(Рубрика «Точка зору»)
Де декомунізація
І ось ми їдемо з міста Дніпра в місто Кропивницький. Щоправда для цього нам потрібно виїхати з території Дніпропетровської області і в’їхати на територію області Кіровоградської. Українські реалії останніх років мають не лише трагічний вигляд – часом вони мають вигляд цілком гротескний. Але ніхто й не обіцяв, що всім усе буде зрозуміло.
Іноді ми просто не помічаємо, в якому спресованому часовому відтинку нам усім випало опинитись. В наших реаліях про історію не обов’язково говорити в минулому часі. Історія, за великим рахунком, це повітря, яким ми сьогодні щоденно дихаємо. Повітря це не завжди свіже й цілюще, проте іншого в нас просто немає. Так само, як немає в нас іншої історії. Є ця, з її довгим і важким післясмаком, з її травмами, комплексами та страхами. Зокрема, зі страхом переоцінки цінностей, зі страхом зазирнути до хатньої шафи й побачити там несимпатичні тобі загалом кістяки. Себто, зі страхом називати речі своїми іменами.
Чи залишився Ленін у головах?
Дуже добре пам’ятаю всі ці декомунізаційні дискусії чотири роки тому. Пам’ятаю відчай в очах прихильників пам’ятників Леніну і рішучість в очах тих, кого ці пам’ятники не влаштовували. Могло здатись, що головним питанням було саме це – стояти чи не стояти в тому чи іншому населеному пункту ленінській фігурі. Мабуть, так воно й було, і важливість цього питання справді не варто недооцінювати. Адже захищати тоді, на весні 14-го, виходили не якихось, окремо взятих політиків – захищали й відстоювали саме потребу позбутись (чи необхідність залишити) персонального Леніна в своїй голові. Себто, не так Леніна, ясна річ, як всього того, що за ним стояло, весь той набір історично-культурних символів та метафор, які на сьогодні збереглись передусім по той бік лінії фронту. Натомість по цей бік лінії фронту Ленін не встояв. Принаймні, його немає на площах і вулицях. А ось чи залишився він у головах – питання складне. Хоча надзвичайно важливе.
Справді, наскільки змінилось наше сприйняття декомунізованих імен та прізвищ? Наших – я маю на увазі, звісно, не лише тих, хто виступав проти радянської історичної та ідеологічної спадщини ще до того, як це стало «частиною державної політики» – я говорю також і про тих, хто сумнівався, до кінця не розумів, вважав недоцільним чи відверто заперечував. Що сьогодні думає пересічний громадянин України про пам’ятники Леніну, які прибрали з його міста? Не беруся стверджувати, але можу припустити, що не думає взагалі. Раптом виявилось, що непорушність та недоторканність багатьох світоглядних концептів, які насаджувались нам, як щось, що в принципі не може надаватись до ревізування та перегляду («це наша історія!», «це наше минуле!»), є доволі сумнівними та неочевидними, а самі концепти легко втрачають свою вагу та сакральність, варто лише на них подивитись критично й неупереджено. Інша річ, наскільки ми здатні на подібну критичність та неупередженість.
Час працює на нас усіх
Це доволі дивне відчуття – перебувати у такій безпосередній близькості до історії, мати можливість доторкнутись рукою до її шкіри, відчути її тепло, чи взагалі – зміну її температури. Адже справа, за великим рахунком, не в перейменуванні як такому – будь-яку вулицю завжди можна переперейменувати, справа в тих змінах – зовнішніх і прихованих – які за всім цим стоять. Справа в часі, який так чи інакше працює на нас, на нас усіх – і згодних і незгодних – в часі, який ми проживаємо на вулицях і площах наших міст. Ти живеш, звикаючи до площі Захисників України, і помічаєш, як непомітно ця назва стає частиною довколишнього простору, як на неї починають нормально реагувати навіть таксисти (які в принципі не вміють нормально реагувати на життя), помічаєш, як зникають із пам’яті старі, додекомунізовані назви, а головне – помічаєш, наскільки без них природніше. Якось так і повинно бути, хіба ні?
Ось і в Кропивницькому, куди ми врешті приїжджаємо, нам пояснюють, що містяни до нової назви звикли, що за Кіровим не побиваються, що все йде, як і має йти. А ми й розуміємо, що співрозмовники наші люди хоч і симпатичні, проте упереджені, що вони першими виступали за відмову від попередньої назви, а все одно – слухаємо їх, аналізуємо, робимо висновки. Ну бо що нам усім лишається, коли йдеться про нашу країну? Слухати, аналізувати, робити висновки.
Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
