Самара Пірс – англійський фотограф. Вона приїхала до України, щоб презентувати виставку своїх колажів з книги-фотоальбому «Маски Голодомору». Надихнули на власний проект світлини її прадіда – австрійця, інженера Александра Вінерберґера. Чоловік працював технічним директором фабрики в Харкові, а в 1933 році йому вдалося зафіксувати на свій фотоапарат Leica докази штучного голоду і вивезти світлини за кордон. Згодом їх долучили як докази до слідства і кримінальної справи за фактом вчинення злочину геноциду в Україні. У 2013 році Самара Пірс cфотографувала ті самі місця в Харкові, що і її прадід, і поєднала їх в одному проекті. В інтерв’ю Радіо Свобода Самара Пірс розповіла, чому вона вирішила шукати свою правду про Голодомор в Україні.
– Самаро, звідки Ви дізналися про Голодомор в Україні?
Бабуся розповіла, що прадіду вдалося зафіксувати факт Голодомору в 1933 році в Харкові
– У 2012 році я отримала від своїх родичів той самий фотоапарат Leica, яким користувався мій прадід Александр Вінерберґер. Бабуся розповіла, що прадіду вдалося зафіксувати факт Голодомору в 1933 році в Харкові, але в родині не знали про це деталей. Я почала сама досліджувати цю тему, тому що теж нічого не знала про Україну. Мої знання обмежувалися російською та німецькою історією. Ми ніколи не порушували цю тему в родині. Я не думала, що ми взагалі маємо зв’язок з Україною, окрім як вибуху на Чорнобильській АЕС.
Згодом я виявила, наскільки важливими для історії були фото прадіда і розповіла про це бабусі. Вона читала книгу зі спогадами, яку він написав у Німеччині в 1939 році, але безпосередньо слова «голодомор» там не було.
– Чому ця тема стала важливою для Вас?
Моєму прадіду вдалося зберегти фотографії
– Для мене було вражаюче це побачити, тому що неймовірну кількість доказів знищили. Моєму прадіду вдалося не лише зберегти фотографії, він також мав камеру, яку зміг вивезти з України. І невідомо, як йому це вдалося. Але його книга показує, наскільки винахідливим, розумним і чесним він був, незалежно від того, що він робив. Я так само люблю чесність і правду.
Для мене його фото є реальним, правдивим відображенням того, що сталося
Усі мої роботи наукові – тому що, як на мене, це найкращий спосіб відобразити правду. І ці знімки також наукові. У їхній достовірності можна не сумніватися, тому що камеру, якою прадід їх робив, теж виготовили 1933 року. Так, звісно, можна сказати, що ці фото фейкові, тому що в Україні був голод і в 1921-1923 і 1946-1947 роках. Але мій прадід не міг тоді перебувати в Україні. Тому для мене його фото є реальним, правдивим відображенням того, що сталося.
– Чому Ви вирішили написати дипломну роботу на тему Голодомору?
Я хотіла знайти правду та побачити більше України, ніж нам про це розповідали в Англії
– Я вирішила це на останньому році навчання в університеті. Один з моїх викладачів спеціалізувався на російській історії. Йому моя ідея сподобалася. Але в університеті мене намагалися переконати в тому, що до України їхати небезпечно. Я відповіла, що в інакшому випадку мені доведеться покинути навчання, оскільки я закінчувала університет в дорослому віці, маючи вже свою сім’ю. Тому на побоювання університету я просто не зважала. Мій чоловік також працював в Іраку та Афганістані, і ми чудово усвідомлювали небезпеку для життя, але я хотіла знайти правду та побачити більше України, ніж нам про це розповідали в Англії.
– Чому Ви вирішили використовувати техніку колажу для свого проекту?
У книзі є два типи зображень – мої і прадіда. Проект я назвала «Маски Голодомору», щоб поєднати минуле та теперішнє в одному просторі
– У книзі є два типи зображень – мої і прадіда. Я фотографувала ті самі місця, що й він. Мої надруковані на прозорому папері, а прадіда – на цупкому. Так його світлини проступають через мої. Це таке маскування правди моїми світлинами, але щойно ви перегорнете сторінку – побачите дійсність. Саме тому проект я назвала «Маски Голодомору», щоб поєднати минуле та теперішнє в одному просторі.
– Що Ви побачили в Україні?
