Ізраїльський звіт. Чи справді в Україні вдвічі зріс антисемітизм?

Україна згадується як країна, де зростає антисемітизм, у звіті Міністерства Ізраїлю у справах діаспори, опублікованого напередодні Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту. Звіт цитують у соціальних мережах, зокрема, поширюють тезу, що «Україна є лідером серед колишніх країн СРСР за антисемітськими інцидентами». Що ж саме мовиться у звіті?

​Доповідь про прояви антисемітизму у світі протягом 2017 року Міністерство у справах діаспори Ізраїлю опублікувало 21 січня, напередодні Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту. Представляючи цей звіт, міністр зі зв’язків із діаспорою Ізраїлю Нафталі Беннет, зокрема, заявив про подвоєння в Україні кількості зареєстрованих антисемітських інцидентів.

Почесний консул держави Ізраїль у західному регіоні України Олег Вишняков висловив на своїй сторінці у мережі Facebook думку, що ізраїльський міністр «має на увазі десятки актів вандалізму щодо меморіалів, музеїв і синагог, які сталися у 2017 році».

Олег Вишняков також наголосив, що йому «дуже прикро чути все це». «Українці та ізраїльтяни – друзі, а це означає, що ми маємо поважати і підтримувати одне одного», – написав почесний консул.

Понад шістдесят поширень у Facebook отримав і пост голови Українського єврейського комітету Едуарда Долинського. У своєму дописі Долинський стверджує, що у звіті «вперше уряд Ізраїлю говорить про «міністра пам'яті» Володимира В'ятровича, вперше в офіційному документі ізраїльтяни звернули увагу на діяльність інституту національної пам'яті щодо героїзації українських націоналістів, які брали участь у знищенні євреїв».

Радіо Свобода попросило голову Групи моніторингу прав національних меншин В’ячеслава Ліхачова прокоментувати зміст щорічної доповіді та дати свою оцінку ситуації із антисемітизмом в Україні.

– Чи відповідає зміст доповіді реальному стану речей?

– Справді, у цій доповіді неодноразово окремо в негативному контексті згадується Україна. Там міститься стандартна для багатьох подібних документів, написаних зі стереотипних антиукраїнських позицій без врахування реального історичного і політичного контексту, риторика. Автори тексту вказують на «спроби глорифікації націоналістичних лідерів і рухів минулого, відповідальних за вбивство і вигнання євреїв під час Другої світової війни» та «короткого періоду незалежності України після революції 1917 року». Як ви розумієте, це питання для дискусій.

Також, зокрема, там є теза про те, що «за останні два роки шельмування євреїв у політичному і державному секторах України зросло і стало дуже поширеним явищем».

Для мене незрозуміло, про що саме іде мова. Я не пам'ятаю жодного випадку, пов'язаного з якимось проявами антисемітизму у державному секторі. Якщо ж говорити про політичну сферу, то, звичайно, як і в усьому світі, окремі антисемітські висловлювання з боку представників маргінальних груп фіксувалися, особливо у соціальних мережах, що створюють специфічний інформаційний контекст.

Однак, якщо дійсно намагатися аналізувати динаміку, то картина виглядає зовсім інакше. Можна згадати, наприклад, ситуацію 2012-2013 років, коли антисемітські висловлювання дозволяли собі деякі народні депутати від Всеукраїнського об'єднання «Свобода», або 2003-2007 років, коли Міжрегіональна академія управління персоналом і пов'язана з ним Українська консервативна партія розгорнули абсолютно безпрецедентну пропагандистську кампанію. Можливо, хтось пам'ятає, як антисемітські матеріали публікувала сама багатотиражна щоденна суспільно-політична газета «Сільські вісті». Сьогодні нічого подібного не спостерігається.

Однак справа в утому, що автори доповіді не проводили систематичного дослідження. Більш того, вони навіть не аналізували наявні дані, зібрані професійними профільними організаціями, що здійснюють моніторинг ксенофобії в Україні. Судячи з джерел, які наведені у посиланнях, державна ізраїльська структура обмежилася випадковою вибіркою того, що «приніс» інтернет, не розбираючись у достовірності інформації.

Особливо це впадає в очі при аналізі найбільш кричущого твердження доповіді, що нібито кількість антисемітських інцидентів в Україні збільшилася вдвічі, порівняно з попереднім роком.

Справа в тому, що моніторинг злочинів на ґрунті ненависті, зокрема, антисемітських нападів і вандалізму, мотивованого нетерпимістю, в Україні професійно, на системному рівні здійснюється більше від десяти років.

Якщо порівнювати реальні показники 2016 і 2017 років, зібрані Групою моніторингу прав національних меншин, ситуація виглядає зовсім по-іншому. Так, кількість актів антисемітського вандалізму дійсно виросла, але незначно: з 19 до 24.

Однак, в 2017 році не було зафіксовано жодного випадку насильства на ґрунті антисемітизму, а у 2016 році – один подібний випадок мав місце.

Звідки ж взялися такі висновки у доповіді? На мою думку, ті, хто готував звіт, просто підсумовували всі «інциденти», про які їм стало відомо, незалежно від характеру. До реальних випадків вандалізму були приплюсовані, наприклад, вигуки під час мітингу.

Це – кричущий непрофесіоналізм і порушення усіх стандартів документації злочинів на ґрунті ненависті, якими керуються професійні моніторингові групи, як в Україні, так і в світі. Образно це можна порівняти зі спробами скласти кількість сірників в коробці, снігу на вулиці і повітря в атмосфері.

Тим часом, як у Франції, наприклад, у 2017 році на євреїв нападали із застосуванням зброї – супроводжуючи свої дії антисемітськими образами і явно вказуючи мотив – на вулицях і навіть у їхніх власних будинках.

