Подружжя тернопільських музикантів Сергій Гаврилко і Наталія Баран приїхали у Словаччину в 2013-му грати в оркестрі Оперного театру в Кошицях. Через три роки вони відкрили тут заклад здорової їжі «Супкультура». Тепер скуштувати унікальний суп із їстівного кухлика у це місто приїжджають туристи з Братислави та інших країн ЄС, місцеві жителі теж у захваті від українського ноу-хау. Підприємці працюють собі на задоволення та будують дружні стосунки зі своїми клієнтами.

«Супкультура» розташована неподалік туристичного центру в непримітному місці. Але це не створює проблем для відвідувачів – їх тут завжди чимало. У закладі чути і українську, і англійську, і словацьку, і навіть італійську. Сюди ж бо приходять, і щоб просто швидко перекусити, і привести знайомих та друзів у своєрідну візитівку Кошиць.

​Наталя і Сергій познайомились ще у Тернополі під час навчання в музичному училищі. Згодом обоє продовжили отримувати освіту в Києві. Сергій грає на валторні, а Наталя – на скрипці. Коли з’явилась можливість спробувати себе у конкурсі на роботу в оркестрі в Кошицях, Сергій і Наталя не вагаючись скористалися нею. І отримали роботу. Так розпочався їхній шлях за кордоном. Наталя розповідає, що вони з Сергієм не почувалися чужинцями: проблем із мовою не було, бо вона схожа до української; колеги по роботі ставилися дуже добре, з розумінням.

​Після декількох років проживання в Кошицях подружжя захотіло рухатись далі. Вони уже давно мріяли про свій маленький бізнес. Одного дня Наталя натрапила на статтю про відкриття Soupculture у Варшаві. Уже через тиждень із чоловіком пробували цей суп і дізнавалися, як можна відкрити такий бізнес у Словаччині.

Виявилось, що не так легко, бо, за словами Наталі і Сергія, вони нічого спочатку не тямили у бізнесі. А треба було подбати про усі дозволи, приміщення, ремонт, санітарні вимоги. Але з усім цим вони впорались, і уже 12 червня Soupculture приймала в Кошицях своїх перших клієнтів.

Ідея

Концепція закладу полягає у тому, що це вегетаріанський заклад. Наталя і Сергій за природу і екологічно чисті продукти. Сама ідея – ти п’єш суп і їси кухлик, і не виникає потреби в пластику. Упаковки (для кухликів) – екологічні, за 90 днів розкладаються в землі. Для дітей дають дерев’яні ложечки.

Це добре й тому, що можна прогулюватись з собакою і зайти на гарячий суп. Це здорова і швидка їжа, таке поєднання рідко буває.

​Рецепти дуже прості, під час приготування не використовують підсилювачів смаку. Кожного дня в закладі три однакові супи – це сирний, шампіньйоновий і сочевичний. Четвертий змінюють, щоб людям було трошки цікавіше. Також чергують сирний із бринзовим.

«Ми збільшуємо кількість рецептів і намагаємось робити новинки що два тижні. Але багато людей дзвонять чи мені через соцмережі пишуть: «Який сьогодні суп?», їм це цікаво, і приходять саме на суп дня», – розповідає Наталя.

​Подружжя старається пристосовувати рецепти до вподобань клієнтів, адже смаки українців і словаків відрізняються. Наприклад, такий нетиповий суп, як часниковий: в Україні не прийнято їсти часник, якщо ти йдеш на роботу чи будеш спілкуватися з людьми, а тут із цим проблем немає. І словакам така насичена страва смакує.

«Ми робили конкурс в соцмережах на найкращий рецепт супу. Ідея така: який виберуть люди, такий і приготуємо. Виграв специфічний суп – гороховий із мигдалем і з мигдалевою олією. Він у нас найдорожчий. І люди дуже його хочуть, бо це щось таке, чого немає ніде, і їм це подобається», – згадує Наталя.

Вперше

Початок був важкий, бо це настільки специфічний продукт, що людина не має з чим його порівняти, чи ту ж ціну, чи сам суп. Треба було звикнути і зрозуміти, що це таке. «Люди приходили брати суп, а ми запитуємо, до якого вам кухлика (маємо декілька на вибір), а клієнт не розуміє: а як це, а що це?» – ділиться спогадами подружжя. Але згодом клієнти почали розповідати про заклад друзям. І тепер це стало традицією – приходять із сім’ями і приводять своїх знайомих. Багатьох клієнтів господарі уже знають особисто, і навіть те, який суп вони сьогодні хочуть.

