«Конфлікт із більшовиками був неминучим» – історик про першу війну між УНР і більшовицькою Росією

Сто років тому – на межі 1917-1918 років – розгорталася перша війна між Українською Народною Республікою та більшовицькою Росією. Про ці події Радіо Свобода говорило із автором присвяченої тим подіям книжки «Війна двох революцій», істориком Михайлом Ковальчуком.

​

– Наскільки неминучою була війна між УНР та радянською Росією? Адже попервах більшовики наче визнали український уряд, але потім створили у Харкові власний.

– Конфлікт із більшовиками, він був неминучим, тому що більшовики взяли курс на встановлення радянської влади не тільки у Росії та Україні, але в усій Європі – на світову революцію. Тож фактично з листопада 1917 року справи рухалися у напрямку конфронтації.

​– В останні дні 1917 року у відставку пішов міністр оборони чи, як тоді це називалось, генеральний секретар військових справ Симон Петлюра. Його звинувачували у «поступках реакційній вояччині». На посаді його замінили Миколою Поршем – знаним українським марксистом. Сподівалися, що марксист з більшовиками домовиться?

– Дійсно, була така спроба.

Щодо Петлюри, то його діяльність на чолі військового відомства УНР у 1917 році фактично досі залишається не досить розкритою. Тоді його дуже критикували більшовики – за те, що він підтримував контрреволюцію. Його звинувачували й деякі свої. Водночас йому закидали, що він нехтує справами армії, не вміє чи не хоче розбудовувати збройну силу. Сьогодні теж часто можна почути, що Петлюра у 1917 році розвалив армію.

– А хто розвалив? І взагалі, наскільки ця заміна Петлюри на Порша була виправдана?

– Її важко назвати виправданою в силу того, що вона відбулася у дуже критичний момент для УНР. Закиди на адресу Петлюри, які ми чуємо, здебільшого не відповідають дійсності. Збереглося багато документів, нехай навіть значна частина лишається неопублікованою в архіві, які свідчать, що Петлюра з перших днів перебування на чолі військового відомства УНР докладав зусиль для створення військових частин, на засадах відновлення військової дисципліни.

– Чому в умовах війни так легко відправили міністра оборони у відставку?

– У Симона Петлюри був страшний конфлікт з головою уряду Секретаріату Володимиром Винниченком. Це був не стільки конфлікт щодо стратегічних, політичних моментів, скільки особиста неприязнь, яка тяглася дуже здавна. Хоча вони були однопартійцями.

Винниченко був людиною, яка не забувала старих образ. Це була неприємна ситуація, коли глава уряду і керівник військового відомства навряд чи могли покластися одне на одного. Звичайно, у цих умовах Винниченко шукав привід замінити Петлюру на посаді. І така нагода сталася дуже швидко, коли наприкінці грудня більшовики захопили низку територій на Слобожанщині. Це стало формальним приводом, коли Винниченко озвучив позицію, що Петлюра не організував оборону країни, а тому він мусить піти.

Після цього дуже швидко поставили Порша. Він був також їхнім однопартійцем, соціал-демократом, але дещо лівішим. Це був дуже оригінальний марксист. Перед 1917 роком його вважали людиною, яка давно відійшла від українського руху.

– Більшовицький командувач Володимир Антонов-Овсієнко у спогадах писав, що спочатку вони думали взяти Харків і частину Лівобережжя, але потім побачили, що можна й Київ захопити, і всю Україну.

– В Антонова-Овсієнко були дуже невеликі сили. Взагалі його головним ворогом був отаман Донського війська генерал Олексій Каледін. На Дону гуртувалися російські антибільшовицькі сили. Але завдання забезпечити правий фланг донського напрямку взяттям Харкова дуже швидко переросло у похід на Київ і зайняття України – як тільки стало зрозуміло, що Центральна Рада не має у своєму розпорядженні надійних військових сил.

– Ми знаємо про подвиг кількох сотень юнкерів і студентів, які, намагаючись зупинити більшовиків, героїчно билися під Крутами. Менш відомо, що у саме у той час у Києві перебували тисячі українських вояків. Чому вони не воювали?

– Значна частина тих військових, які в той час були у Києві й тримали нейтралітет, ще місяць-півтора перед цим доволі активно підтримували Центральну Раду. Один із заступників Петлюри на посаді військового міністра Володимир Кедровський у спогадах дуже добре відгукується про курінь імені Шевченка, який серед перших прибув до Києва на захист Центральної Ради. Він дав дуже високу оцінку солдатам, командирові й закінчив цей фрагмент спогадів так: якби було більше таких військових частин, то ми б не програли більшовикам. Але він не знав, що сталося з цим куренем далі. Через півтора місяці після прибуття до Києва солдати цього підрозділу не просто оголосили нейтралітет, а здебільшого підтримали більшовиків. Відтак курінь вивели до Ніжина, звідки він загрожував вдарити в тил захисникам Крут.

Тут причини не стільки військові, скільки політичні. Це був час революції, і вояцтво сподівалося на здійснення соціальних реформ. А Центральна Рада затягнула з цією справою. Там довго обмірковували, як зробити так, щоб нікого не образити, щоб усі з революції щось отримали. Натомість більшовики не завдавали собі такого клопоту – вони просто кидали в народ гасла.

– У січні 1918-го міністр оборони Микола Порш ініціює ухвалення закону про демобілізацію. Погодьтеся, це не дуже логічно під час війни.

