, ані на Донбасі. На думку українського історика, «в небезпеці є весь східноєвропейський регіон».
Журналіст британської газети Guardian Шон Вокер має схожий погляд на російський імперіалізм. Розпад Радянського Союзу травмував багатьох росіян, але замість того, щоб лікувати травму, уряд Путіна її використав, «прирівнюючи патріотизм до підтримки Путіна» і прирівнюючи нинішню ситуацію у світі до часів Другої світової війни, створюючи уявлення, що Росія знову протистоїть зовнішньому ворогові.
Проте британський журналіст має дещо інше пояснення для імперіалізму Путіна – це не бажання відновити імперію, як вважає Плохій, а бажання Путіна дорівнятися до перемоги Сталіна у Східній Європі. Путіну був потрібний власний тріумф, і захопленням Криму Путін здійснив свою мрію, вважає Вокер.
Маша Ґессен, російська журналістка, яка переїхала до США ще підлітком, також вважає, що історія відіграє вирішальну роль у відтворенні радянської людини у нинішній Росії, але вже у нових обставинах. У нинішній Росії владу мають не комуністи чи царські прихильники імперії, а мафія. «Мафіозна держава керує тоталітарним суспільством», – вважає Ґессен.
І прогноз, який дають дослідники, невтішний. Росія рухається до фашистського режиму, вважають Плохій та Ґессен. Всі троє переконані у тому, що Путін керує країною, спираючись на військову міць. Але навіть коли влада зміниться, західні лідери мають тверезо дивитися на російське суспільство, вважають дослідники. Мрії про демократичне партнерство між Росією і Заходом розвіялися. Російське суспільство готове іти на великі жертви заради того, щоб зберігати конфронтацію з Заходом. Росіяни не поспішають змінювати свою ідентичність заради наближення до сучасного світу.
Простих рішень не буде, вважає Майкл Кіммідж, і якщо Росія захоче вестернізуватися, то на своїх умовах. Потрібно підтримувати з нею культурні та інші зв’язки, не намагатися викликати конфронтацію, яку використають російські правителі проти Заходу і проти власного ж населення. Західна політика, на його думку, мала врівноважити санкції, озброєння та виражену риторику щирим посланням до російського народу, що, хоча західні держави готові до всього, вони надають перевагу мирові перед постійним конфліктом.