Журнал Foreign Policy розмірковує, чому надання Україні летальної зброї може бути поганою ідеєю. Агентство Bloomberg, що анексія Криму – не кінець чорноморських амбіцій Росії. Аналітичний центр Atlantic Council розповідає про те, як Росія покладається на своїх «друзів та партнерів» у Східній Європі, щоб ті сприяли полегшенню західних санкцій щодо неї.
Журнал з міжнародних відносин Foreign Policy розмірковує над тим, чому надання Україні летальної зброї США може бути поганою ідеєю. Автори статті Раян Менон та Вілліам Руґер нагадують, що президент США Дональд Трамп вже незабаром має ухвалити рішення щодо озброєння для України та зазначають, що американська зброя навряд чи злякає Росію.
Автори звертають увагу, що Україна має спільний кордон із Росією, що дасть змогу російському президенту надсилати військову техніку на схід України набагато швидше, ніж це зможуть робити США, йдеться у статті. «Найважливіше, що Україна для Росії важить значно більше, ніж для США», – зауважують автори.
Якщо озброєння України призведе до ескалації конфлікту, внаслідок чого українська армія змушена буде відступати, США матимуть три «невдалі варіанти» дій, мовиться у статті.
Наприклад, Вашингтон міг би надіслати ще більше летальної зброї в Україну, але Путін легко зможе збільшити і свої поставки зброї сепаратистам, йдеться в аналізі. Також США могли б у такому випадку збільшити свою присутність в Україні через військових радників, або навіть солдатів, але Росія навряд чи залишить це без відповіді. Є й варіант взагалі не реагувати на ескалацію агресії, але це означатиме «відмову від України», зауважують автори.
Менон та Руґер також нагадують, що українська військова потужність є набагато сильнішою, ніж була на початку конфлікту. Чисельність армії зріс зі 130 тисяч військових у 2014 році до 250 тисяч – зараз вона є однією з найбільших у Європі, мовиться у статті.
Агентство Bloomberg пише, що анексія Криму – не кінець чорноморських амбіцій Росії. Автор статті, американський військовослужбовець, колишній головнокомандувач об’єднаними збройними силами НАТО в Європі Джеймс Ставрідіс зазначає, що не слід забувати, що крім окупації українських територій, Росія свого часу також окупувала й території іншого близького союзника НАТО – Грузії.
«З геополітичної точки зору північне узбережжя Туреччини, надзвичайно важливі протоки, що розділяють Егейське та Чорне моря, а також берегові лінії кількох інших союзників НАТО – всі перебувають під тиском російської військово-морської діяльності», – йдеться у статті. Як тільки росіяни зміцнять контроль над базами й на сирійському узбережжі, вони матимуть надзвичайний військово-морський вплив у всьому регіоні, що становитиме виклик НАТО, пояснює автор.
Справа не лише у геополітиці, зазначає Ставрідіс: «Росія відчайдушно хоче мати можливість контролювати Чорне море й в економічному плані в мирні часи, залишаючись при цьому готовими до панування над регіоном у разі конфлікту із Заходом».
Тому Ставрідіс наводить декілька рекомендацій для НАТО, пропонуючи розглядати Чорне море у якості «стратегічної зони фокусу». Наприклад, він вважає, що Альянсу слід більше відвідувати порти в Туреччині, Румунії, Болгарії, Грузії та України. Також НАТО слід розробити програму дій щодо надзвичайних ситуацій для морських операцій Чорного моря та тісніше співпрацювати з Туреччиною, яка має «ключі від Чорного моря через контроль над протоками, які його охороняють».
«Нарешті, США можуть заохочувати західні підприємства інвестувати у Болгарію, Грузію, Румунію, Туреччину та Україну. Основними цілями є нафта та газ, але також і логістика, оптоволоконні кабелі та інший розвиток комунікацій», – вважає автор. На його думку, саме економічна взаємозалежність слугує «своєрідною «м’якою силою», яка може сприяти стабільності у регіоні.
Аналітичний центр Atlantic Council розповідає про те, як Росія покладається на своїх «друзів та партнерів» у Східній Європі, щоб ті сприяли полегшенню західних санкцій щодо неї.
Автор статті Дімітар Бечев нагадує, що 10 жовтня президент Чехії Мілош Земан у ПАРЄ вчергове заявив про неефективність санкцій щодо Росії. А раніше, 5 жовтня, президент Болгарії Румен Радєв назвав санкції щодо Росії «шкідливий» для бізнесу своєї країни, йдеться у статті.
Ці двоє політиків не єдині, хто підтримує такі ідеї в ЄС, зауважує автор. Віктор Орбан – прем’єр-міністр Угорщини, наприклад, також в цій групі.
«Та чи є ця група країн, яка також враховує й колишні югославські республіки, такі як Словенія та Хорватія, достатньо сильною, щоб підірвати політику санкцій?», – запитує автор статті. Можливо, ні, адже у Східній Європі є група держав, які «балансують» такі погляди, наприклад Польща чи країни Балтії, відзначається у публікації Atlantic Council.
Поки що гучні заяви «друзів Кремля» «забезпечують корм для інформаційної кампанії Росії проти санкцій», – зауважує автор.
