Усю мережу секретних інформаторів КДБ продовжували використовуватися в Україні і після 1991 року – історик

«Як було офіційно оголошено, НК була органом, що стояв «на сторожі» революції. Це був не орган юстиції, а орган, що функціонує за межами судів, щоб «безжально зводити рахунки з нашими ворогами». Для цього потрібно було керуватися не законами, а лише «революційним досвідом», а також діяти згідно з «революційною совістю». У такій ситуації все залежало від співробітників Надзвичайної комісії», – написав у 1927 році у статті «Факти Червоного терору» російський історик Сергій Мельгунов, який одним з перших почав займатися вивченням тем діяльності заснованої сто років тому Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК) по боротьбі з контрреволюцією і саботажем та підрахунком кількості її жертв.

У своєму дослідженні Сергій Мельгунов спирався в основному на дані, опубліковані у відкритих джерелах – офіційних друкованих органах більшовиків і ВНК, але висновки, які він зробив, через багато років підтвердилися завдяки розсекреченим архівним документам. Мельгунов був позбавлений російського громадянства, його дослідження було опубліковано на батьківщині тільки у 1990 році.

Мельгунов писав про те, що методи масового терору почали застосовуватися в органах ВНК відразу після її заснування 20 (7-го за старим стилем) грудня 1917 року. До оголошення Червоного терору (постановою Раднаркому від 5 вересня 1918 року), за його підрахунками, були вбиті без суду і слідства 884 особи. Розстріли почали застосовуватися чекістами ще до того, як були здійснені напади на більшовицьких діячів – замах на Леніна 30 серпня 1918 року, вбивства Володарського та Урицького. Саме ці події стали приводом для офіційного оголошення Червоного терору, жертвами якого була набагато більша кількість людей – за різними оцінками від 10 тисяч до півтора мільйонів осіб. (Найбільшу цифру вказувала у звітах комісія, створена при білогвардійському Південноросійському уряді, яка вивчала діяльність ВНК тільки на території півдня Росії, – 1,7 мільйона осіб).

Заарештовані перед стратою часто зазнавали тортур: їх били, обливали водою на морозі, здирали з них шкіру, їм набивали роти землею, щоб вони не могли кричати, деяких ховали живими, адже не хотіли витрачати час на констатування смерті. Співробітники ВНК не завжди вважали за необхідне перераховувати розстріляних поіменно і писати дату розстрілів. В архівних протоколах нерідко зустрічається лише кількість позасудових страт за певний період. Історики, які намагаються підшукати найбільш точні визначення того, що відбувалося, пишуть про «середньовічне жахіття», як, наприклад, Сергій Мельгунов, або про «іспанську інквізицію», як, наприклад, сучасний дослідник історії Росії Орландо Файджес. Серед перших жертв терору було не так багато представників буржуазії, з якими нібито хотіли насамперед боротися ідеологи більшовизму: до 40 відсотків убитих – робітники і селяни.

Незважаючи на те, що ВНК проіснувала відносно недовго – із 1917-го по 1922 рік, – і була перетворена на ДПУ (Державне політичне управління), методи «роботи» залишилися колишніми, співробітники залишилися на своїх місцях і після реформи органів безпеки. У 1922 році тимчасово було обмежено право розстрілювати без суду і слідства, політичних супротивників більшовиків почали засилати у віддалені райони Сибіру, а також нерідко у Соловецький табір особливого призначення, який виник у 1923 році. Роком пізніше знову дозволили розстріли «за особливих обставин».

ВНК, яка стала ДПУ, поступово, шляхом декількох перетворень і реформ, перетворилася на КДБ СРСР, і сучасні дослідники вважають, що історія радянських органів безпеки, яка бере свій початок з утворення ВНК у 1917 році, триває донині. Серед них і Лукаш Камінський, який раніше очолював Інститут національної пам'яті Польщі. Він звертає увагу, що після розпаду СРСР в Росії не надто змінився персональний склад спецслужб і методи їхньої роботи:

– Якщо говорити про радянський апарат держбезпеки, то засекречена велика частина архівних документів, які стосуються оперативної інформації. Незважаючи на те, що два роки тому з'явився повноцінний доступ до українських архівів, картина все ще неповна в плані деталей. Але загальне уявлення про діяльність ВНК і радянських спецслужб все ж у нас є.

– Чим цікаві українські архіви? Вони дають повнішу картину того, що відбувалося? Проливають світло на операції радянських спецслужб та документи, які все ще засекречені в російських архівах?

– Якщо говорити про архівні документи КДБ, то протягом багатьох років у дослідників був доступ тільки до архівів країн Балтії, але документи в цих країнах збереглися в дуже поганому стані, багато справ були вивезені до Росії, а решта, з найбільшою часткою ймовірності, просто була знищена. Ці архіви містять інформацію про деякі операції в 1940-х роках, але не дають повної картини.

Українські архіви унікальні тим, що в них є документи, які стосуються періоду аж до розпаду Радянського Союзу, тобто до 1991 року. Там багато копій документів, які Москва розсилала по всіх радянських структурах КДБ. Звичайно, для вивчення цього масиву необхідний час, але в цьому випадку можна говорити про справжній прорив у вивченні радянських структур держбезпеки.