– Дійсно, цей закон викликає подив і за нього історики ледь не клянуть Центральну Раду. Але в контексті тієї епохи все не так однозначно, як здається.

Цьому закону передувала така історія. Ще за кілька днів до початку війни було розроблено план оборони України. Упродовж трьох наступних тижнів одна за одною українізовані дивізії отримували наказ переходити до російсько-українського кордону для відсічі більшовицьким загонам. Це були навіть не полки, а цілі військові з’єднання. І з усіх цих дивізій лише один полк виконав наказ! Він дійсно поїхав на фронт, але невдовзі солдати вирішили, що навоювалися вдосталь і повернулися в тил. У цей момент стало зрозуміло, що з такою армією воювати складно, тому що вона складається з людей, які понад усе хочуть додому. Тож закон про демобілізацію давав можливість поїхати додому тим, хто цього хотів, а з добровольців мали бути сформовані боєздатні війська.

Проблема у тому, що у цей закон втрутилися на якомусь кінцевому етапі внесли зміни, які нівелювали військову реформу. Очевидно, не обійшлося без Володимира Винниченка, який вирішив реалізувати свої соціалістичні ідеї. Згідно із новою редакцією закону, добровольча українська армія мала називатися народною міліцією, а офіцери мали стати інструкторами з військової підготовки. Це було не те, чого хотіли професійні військові.

– Петлюра не був професійним військовим, але, пішовши з посади, організував Гайдамацький кіш Слобідської України – кажучи по-сучасному, добробат. Наскільки поширеним тоді був добровольчий рух?

– Між іншим, він так і називався тоді – добровольчий рух. Перші спроби були ще на початку січня. Швидко стало зрозуміло, що для формування потрібна якась людина з іменем. Петлюра такою людиною і став. Був дуже широкий план сформувати корпус із 20 тисяч вояків.

Розраховували, що формування триватиме щонайменше місяць. Але буквально за тиждень кілька сотень добровольців, які зібралися навколо Петлюри, вже отримали наказ вирушати на фронт.

Слухач: Як ви гадаєте, яка була б доля, якби керівники УНР знизили свої амбіції та скористалися допомогою корпусу Скоропадського, а самого генерала призначили б міністром оборони УНР?

– Чого ж не скористалися – скористалися. На дві дивізії корпусу Скоропадського було покладено оборону Правобережної України, і вони взяли на себе перший удар фронтових збільшовичених військ. Але ці вояки так само хотіли повернутися додому.

– Треба зауважити, що у той час почали ділити землю. А більшість вояків були мобілізованими селянами, яким хотілося взяти участь у розподілі землі.

– Так. І наприкінці січня корпусне командування ухвалює постанову, що треба переходити до формування добровольчих частин.

– Ви у своїй книжці наводите цікавий уривок, коли Петлюра зі Скоропадським, які вже не посідали офіційних посад, зустрілися поговорити про співпрацю. Чому вони не змогли домовитися?

– У них були геть різні світогляди.

– Але ж йшла війна, наступають їхні вороги. До чого тут світогляд?

– У січні 1918 року ніхто серйозно не думав, що більшовики втримаються при владі. Це сприймалося як тимчасове зло. Така ситуація траплялася в усі часи, не лише в Україні. Річ навіть не в тому, що Петлюра був соціалістом, а Скоропадський – ні. У січні 1918 року Петлюра бачив Україну незалежною державою, а Скоропадський сам відверто у своїх спогадах написав, що він сприймав Україну у російській системі координат.

– На той момент існувала ще одна сила – Вільне козацтво. Наскільки ефективними були формування вільних козаків в умовах українсько-більшовицької війни?

– Насправді, під цією назвою існувало два різних за своєю сутністю явища. Було сільське Вільне козацтво – це були загони самоохорони, які за невеликим винятком не виходили за межі свого села чи волості.

В містах були робітничі загони Вільного козацтва. Це було трохи інше. Робітничі загони Вільного козацтва створювалися з ініціативи уряду. Між іншим, Петлюрі дуже дорікали його однопартійці за те, що він робить ставку на створення регулярної армії. На думку Порша, треба було підтримувати отакі робітничі загони. Тим не менше, у Києві загони робітничого Вільного козацтва значною мірою на своїх плечах винесли тягар збройної боротьби з більшовиками.

– Як Ви вважаєте, Україна на межі 1917-1918 років була приречена на поразку чи все-таки мала шанс?

– Вважаю, що шанс був. Мене у цьому переконує знайомство з документами, причому саме радянської сторони, показує, наскільки мізерні сили були у розпорядженні більшовиків. Той самий Антонов-Овсієнко, чия доповідь Леніну збереглася в архіві, писав: сили настільки мізерні, що він мало не пустив би собі кулю у скроню. Більшовики виграли цю війну політичними методами. Якби Центральна Рада мала бодай трішки більше надійних військових сил, то для початку вистачило б одного удару, щоб дати відсіч. Звичайно, більшовики потім би все одно напали, але можна було виграти час на розбудову держави.

– Дуже часто про наступ більшовиків говорили як про «більшовицькі орди». Хоча насправді їх було відносно небагато. Звідки з’явився цей міф, що їх було аж так багато?

– Це звична ситуація на війні: часто здається, що ворогів більше, а наших менше. Бували випадки, коли ветерани відмовлялися вірити, що ворогів було не так багато.