Київ – Краса врятує світ? Можливо. Але однозначно краса вже рятує солдатські душі і психіку від важких воєнних спогадів, від нічних марень і непорозумінь із донедавна близькими людьми. На це спрямований спеціальний курс із малювання, який ініціювала і проводить у Києві художниця Валерія Москвітіна. Курс був започаткований рік тому, за цей час понад сто бійців та їхніх рідних намалювали кілька сотень яскравих картин, паралельно позбавляючись болісних спогадів та переживань. Про малювання, живопис як порятунок і повоєнну реабілітацію Москвітіна розповідає Радіо Свобода.
Я зустрілась з представниками Київського міського центру соціальних служб для сім’ї та молоді, і там мені запропонували: «Хочете спробувати свої сили, попрацювати з учасниками АТО та їхніми родинами
– За фахом я вчитель, викладач образотворчого мистецтва, працювала у Херсоні. Два роки тому услід за чоловіком (секретарем департаменту соціального служіння Всеукраїнської ради церков, капеланом Сергієм Дмитрієвим – ред.) переїхала до Києва і тут продовжила працювати з дітьми. Аж одного дня я зустрілась з представниками Київського міського центру соціальних служб для сім’ї та молоді, і там мені запропонували: «Хочете спробувати свої сили, попрацювати з учасниками АТО та їхніми родинами, для яких живопис може бути арт-терапією?». Я погодилась, і Центр запросив до мене перших учнів з Києва та Київської області. Також працюю з воїнами з легендарної 30-ї бригади (30-та окрема Новоград-Волинська Рівненська механізована бригада – ред.). Хлопці чудові картини намалювали!
– Тобто, серед Ваших учнів – зрілі люди із серйозним життєвим досвідом?
Арт-терапія, тобто використання засобів мистецтва для психологічного розвантаження – актуальна річ для українського суспільства. Бо чим довше триває російська агресія, тим більше родин залучені у цей конфлікт
– Так, і не лише військові, а й їхні дружини, іноді діти. Кілька разів до мене приходили на уроки волонтери і друзі сімей ветеранів АТО. Арт-терапія, тобто використання засобів мистецтва для психологічного розвантаження – актуальна річ для українського суспільства. Бо чим довше триває російська агресія, тим більше родин, тим чи іншим чином, залучені у цей конфлікт. Я не лише навчаю якимсь загальним методам живопису вчорашніх бійців та їхніх рідних – я їх слухаю, допомагаю «переключитися» з війни на мир, прошу їх уважно роздивлятись довкола і бачити багатство барв і відтінків. А потім прошу моїх дорослих учнів намалювати відчуття.
– Який стиль, чи то жанр живопису, найбільше полюбляють Ваші учні?
– Знаєте, малюють пейзажі, а нещодавно ми всі дуже зраділи, коли знайомий психолог купив картину одного з моїх учнів – ветеранів АТО. Автор потім казав, мовляв, це ж круто, я ж не професійний живописець, і приємно, що мою роботу купили. Той випадок змусив мене замислитись, чи не час організувати благодійний аукціон, тим більше, що ми вже робили невелику виставку. От міркую тепер над цим питанням.
– А що Ваші учні кажуть, коли закінчують курс?
«Нам подобається малювати, подобається бути наодинці з своїми емоціями та з пензлем, це нам допомагає жити далі», – так мені один з перших учнів сказав
– Найчастіше бійці мені кажуть, що малювання допомогло їм «розвантажити» емоції, що несподівано виявило у них талант до малювання. А ще обіцяють, що будуть думати про своє майбутнє, про те, куди рухатимуться далі, яким чином будуть себе поводити з рідними, де хотіли би працювати і так далі. «Нам подобається малювати, подобається бути наодинці з своїми емоціями та з пензлем, це нам допомагає жити далі», – так мені один з перших учнів сказав.
– А що кажуть їхні дружини?
Деякі дівчата залишаються і далі вже навчаються малюванню разом з коханими
– Це окрема історія! Найчастіше, коли хлопці приходять і малюють, одного дня з ними приходять їхні дружини – стоять, здалеку придивляються, що то за урок, що то за вчителька така. Потім дивуються: «Як так, мій чоловік малює? Це щось неймовірне!». А деякі дівчата залишаються і далі вже навчаються малюванню разом з коханими.
– Якщо говорити про контекст арт-терапії, то як довго потрібно навчатись?
– Залежить від індивідуальних особливостей людини: комусь потрібні три-чотири уроки, комусь – більше. Хтось все «хапає з льоту», а комусь потрібно, щоб вчитель стояв поруч і все детально роз’яснював. Нещодавно один з учнів, Євген з Дарниці (район Києва – ред.), захотів Дарницю малювати. Ми підшукали листівку, і він намалював дуже гарний дарницький пейзаж. Для нього було важливо – хлопчина живе там. І, відвоювавши на передовій, він повернувся додому й «увічнив» рідну для нього місцину на картині. Власне, це і є процесом повернення бійця з війни додому, до миру.