День Наталі і Сергія розпочинається так: «Якщо у нас репетиція в театрі вранці, то сюди приїжджаємо ще раніше, щоб проконтролювати роботу чи щось допомогти. Я беру суп і йду з ним у театр. Насправді завжди хотіла мати такий здоровий сніданок, і гарячий суп – це добре. Сама ж я навіть не з’їдаю усього кухлика, настільки він ситний».

​Працівники – усі словаки. Знайшли перших людей через інтернет завдяки оголошенню. Шеф-кухар Лукаш – музикант, бас-гітарист, дуже відомий у Словаччині. Буває так, що він зранку варить, до обіду тут працює, а ввечері усі разом йдуть до Лукаша на концерт.

Люди

Приходять словаки, які повернулись із Канади, і теж приводять своїх друзів. Чимало з Італії приїжджали і пробували супи. Це така новинка і цікавинка Кошиць. Якось завітала жінка, яка приїхала на мотоциклі з Братислави і хотіла взяти суп із собою назад у дорогу. «Ми б із радістю їй дали, але пояснили, що через шестигодинну подорож вона просто не довезе його», – говорить Сергій.

«Буває таке, що приходять двічі на день – на сніданок і на вечерю. Це мене дивує дуже, але я вдячна тим людям, що їм смакує наш суп», – розповідає Наталя. І ділиться ще однією історією: «Одного дня прийшла бабуся з дідусем, купили суп і пішли. І ось помічаю, що бабуся повертається назад. Одразу думаєш, що щось сталось, вона ж бо тільки пішла і не встигла ще з’’їсти свій суп. І перебираєш варіанти, що не так. А вона говорить, що прийшла, аби сказати, що це дуже смачно і вона буде своїм знайомим радити сюди прийти».

​Влітку було дивно, коли при аномальній спеці (близько 40 градусів) люди приходили купляти суп. Подружжя навіть хотіло на той час закритись, бо працівники не мали сил від такої погоди, але клієнти все одно їли гарячу страву.

Мартін Франо, один з постійних відвідувачів Soupculture, розповідає, що вперше почув про цей заклад із реклами на місцевому телебаченні. Він каже, що зацікавлений в нових речах, тому пішов подивитися, що ж це таке.

​«Мені дуже подобається ідея, і це легко використовувати – випив суп і з’їв чашку. Я люблю міксувати два різні супи разом. Наприклад, сирний і помідоровий влітку, бо сирний гарячий, а помідоровий – холодний. Це теж дає хороше поєднання смаків», – каже він.

Раніше хлопець ходив у Soupculture часто, щонайменше раз чи двічі на тиждень. Сьогодні він приходить, коли хоче страву, яку легко їсти.

«Я думаю, що їм потрібно більше різноманіття супів, пробувати щось нове зі смаками. Ось, наприклад, в Угорщині в схожому закладі подають холодні супи. Їх роблять із фруктів. Це щось таке, чого мені тут бракує. Не впевнений, чи це добре для такої їстівної чашки, але завжди добре пробувати щось інше», – ділиться своєю ідеєю Мартін.

Любов

«Що одразу розуміли – який має бути сервіс, – продовжує Наталя. – Якщо приходжу в кафе, то хочу очікувати якйнайкращого. Тепер це намагались передати в Soupculture, робити як для себе. Якщо я тут їм, значить, має бути усе дуже добре, як і чистота, так і подача самого супу», – каже Наталя.

Був один випадок, який дуже запам’ятався і Наталі, і Сергієві. До Soupculture приходив клієнт їсти суп, він тихий і скромний, і не дуже любить говорити. А ось одного разу він просто каже до Сергія: «У вашому закладі відчувається любов».

​Для Наталі – це не просто бізнес: «Ми не настільки задумуємось про гроші чи прибуток, а про те, аби принести щось добре у світ. Ми робимо здоровий суп людині, яка не має часу десь пообідати, це швидке, але смачне харчування. Навіть коли ми готуємо цей суп, ми намагаємось готувати його з добрим настроєм, з любов’ю, бо людям це передається».

Сергій передає свої емоції: «Я вкладаю в цей бізнес любов, бо треба робити з душею і віддавати свою енергію. І це відчутно і помітно здалека».

​Багато людей запитують, чи цей бізнес із Заходу, чи з Америки – і дивуються, що це українська ідея. І їм цікавий такий задум. Хоча Наталя і Сергій працюють за кордоном, але популяризують українське – усюди говорять, що з України.

«Коли ми говоримо про майбутнє, то знаємо, що мусимо тут працювати, бо люди нас потребують. Вони ж приходять щодня і вже звикли. Це немов такий обов’язок – нагодувати усіх людей, які хочуть супу», – запевняють підприємці.