– Якщо говорити про методи роботи радянських спецслужб, які використовували і в інших країнах, які входили до радянської сфери впливу, чим вони відрізнялися?

– Я думаю, варто в цьому випадку говорити про те, що протягом десятків років історії у радянських спецслужб було чимало успішних операцій, якщо можна говорити про них в таких термінах, але врешті ці спецслужби зазнали поразки, адже епоха комунізму закінчилася. Головною метою радянських спецслужб було захистити владу комуністичної партії, її ідеологію, систему.

Ця історія вчить нас, що навіть найсильніша таємна поліція не може контролювати все суспільство, не може зупинити діяльність великих громадських рухів. Тому, на щастя, вона зазнала поразки.

​– Але тим не менше у своїх роботах Ви стверджуєте, що історія радянської системи держбезпеки не закінчилася. У країнах Східної і Центральної Європи, наприклад в Польщі, Чехії, Україні деякі екс-співробітники колишніх служб держбезпеки продовжують працювати на своїх місцях вже в перетворених структурах, а в Росії Ви взагалі говорите про повну спадкоємність.

– Ми, звичайно ж, не можемо аналізувати методи і ресурси, які використовуються нинішніми російськими спецслужбами. Ми лише можемо спостерігати, що відбувається протягом останніх років. Порівнюючи те, що відбувається, з тим, що ми знаємо про роботу радянських спецслужб, я можу сказати, що бачу багато спільного. Наприклад, що стосується технічного боку їхньої роботи.

Звичайно, за останні роки багато що змінилося, з'явилися нові технічні засоби, але, наприклад, провокацію використовують як метод і донині, а це було дуже поширено в СРСР. У нас, звичайно, немає однозначних доказів, однак, на мій погляд, – і це підтверджують багато інших аналітиків і дослідників, – вибухи житлових будинків у 1999 році в Москві, щонайменше, проводилися під контролем, якщо не самими спецслужбами. Це хороший приклад використання провокації для зміни ситуації всередині країни.

Окрім цього, ми бачимо, звичайно, незмінність персонального складу спецслужб. Активно працюють люди ще з радянського періоду. Ми можемо взяти приклад України: вся мережа колишніх радянських секретних інформаторів КДБ продовжувала використовуватися і після 1991 року. Архіви, що стосуються цієї частини діяльності радянських спецслужб, розсекречені не були, тому немає потреби згортати цю мережу інформаторів.

Звичайно, можливо, вже є багато нових агентів, але, очевидно, що багато хто з тих, хто працював раніше, продовжують непогано виконувати свою роботу. Із розсекречених в Україні архівів ми бачимо, що деякі співробітники продовжили свою роботу після здобуття країною незалежності. Це одне з підтверджень того, що російські спецслужби використовують ті ж методи, тих же людей, що і за радянських часів. Один з перших очільників СБУ, вже служби держбезпеки незалежної України, Микола Голушко, на початку 90-х переїхав до Росії і очолив там службу контррозвідки. Тобто ми можемо говорити про ймовірність безпосереднього впливу з Москви.

– Як приклад наступності Ви наводите також імена Анни Чапман і Олександра Литвиненка. Чому?

– Використання так званих нелегалів було досить поширеним методом не тільки у радянських органів держбезпеки, а й у розвідок тих країн, які перебували під впливом СРСР.

Для мене, чесно кажучи, було сюрпризом, коли я дізнався про Анну Чапман, тому що мені здавалося, що так вже не працюють. Виявилося, що перед нами – чергове підтвердження того, що старі прийоми радянської розвідки все ще актуальні.

Що стосується Олександра Литвиненка, то він став наступним у списку людей, убитих московськими спецслужбами на Заході як один з перебіжчиків, котрі перетворилися на ворогів системи. Таким чином, ми знову бачимо метод, який використовували радянським спецслужбами до 1991 року, – вбивство політичних опонентів.

Якщо провести паралелі з Польщею, то тут можна згадати про вбивство Єжи Попелушка та інших священиків у 80-х роках. Є і ще один приклад. У 1978 році в Лондоні був убитий болгарський дисидент і письменник Георгій Марков – з найбільшою часткою ймовірності, спецслужбами Болгарії і з великою допомогою товаришів з КДБ.

– Знаючи історію радянських спецслужб і методи їхньої роботи, а також те, що старі прийоми досі використовуються сучасними російськими секретними службами, можна припустити, що такі речі, як вбивства з політичних мотивів, вибухи, використання нелегалів триватимуть?

– Я впевнений, що російські спецслужби перебувають у процесі перетворення. Ми можемо порівнювати це з історією КДБ. Комітет держбезпеки СРСР теж еволюціонував, особливо після 1956 року. Вся справа в тому, що деякі методи припиняють бути настільки успішними, як на самому початку: досить згадати, що відбувалося відразу після заснування Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем. Масові вбивства давно припинили бути ефективним методом. Найуспішніший, якщо можна так висловитися, період роботи КДБ припадав на той час, коли кожен перебував в страху, боявся зробити що-небудь проти комуністичної держави. Зараз вже немає сенсу використовувати терор, не потрібно масово вбивати людей. І цей урок нам дала якраз історія ВНК.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода