На 30 серпня призначене нове слухання у справі голови Карельського «Меморіалу» Юрія Дмитрієва. Саме цьому російському дослідникові Україна завдячує відкриттю місця розстрілу та поховання цвіту української нації в урочищі Сандармох. Правозахисники називають судову справу проти Дмитрієва «розплатою російської влади за розкриття істориком виконавців репресій у 1930-х роках». Три роки тюрми за підтримку української територіальної цілісності отримав татарський активіст Рафіс Кашапов із Набережних Човнів. За одинокий пікет на Кубані два роки ув’язнення отримала Дарина Полюдова. Чотири роки умовно отримала директорка Української бібліотеки в Москві Наталія Шаріна, навіть не за проукраїнську позицію, а за посаду. Список громадян Росії, що постраждали через «фактор України», є значним. Проте Україна далі залишається занурена у своє власне горе і не може піднятися на захист тих, хто зараз потребує її підтримки, говорить колишній дисидент, а нині віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович.
Поява таких людей, їхні кроки викликають у мене величезне зворушення і величезну вдячність
– Поява таких людей, їхні кроки, їхні акції – викликають у мене, якщо я про них знаю, викликають у мене просто величезне зворушення і величезну вдячність. Мені, як старому дисиденту, це нагадує таку відчайдушну традицію російських дисидентів «выйти на площадь!» Навіть Окуджава співав: «Сможешь выйти на площадь?!»
Вийти на площу, продемонструвати, бодай навіть десятьма людьми, бодай навіть одному повісити на своє тіло якийсь плакат і вийти – це такий великий вчинок, і, я би сказав, – чудова традиція російського протестного руху. І я чую таку моментальну солідарність з тими людьми, тому що це голос їхнього сумління.
Вони тим самим говорять, що через наші страждання, які ми після цього зазнаємо, – ми потім зможемо спокійно подивитися українцям у вічі
Цим кроком вони, я би сказав, в очах Бога заслуговують на велику відзнаку. Тому що вони тим самим засвідчують: так, ми постраждаємо, і, як правило, всі страждають, як правило, всі – або тюремні ув'язнення, або затримання. Але ми виводимо себе з тієї петлі відповідальності, яка є зашморгом на шиї російського народу. Вони ніби тим самим говорять, що через наші страждання, які ми після цього зазнаємо, – ми потім зможемо спокійно подивитися українцям у вічі. Це надзвичайно важливо для людини.
– Багато людей зараз говорять, що у порівнянні з радянськими часами – Росія не є СРСР, вона так сильно не дбає про свій міжнародний імідж. Й починати якусь велику міжнародну кампанію, щоби показати, що вона робить у царині прав людини зі своїми власними громадянами, – що це є марна справа. Чи варто братися Україні за отаку «марну справу»?
Це наш моральний обов’язок, бодай висловити свої слова вдячності тим людям за їхній мужній крок
– По-перше – це наш моральний обов’язок: бодай висловити свої слова вдячності тим людям за їхній мужній крок. Я пригадую, що ще в 2014–2015 роках багато людей в Україні здобувалися на це. Я пригадую, як ми в Українському католицькому університеті всім студентством збиралися і робили такі ролики – то зверталися до білорусів, які нас підтримували, то зверталися до росіян. Потім популярність цього згасла, тому що було відчуття, що справді ефективність тих протестів у Росії дуже маленька, але це хибне відчуття.
Наш уряд міг би так само продумати на дипломатичному рівні якісь кроки, засвідчити, що Україна є суб’єктом, що вона тямить себе як суб’єкт
Я думаю, що на Заході зараз не доробляють так само, як і українці. Я пригадую собі, як стежили на Заході свого часу, коли виходили на площі і протестували проти введення російських військ у Чехословаччину. Тоді Захід спромагався на це. Сьогодні він на це не спромагається, вважаючи, що, напевно, то є внутрішня справа між українцями і росіянами – хто їх там знає, хто винуватий, хто не винуватий. На жаль, бувають і такі реакції. Але це робити треба і в Україні, і зрештою, наш уряд міг би так само продумати на дипломатичному рівні якісь кроки, якісь ініціативи, засвідчити, що Україна є суб’єктом, що вона тямить себе як суб’єкт, що вона виступає у світі як суб’єкт.
– Власне, про це я і хотіла у вас запитати, що українській державі дорікають, що вона занадто слабка на міжнародному рівні, що вона не може домогтися визволення з російських тюрем своїх власних громадян, то де вже їй братися до того, щоби виступати на захист власне російських громадян?
– Я добре знаю психологію тої сили. Найперше прагнення КДБ – показати, що воно всесильне, що жодні тиски на КДБ не діють, що потуга Росії є безмежною. Але це не правда. Це було неправдою і в радянський час.
Диктатори так само бояться. Реагують на людську думку. Якщо був би такий тиск із Заходу, з України – це дало би ефект
Я, наприклад, міг би розказати свою власну історію, коли КДБ був готовий відпустити мене, навіть не засудивши, бо очікував, що тиск з боку Заходу буде сильнішим. Тому просто запам’ятаймо, що диктатори так само бояться. Диктатори так само реагують на людську думку. І тому, якщо був би такий тиск із Заходу, із України – це дало б ефект.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Київ повинен підтримати тих у Росії, хто виступає за Україну – правозахисники