Складно навіть сказати, у скільки разів частіше на євреїв нападають в інших країнах, оскільки порівнювати нуль некоректно. Досить констатувати, що в Україні антисемітського насильства просто не зафіксовано взагалі.

Зрозуміло, що ті тези ізраїльської доповіді, які стосуються України, охоче підхопили ЗМІ, що працюють у полі російської пропаганди. Між тим, уважне вивчення тексту звіту дозволяє легко побачити, що твердження про «погіршення» ситуації і, тим більше, про «подвоєння» кількості антисемітських інцидентів базується ні на чому.

Проте треба розуміти, що сам звіт – це поточна, робоча річ. Проте треба враховувати ширший контекст та його динаміку. А саме те, що тема антисемітизму була дуже важливою у пропагандистській антиукраїнській кампанії, розв'язаній Кремлем для виправдання і навіть обґрунтування агресії проти України.

Наголошую, звинувачення нової української влади в антисемітизмі було не просто одним з багатьох аргументів на користь необхідності приєднання Криму, але одним з буквально двох-трьох найважливіших – поряд з «крайнім націоналізмом» та «русофобією».

Президент Росії Володимир Путін, виступаючи 18 березня 2014 року перед Федеральними зборам з приводу проголошення анексії Криму, заявив: «Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти. Саме вони визначають життя в Україні».

Розуміння цього контексту дає можливість зовсім під іншим кутом подивитися на такі прояви антисемітизму, як «осквернення сімферопольської синагоги, що відбулося у ніч, коли російські військові взяли центр міста під свій контроль». Або коли так зване «загостренням ситуації на південному сході України», захоплення Слов'янська і Краматорська, лицемірно подавалося російським МЗС як нібито реакція населення на насильство щодо всіх, хто не згоден з «антисемітськими діями нової влади».

У заяві від 13 квітня 2014 року МЗС Росії уже у першій фразі стверджує наступне: «Самопроголошена в результаті перевороту київська влада взяла курс на силове придушення народних протестів, які стали реакцією на цілковите ігнорування законних інтересів жителів південно-східних регіонів, прямі погрози і насильство щодо всіх, хто не згоден із засиллям націонал-радикалів шовіністичними, русофобськими, антисемітськими діями коаліції, яка запанувала в Києві за прямої підтримки США і Євросоюзу».

Однак в силу активної реакції самої української єврейської громади і частково тому, що реальних підстав для спекуляцій про антисемітизм в Україні не було, вдалося нівелювати ефективність цієї антиукраїнської кампанії у світі.

Тепер, в останні кілька років, у фокус особливої уваги потрапила українська політика пам'яті. Частково через «любителів роздути скандал», частково в силу застарілих стереотипів щодо україно-єврейських відносин, діяльність Інституту національної пам’яті часто сприймається у світі щонайменше неоднозначно або з побоюванням.

Зрозуміло, що Кремль роздуває ці побоювання, але пояснювати все тільки «рукою Кремля», що направляє активність фейсбучних тролів, підкуповує людей та організації для зловмисних дій, не можна, – сказав Ліхачов.

​Що каже звіт про Український інститут національної пам’яті і Володимира В’ятровича?

Щорічний звіт про стан антисемітизму у світі, представлений уряду Ізраїлю, критикує діяльність Українського інституту національної пам’яті.

«Інститут національної пам'яті під керівництвом Володимира В'ятровича багато працює над прославлянням національної боротьби за звільнення і незалежність. Під егідою інституту проводяться державні церемонії, на яких громадян і владу закликають до вшанування тих, хто «боровся за визволення народу України». При цьому частина з цих національних героїв не тільки заохочувала переслідування єврейського населення з боку цих «гнобителів», але й брала участь у їхньому знищенні», – мовиться у звіті.

Радіо Свобода звернулося до голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича з проханням відреагувати на цю тезу. Він відповів так:

– Україна долає спадщину комуністичного тоталітарного минулого, відкриває для себе і світу раніше засекречені сторінки свого минулого, зокрема ті з них, які розповідають про боротьбу наших предків за свободу.

Ці процеси – аналогічні до шляху, пройденого нашими сусідами в Центральній та Східній Європі, а також певною мірою і самим Ізраїлем – активізувалися через російську агресію. Нове покоління знову змушене відстоювати незалежність держави у війні. Російська пропаганда має на меті дискредитувати формування Україною власного погляду на власне минуле. Для цього використовує радянські міфи і стереотипи, в яких борців за українську незалежність зображали як зрадників, колабораціоністів, антисемітів. Прикро, але результати впливу пропаганди відчутні навіть документах певних ізраїльських установ.

Насправді євреї, як і українці, на нашій землі були жертвами двох тоталітарних режимів – нацистського та комуністичного. Розкривати правду про ці режими – запорука налагодження нормальних стосунків між нашими народами. Натомість спроби дивитися на складне минуле через призму радянської чи сучасної російської пропаганди, бачити злочини тільки одного з цих режимів – це продовжувати політику табу щодо жертв Кремля серед євреїв та українців. Відмова у пошуку істини не може бути шляхом до свободи.

Україна повністю відкрила всі архіви, засуджує у рівній мірі нацистський і комуністичний тоталітарні режими, віддає шану тим, хто боровся за незалежність. Ми певні, що, попри крики ворожої пропаганди, тихе слово архівних документів переважить і світ дізнається факти цієї трагічної сторінки минулого, – заявив голова Українського інституту національної пам'яті у коментарі Радіо Свобода.

Член президії Асоціації єврейських організацій і громад, дисидент Йосиф Зісельс неодноразово стверджував, що рівень антисемітизму в Україні – один з найнижчих рівнів у Європі.