(Рубрика «Точка зору»)
Москва готує черговий «юридичний» плацдарм для дипломатичних атак проти України. Її тактична мета ‒ переконати «нейтральних» членів ООН у «незаконності» української влади та державних кордонів України. А отже, в легітимності своїх дій у Криму й на Донбасі.
Російське керівництво явно дратує політична ситуація навколо Криму. На четвертий рік «гібридної війни» проти України росіянам доводиться виправдовуватися, придумуючи сумнівні аргументи на захист анексії.
Голова російського МЗС Сергій Лавров у черговий раз тенденційно витлумачив суть Будапештського меморандуму 1994 року, оголосивши, що Україна нібито сама його порушила. Він запевнив, що Кремль «поважає» територіальну цілісність нашої країни, але без анексованого Криму. На думку міністра Лаврова, Москва, згідно з меморандумом, взяла на себе зобов’язання лише не погрожувати Києву ядерною зброєю. «Ніякого порушення меморандуму не відбулося. А паралельно з меморандумом Україна в окремій заяві взяла на себе зобов’язання не заохочувати расистські, неонацистські тенденції», ‒ процитували Лаврова російські ЗМІ. Він додав, що події, що відбулися після Революції гідності, стали «грубим порушенням цих зобов’язань».
За кілька днів до цього перший заступник голови комітету Держдуми у справах СНД Костянтин Затулін запропонував денонсувати Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Росією й Україною в частині визнання територіальних кордонів один одного. Він нагадав, що, згідно з документом, Крим і Севастополь належать Україні. І російська держава, ратифікувавши угоду 1999 року, де-юре й де-факто відмовилася від зазіхань на півострів.
«Бо, не окреслюючи механізмів партнерства, співпраці та дружби, в другій статті договору ми визнаємо територіальні межі України, а вони, відповідно, наші на момент підписання та ратифікації цього документа. Тобто йдеться про те, що, підписавши цей договір, Росія 1997-го, а потім під час ратифікації 1999 року підтвердила, що вона вважає, скажімо, Крим і Севастополь частиною території України», ‒ заявив Затулін. Далі, в ефірі одного з загальноросійських каналів він стверджував, що незалежна Україна нібито привласнила собі «вкрадений» у Росії півострів.
Погляди Лаврова на український суверенітет мало чим відрізняються від позиції Затуліна, у якого завжди було особливе ставлення до анексованого півострова
Третя подія ‒ заява громадянки України Наталії Поклонської, яка нині має «мандат депутата Державної думи» від Криму. Вона звернулася до колишніх колег із Генеральної прокуратури України з письмовим проханням порушити кримінальні справи проти президента Петра Порошенка, секретаря Ради національної безпеки та оборони Олександра Турчинова й міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. За словами Поклонської, вони причетні до «створення злочинної організації». Вона також просить розслідувати «випадки геноциду українського народу», який нібито триває з 2013 року.
На перший погляд, ці три події лише непрямо пов’язані між собою. Але це не так. Деякі вітчизняні експерти зробили висновок, що Сергій Лавров поспішив дезавуювати пропозицію Костянтина Затуліна. Мовляв, Москва змушена формально визнавати цілісність України й вдавати, що вона не причетна до війни на Донбасі.
Але ніякої суперечності тут немає. Погляди Лаврова на український суверенітет мало чим відрізняються від позиції Затуліна, у якого завжди було особливе ставлення до анексованого півострова. В їхньому уявленні ідеальна «Україна» ‒ це якась «федеративна Малоросія» без Криму, української мови та культури.
Тепер російське керівництво через Лаврова, Затуліна, Поклонську й інших персонажів намагається переконати світову громадськість у «незаконності» сучасної української державності, яка почала формуватися після Євромайдану. Основні адресати таких послань ‒ кремлівські союзники в ЄС і група «нейтральних» членів ООН. Маються на увазі держави, які зазвичай «утримуються» при голосуванні щодо резолюцій та інших документів, вигідних Києву.
Російські аргументи можуть бути скільки завгодно абсурдними, але прикордонники зобов’язані діяти за інструкцією
Росіянам не вдалося здобути Крим і решту України військовою силою. Тепер вони намагаються діяти хитрістю, зокрема й маніпулюючи міжнародною бюрократією. Певний досвід у Москви вже є ‒ як, наприклад, в історії з екс-прем’єром Арсенієм Яценюком, якого Слідчий комітет Росії звинуватив у воєнних злочинах на території Чечні.
Багато хто розцінив заяву СК як чергову казенну дурість, але подальші події показали, що за «політичним анекдотом» можуть ховатися реальні наслідки. Москві був потрібний формальний привід для організації міжнародного переслідування українського політика. У грудні минулого року Арсенія Яценюка затримали за запитом Росії в аеропорту Женеви. Швейцарські правоохоронці призналися, що йдеться про «чеченську справу». Після короткої пояснювальної бесіди його відпустили.
На паспортному контролі політика попередили, що наступного разу процедура може повториться. Російські аргументи можуть бути скільки завгодно абсурдними, але прикордонники зобов’язані діяти за інструкцією.
Претензії до України щодо «незаконного володіння» Кримом, інсинуації щодо президента Порошенка та міністра Авакова, які нібито організували «злочинне угруповання», як і абсурдна справа проти Яценюка, ‒ пов’язані між собою епізоди. Москва врахувала досвід нацистської пропаганди, відповідно до якої брехня, повторена тисячу разів, стає «правдою». І цю «альтернативну правду» Кремль намагатиметься донести до тих держав, які вагаються.
Сергій Стельмах, кримський політоглядач (ім’я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
