Чеські історики говорять, що, незважаючи на те, що українці Закарпаття були під час Другої світової війни громадянами Чехословаччини, еміграційному уряду довелося докласти чимало зусиль для того, щоб визволити цих людей із ГУЛАГу. Адже сталінський режим, вірний своїм зобов’язанням перед Гітлером за пактом Молотова-Ріббентропа, вважав їх утікачами з Угорщини, яка окупувала цю територію та призивала їх до своєї армії. На відміну від Польщі, питання про лояльність українців до Чехословацької держави ніколи не стояло, навіть попри той факт, що Закарпаття оголосило про свою незалежність від Праги ще у березні 1939 року.
Про українців в армії Чехословаччини Радіо Свобода розмовляло з празьким істориком з Інституту вивчення тоталітарних режимів Адамом Граділеком.
– Як українці потрапили до чехословацького війська, що почало формуватися на території СРСР у 1942 році?
– На територію СРСР ці люди потрапляли як біженці. Коли Підкарпатську Русь захопили угорські війська, українці втікали до СРСР, щоб уникнути призову до угорської армії.
Деяка частина населення вірила тоді, іще після війни, що Закарпаття зможе приєднатися до Великої України, вірили у це нове життя. Але, коли вони втікали до СРСР, то їх відправляли до ГУЛАГу
Крім того, Радянський Союз розгорнув у цьому регіоні широку пропагандистську кампанію. Їм розписували Радянський Союз як соціалістичний рай, їм обіцяли широку автономію. Тому деяка частина населення вірила тоді, іще після війни, що Закарпаття зможе приєднатися до Великої України, вірили у це нове життя. Але, коли вони втікали до СРСР, то їх відправляли до ГУЛАГу за «нелегальний перетин кордону» та «шпигунство».
І лише через декілька років чехословацькому уряду, який був у Лондоні, вдалося домовитися з радянським урядом про амністію для громадян Чехословаччини, яка набула чинності на початку 1942 року. Але на підкарпато-русинів, (так, згідно з офіційною термінологією Чехословаччини, називалися закарпатські українці – ред.) вона на початку не поширювалася. Радянська влада їх вважала громадянами Угорщини, бо Підкарпатська Русь (так у Чехословаччині називалося Закарпаття – ред.) була окупована Угорщиною. Це був прямий наслідок пакту Молотова-Ріббентропа. Тому в таборах ГУЛАГу та в усіх документах, пов’язаних з цими людьми з Закарпаття, їх записували як громадян Угорщини.
Потрібно було маже вісім місяців інтенсивної роботи Гелідора Піки, який керував військовою місією в Радянському Союзі, щоб вдалося переконати радянську владу, щоб вона відпустила і підкарпато-русинів, щоб їх випустили з ГУЛАГу
Потрібно було маже вісім місяців інтенсивної роботи Гелідора Піки, який керував військовою місією в Радянському Союзі, щоб вдалося переконати радянську владу, щоб вона відпустила і підкарпато-русинів, щоб їх випустили з ГУЛАГу, і вони могли долучитися до чехословацької армії.
Мені пощастило поспілкуватися з деякими з них. Я записував усні свідоцтва людей, які зараз живуть у Закарпатті. Я говорив з сімома людьми, і троє з них сказали, що їх з ГУЛАГу не випустили тоді. Це підтверджують і архівні матеріали – часто це рішення залежало від доброї волі начальників цих таборів.
– Тож єдиним способом для чехословацьких українців вийти з ГУЛАГу було записатися до чехословацької армії?
– Саме так. У нас збереглися документи у Військово-історичному архіві, де говориться про те, що чехословацькі військові представники об’їжджали радянські табори у пошуках громадян Чехословаччини, і ті дуже радо записувалися до чехословацьких з’єднань, бо знали, що то був єдиний спосіб вирватися з ГУЛАГу.
Першими з Чехословаччини, яка була окупована вже у 1938 році, втікали євреї, то першими вояками цих чехословацьких загонів були саме євреї. Коли ж із таборів почали випускати підкарпато-русинів, то тут уже більшість складали українці
У першій хвилі після амністії до чехословацьких з’єднань потрапляли ті громадяни Чехословаччини, які втікали з територій Чехословаччини, які радянська влада вважала за «справжні чехословацькі території». А тому, що першими з Чехословаччини, яка була окупована вже у 1938 році, втікали євреї, то першими вояками цих чехословацьких загонів були саме євреї. Коли ж із таборів почали випускати підкарпато-русинів, то тут уже більшість складали українці. А потім дозволили вступати до цієї нової армії чехам, що жили в Україні, на Волині, наприклад, тож після цього вже було більше етнічних чехів, були пізніше і словаки. Тож склад чехословацьких військ, що формувалися на території Радянського Союзу переважно з колишніх в’язнів ГУЛАГу, був дуже різноманітний.
– Як до українців, що воювали за Чехословаччину, ставився уряд після війни?
– Після війни вони могли обрати, чи вони хочуть стати громадянами Радянського Союзу і повернутися до Закарпаття, чи стати громадянами Чехословаччини і залишитися в Чехословаччині, але бути відрізаними від своєї родини в Закарпатті. Більшість із тих колишніх вояків вибрала на користь Чехословаччини, з багатьох причин. Тут важливу роль грало те, що вони вже побували в радянських трудових таборах, часто вони позбулися родини, вони потрапили у вир цих подій у дуже молодому віці, не встигши отримати якоїсь освіти і фаху, тож для них армія стала другим домом. Багато продовжувало кар’єру в армії, стали офіцерами на високих позиціях, дехто продовжував працювати у різних силових органах.
Після війни вони жили так, як і інші громадян Чехословаччини. Були і такі, які не приймали встановлення прорадянського режиму в Чехословаччині, виступали проти перевороту 1948 року чи окупації Чехословаччини радянськими військами у 1968 році. Наприклад, Яна Пловайка, який пройшов з боями від Києва до Праги, і досі живе у Трутнові, «викинули» з армії з політичних мотивів.
– Закарпаття мало складні стосунки з урядом у Празі, закарпатські українці вимагали автономії, а в березні 1939 року проголосили незалежність. Чи вплинуло це якось на ставлення до них офіційної Праги? Чи були колись сумніви щодо їхньої лояльності чехословацькій державі?
– Ні з чим подібним я не зустрівся. Навпаки у спогадах колишніх вояків та у мемуарах Людвіка Свободи, який був командувачем цієї армії, розповідається про те, з якою відданістю воювали чехословацькі громадяни з Підкарпатської Руси за свободу Чехословаччини. До них ставилися з великою повагою через їхню відвагу, і жодним чином у їхній вірності Чехословаччині ніхто не сумнівався. Я з цим не зустрічався.