Мені здалося, що люди в Харкові не вважали Голодомор важливою темою. А для мене вона, навпаки, в українській історії була чи не найголовнішою. Усвідомлення трагедії Голодомору необхідне для розуміння ідентичності українців
– Мені здалося, що люди в Харкові не вважали Голодомор важливою темою. А для мене вона, навпаки, в українській історії була чи не найголовнішою. Всі знають про Першу та Другу світові війни, але усвідомлення трагедії Голодомору необхідне для розуміння ідентичності українців, для їхнього об’єднання. І разом можна все побороти, і виживати потрібно заради того, щоб зберегти свою мову та культуру. Я намагалася бути аполітичною, але чим більше я заглиблювалася в тему, тим чіткіше розуміла, що відбувалося насправді.
– Що унікального для себе Вам вдалося дослідити?
Мені вдалося відчути, наскільки різною може бути одна країна
– Коли я приїхала сюди з Англії, то зрозуміла, наскільки все є інакшим. Київ – це європейське місто, де люди розмовляють українською, на відміну від Харкова, де я відчувала російський вплив. У розмовах зі мною місцеві були дуже розгубленими. Я приїжджала до України двічі на декілька тижнів, але не так багато людей мені допомогли, у Харкові більшість не розмовляла англійською. Натомість мені вдалося відчути, наскільки різною може бути одна країна. Можливо, це через прикордонне розташування Харкова й загальну історію України.
– Чому Ви використовували камеру прадіда?
Я хотіла зрозуміти і відчути все, що й він – починаючи від створення світлин і до перевезення їх за кордон
– Я хотіла відчути те саме, що й він, пройтися тими самими місцями, відчути всі труднощі, які пережив Александр Вінерберґер. Його камера –доволі маленька і йому потрібно було якось з нею працювати, ховати її. Я хотіла зрозуміти і відчути все, що й він – починаючи від створення світлин і до перевезення їх за кордон. На жаль, у його книзі спогадів немає цієї інформації.
– Якою була реакція на Вашу виставку?
Важливо озирнутися на минуле, аби зрозуміти нинішню ситуацію в Україні, особливо з 2014 року
– Важливим було показати виставку на Заході – в Англії. Тому що там абсолютно нічого про це не знають. І важливо озирнутися на минуле, аби зрозуміти нинішню ситуацію в Україні, особливо з 2014 року.
Моїй родині виставка також сподобалася, вони пишалися роботою, яку я виконала. Моя бабуся, яку виховували в Росії, була проросійських поглядів. Але після мого дослідження вона побачила, яку правду вдалося віднайти мені.
– Чому Ви приїхали в Україну нині?
– В Англії про війну в Україні не говорять. Ми не маємо жодної інформації на телебаченні. Так, у світі відбувається багато речей – десь трапляються війни, конфлікти і не все можливо обговорювати щодня. Але ми, європейці, маємо про це говорити – це не історія, це наше життя нині. Іншим способом впливу та повідомлення інформації є мистецтво. Тому я вирішила поїхати на Донбас, де фотографувала закинуті будинки та спілкувалася з місцевими.
Я не схвалюю дії Росії. Але вони ненавидять, коли їхні дії документують, тому що це применшує силу їхньої пропаганди.
До листопада я планую зробити виставку в Лондоні зі знімками місцевих і волонтерів, які живуть на Донбасі, щоб зібрати гроші для української армії. А згодом я виставлю і свої фото зі сходу, які будуть поєднані так само в колажі зі світлинами прадіда з Харкова 1933 року. Це – ще один шанс для обговорення цих двох тем в Англії.
– У чому Ви простежуєте схожість між Голодомором і нинішньою війною?
Росія, забравши Крим, не зупинилася. Це все дуже нагадує Голодомор
– До війни, як я розумію, були спроби знищити українську мову в Україні. Мені здається, саме звідти все й почалося. Люди просто хотіли говорити рідною мовою, вони не бажали змінюватися і переходити на російську назавжди. Авжеж, Росія буде робити все, що їй заманеться. Вона погіршила ситуацію, забравши Крим, та на цьому не зупинилася. Це все дуже нагадує Голодомор: колективізація, спроби тиску на українців, конфіскація всього, що вони мали – культури та землі. І це саме те, чого так само позбавив їх Путін. І те, як до нього ставляться, нагадує мені Сталіна. Це – не свобода, не життя. Всі повинні мати власну культуру, мову, землю, і ніхто не має перебувати під тиском лише через те, що їхній сусід хоче цього.
Мені здається, що ситуація на сході потребує більшого документування для історії. Також потрібно запроваджувати ще санкції проти Росії. І спробувати вирішити конфлікт мирно.
